Без відпочинку, але з вірою у перемогу. Так наполегливо та самовіддано жертвують усім своїм вільним часом тлумацькі волонтери. Вже понад півтора року сім’я Гордій із Тлумача разом із однодумцями, долаючи різні перепони, допомагають захисникам боронити країну. У невеликому приміщенні-складі в центрі міста волонтери майже щодня вантажать автомобілі військових усім необхідним, а попри це ще й встигають самі возити вантажі та машини на передову, передають найнеобхідніше для військового шпиталю.

Суботній ранок лише розпочався, а мобільні телефони Іванки Гордій та її чоловіка Мирослава не вмовкають – на зв’язку хлопці із передової. У перервах на розмову волонтери розпитують захисників, що потрібно на передову, кому і коли привезти провізію, для кого замовити автомобілі.

Біля входу до приміщення офісу Народного руху в Тлумачі завжди людно. Сюди приїжджають військові, котрі відправляються на передову, і вони можуть бути певні, що до своїх побратимів не поїдуть із пустими руками. Особливо важливими є гуманітарні вантажі, котрі волонтерськими бусами доправляють на передову тричі на місяць. Цього тижня відбулася чергова поїздка волонтерів. Хвилювання і неспокій помітні в очах Мирослава, бо він думає, як би то побільше всього доставити друзям.

Пожертвували домашніми справами заради ЗСУ

Коли почалася повномасштабна війна, у сім’ї Мирослава та Іванки Гордій на невизначений термін припинився ремонт хати. Якщо жінка ще вмовляла чоловіка продовжувати, то Мирослав, поміркувавши, сказав, що ремонт встигнуть завершити і після перемоги, а зараз важливо допомогти фронту. Інші хатні клопоти також не йдуть, поки не вирішать питання із допомогою для фронту.

«Наші друзі пішли воювати і почали нам телефонувати, що їм там на війні потрібна допомога. Ми почали перекривати їхні потреби тими коштами, які мали вдома. Що заробляли, тим і помагали», – розповідає Іванка Гордій. А запити від військових, пригадує жінка, були немалі – від елементарних побутових речей до автомобілів.

Перші пів року від початку повномасштабного вторгнення Іванка з Мирославом тягнули всю допомогу на власних плечах, але зрозуміли, що так їх надовго не вистачить. Почали думати, що робити, бо навіть ту допомогу, котру звозили їм знайомі, не було де вдома розмістити. Орендований гараж для такої місії також не підходив.

«Я хотіла зробити пункт збору допомоги так, щоби людям було видно. Аби не думали, що я собі щось забрала. Приміщення «Руху» мені запропонувала знайома. Тим більше, що нам його виділили безкоштовно, ми оплачуємо тільки за світло. Це вигідне приміщення тим, що у центрі міста і всі знають, куди можна звертатися», – пригадує історію зародження волонтерського руху Іванка.

Люди несуть усе, що мають

Волонтерський рух у центрі Тлумача виник спонтанно, але він себе оправдовує щоденною допомогою нашим захисникам. Відчайдушно і добросовісно ставляться до своєї роботи ті, хто зрозумів, що може захищати тил і збирати необхідні речі для військових. Як тільки можуть викроїти хвилинку вільного часу, то обов’язково приходять на склад, де завжди знайдеться чим зайнятися.

Згуртувались і допомагають усім. Бо переконані, що тільки таким чином можна разом здолати ворога і отримати омріяну перемогу.

В основному вся допомога у центрі зібрана зусиллями мешканців громади. Головне у цьому питанні – правильно організувати процес і кинути клич через соцмережі. Такий принцип збору необхідних речей Іванка Гордій зрозуміла вже давно і користується ним щодня. Не забуває жінка і дякувати. Її сторінка у фейсбуці – це суцільна стрічка допомоги, подяк і потреб.

«Найбільше приносять ті, хто має невеликі статки чи доходи. І це відрадно, бо розумієш, наскільки наші люди не зчерствіли і хочуть допомогти, – розповідає пані Лілія Чаплінська. – Навіть вимушені переселенці приносять ті речі, котрі їм не підходять. Кажуть: ми знаємо, що ви збираєте допомогу для військових, а їм точно пригодиться».

Кулінарний фронт Тлумаччини також не втрачає своєї актуальності. Щоразу як тільки виникає потреба, Іванка Гордій «підриває» своїх знайомих. Каже, що у цій справі їй дуже допомагають соціальні мережі. Оголошення про збір  необхідних речей миттєво розлітається і отримує стовідсоткову віддачу. Ґаздині по селах охоче зголошуються варити, смажити, пекти смаколики для військових. У ці дні вирішили зварити на зиму малинового варення, то охочі допомогти знайшлися за лічені хвилини. Жінки відгукуються і пропонують свою допомогу.

