Близько третини пацієнтів відділення реабілітації та відновного лікування Івано-Франківської центральної міської лікарні – військові. Бійці, що зазнали важких фізичних ушкоджень, повинні пройти терапію відновлення не лише після тілесних травм, а й повернути собі емоційну рівновагу. Допомагає їм у цьому психологиня відділення Наталія Мельник. Зробити це іноді дуже непросто, зізнається спеціалістка, адже воїни часто замикаються в собі та нехтують такого роду підтримкою.

З якими психологічними проблемами стикаються в тилу наші захисники після пережитого на фронті, та як оточуючим полегшити їхню адаптацію – Наталія Мельник поділилася досвідом із «Західним кур’єром».  

Травми видимі і невидимі

Головна проблема соціалізації захисників – усвідомлення того, що вони змінилися, а все довкола у тилу – вдома, у рідному місті, на роботі – ні.

«Для захисників дуже важко витримати період після прибуття із фронту у відносно безпечне середовище. В цей момент їм здається, що ніхто не може їх зрозуміти, крім побратимів. Воїни наново починають будувати стосунки найперше з родичами, потім, з професійним оточенням, друзями, сусідами і так далі», – каже Наталія Мельник.

Ситуація стає ще складнішою, коли на психологічну травму накладається фізична. А так буває в більшості випадків.

«Через погано розвинену інклюзію військовим важко пересуватися, виконувати професійні обов’язки, якщо вони вертаються на колишню роботу. В багатьох через фізичні травми поганий сон, порушення пам’яті, уваги, мовлення. Цих речей іноді візуально не видно, але вони значно важче піддаються відновленню, ніж фізичні вади», – зазначає психологиня.

Майже кожен військовий у тилу відчуває зміну ставлення до себе з боку суспільства. Особливо це торкається захисників з видимими травмами. Оточуючі або починають поводитися поряд з ними надто обережно, відвертають погляд, різко замовкають в їх присутності. Або ж навпаки, тицяють пальцями в громадському транспорті, на вулиці. В когось з воїнів це поглиблює внутрішній стрес і тривогу, а в когось викликає агресію.

«Обидві реакції викликані тим, що боєць може почати себе запитувати, що ще він має зробити, щоб пристосуватися до суспільства, яке він захищав від ворога і отримав травму, і