«Люди, готові допомогти, знайшлися самі. До нас приходили і казали, що готові допомогти, якщо щось треба. А тут інакше бути не може. Нам всього треба, деколи і робочі руки не завадять, особливо тоді, коли вантажимо буси на передову. Там бувають такі ящики, що ми з пані Лілею вдвох не можемо з місця зрушити. То вже робота для чоловіків», – говорить Іванка.

Волонтерство – справа непроста. Особливо тяжко дається вона, коли зі сторони починають смикати і дорікати або ж навіть прискіпуватися. Навчена гірким досвідом, Іванка Гордій вже другий рік збирає усю можливу документацію. Каже, що вдома вже назбирала повний мішок чеків та квитанцій.

«Мене почали діставати, чому в мене такі великі надходження на картку. Тому я була вимушена, посидівши три дні в банку, таки відкрити той волонтерський рахунок. Навіть не стільки були претензії до мене, як до тих людей, котрі мені скидали гроші на картку», – ділиться жінка.

Біля входу до волонтерського складу вікно заклеєне списками необхідних речей, тут є і контакти волонтерів. Хтось приносить гроші, а хтось купує чи несе з дому все те, чого просять для захисників. Кажуть, найбільш розхідним матеріалом на передовій є труси, шкарпетки, майки. Від самих військових волонтери знають, що можливості попрати в умовах окопів немає, тому потрібно завжди мати запас.

«Цього постійно треба. Це ті речі, котрі з цього списку не зникають ніколи. Якщо влітку ми можемо відправляти закрутки і консервації або ж магазинні продукти, то взимку передаємо нашим хлопцям домашні заготовки. Кулінарний фронт по селах громади все ще тримається і активно допомагає.  У кожному селі в мене є колежанки. Як тільки організовуємо поїздку на фронт, я телефоную до них і прошу, що треба щось підготувати. А вони не можуть мені відмовити. Так, люди вже трохи втомилися, це реально правда. Колись було достатньо лише написати у фейсбуці і люди самі відгукувалися. Тепер вже доводиться передзвонювати і просити, якщо мають час. Люди розслабилися. Для когось війна вже закінчилася, а для когось ще й не починалася. На жаль, є й такі люди. Мені здається, що для мене ця віна ще не скоро закінчиться. Я розумію, що після війни також багато людей будуть звертатися по допомогу», – переконана волонтерка.

На складі можна пройти лише поміж величезні стоси ящиків із всім необхідним. Але раду собі з цим усім може дати тільки пані Лілія, котра допомагає вести бухгалтерські справи.

«В нас все посортовано, ящики підписані. Але коли мене нема на місці, то я навіть телефоном можу підказати, що і де знаходиться», – пояснює жінка.

Машини – то суто чоловіча справа

Усім, що стосується автомобілів для фронту, відає Мирослав Гордій. Чоловік підключив до цієї справи своїх знайомих, котрі працюють за кордоном. Саме звідти фактично майже щотижня прибувають автівки, котрі тут ремонтують, фарбують і доставляють на передову. Кількості машин ані Іванка, ані її чоловік Мирослав уже не пригадують. Кажуть: головне, що є можливість роздобути і забезпечити хлопців. Буває, що й по декілька машин на тиждень привозять.

А вже «підшаманити» із «залізними конями» погодилися два брати Меринди із приміського села Локітка. Хлопці мають свою станцію технічного обслуговування, тому погодилися цілком безкоштовно проводити всі ремонтні роботи та фарбування машин. Грошей треба тільки на витратні матеріали, запчастини. Часом військові дивуються, що тут дуже оперативно все роблять. І навіть із фронту звітують, що усі машини, котрі відправили з Тлумача, ще досі на ходу.

Сарафанне радіо на передовій також спрацювало, бо до Гордіїв звертаються по  допомогу не лише тлумачани. Якось мама одного військового із Миколаївщини просила допомогти зібрати кошти на авто для сина, але сталося так, що в наших волонтерів саме була вільна машина. Тому її люб’язно передали захисникові, а вдячність від нього не забарилася.

Друзі волонтерів шукають за кордоном машини чи ліки, яких не можуть тут придбати. Жартома їх називають безвідмовною і непереможною бригадою «300 трактористів».

Сім’я волонтерів познайомилася з чоловіком, який переїхав зі сходу сюди і почав налагоджувати свій бізнес тут. Дмитро Маценко погодився допомагати через свій благодійний фонд «Ліга допомоги». З його допомогою відправили машину гуманітарної допомоги на південь постраждалим, а також військовим. А також чоловік має можливість роздобути за потреби медичне обладнання, візки для поранених військових та різні медикаменти.

У волонтерські поїздки відправляється Мирослав, а Іванку у такі відрядження не бере, хоча вона щоразу проситься, бо хоче на власні очі побачити ситуацію на фронті та у прифронтовій зоні. Крім того, Іванка вимушена ходити на роботу, бо частину зароблених коштів передає на благодійність. «Робота дуже потрібна, бо це додаткові кошти. Відкласти нема можливості», – зізнається Іванка.

Допомога з Тлумача їде на всі напрямки. Звертаються навіть люди, яких тут не знають. «Ми помагаємо всім, бо вони всі за нас стоять», – переконана волонтерка. Чергову машину підремонтували, пофарбували, заповнили необхідними речами і повезли на схід. Повертаються додому своїм ходом – потягами із пересадками. Тому звітують навіть про квитки для чоловіків, котрі, ризикуючи життям, їдуть на передову.

Купила за 50 гривень, а продала за 5 тисяч

Заробляють тлумацькі волонтери гроші і самотужки, як можуть. Продають вуличні віники, а тепер ще й почали реалізовувати в’язані сумки-шопери. Імпровізований прилавок облаштували при вході до складу. Віники Іванка бере в рахунок зарплати на українсько-польській фірмі, де вона працює. Каже, це ще один вид надходжень для допомоги ЗСУ.

Ціна як на віники, так і на сумки – символічна – хто скільки дасть. Але зі слів Іванки Гордій, люди розуміють, на що йдуть ті гроші, тому не шкодують віддати трохи більше. Виготовляти патріотичні сумки-шопери взялася пані Марія із села Прибилів Тлумацької громади. Жінка за свою роботу не вимагає оплати, каже, що це заняття приносить їй заспокоєння. Вона купує старі речі, котрі стають матеріалом для нових сумок. З такою сумкою не соромно і по місту пройтися, зізнається Іванка Гордій. Каже, що вперше таку річ побачила у магазині навпроти складу. А коли вже придбала і пройшлася з нею, то її знайома захотіла й собі таку за донат на ЗСУ. Жінки зійшлися на тому, що вдруге вартість цієї сумки вже була 5 тисяч гривень.

«Сумка практична, екологічно чиста, а наші модниці зможуть навіть на покупки сміливо з ними ходити», – рекламує товар Іванка.

Долучаються до добрих справ і найменші мешканці громади. Діти в’яжуть браслети, приносять для захисників. Натомість отримують у подарунок підписані прапори або ж відстріляні гільзи, котрі потім розфарбовують. «Трофеїв є багато, з кожної поїздки хлопці передають гільзи, а вже потім передають дівчатам на реставрацію», – каже Іванка.

З першого дзвоника зібраними коштами школи громади діляться із волонтерами. Школа зі села Надорожна охоче передала 7650 гривень, які зібрали 1 вересня під час акції «Замість квітів вчителям – донатимо для ЗСУ».

«Люди, котрі мають копійки, більше допомагають. Я не можу сказати давай, бо ти маєш. Людина має сама відчути, що вона має допомогти. Для когось це буханка хліба, і я розумію, що людина віддає останні гроші. Але ми все фіксуємо і дякуємо навіть тим, хто приносить 20 гривень», – додає Лілія Чаплінська.

Тепер додалися волонтерам ще інші види витрат – доводиться допомагати пораненим бійцям. Часто просять допомоги на лікарню хлопцям на реабілітації. А ще звертаються хлопці, котрих із військкомату відправляють у військо. Треба вдягнутися, взутися, елементарні і необхідні речі. «Ще такого не було, щоби я не дала речей, котрих їм дуже треба», – каже Іванка.

А ще впродовж літа жінки в’яжуть теплі шкарпетки на зиму. По два – три рази в місяць возять допомогу для захисників своїм ходом. Завантажують по три –  чотири машини зразу, при потребі навіть причепи беруть.

«Треба – то треба. Стали і робимо. Офіційно волонтером не реєструюся. Мені головне перед державою показати, на що я трачу людські гроші, тому й звітую за кожну отриману гривню і всі покупки також виставляю публічно. Я за кордон не поїду. Я не можу жити за людські гроші, буду робити, доки зможу. Мені не треба грамот і подяк, бо той папір мене не зігріє. А вже після закінчення війни я обов’язково відісплюся», – запевняє волонтерка.

Володимир БОДАК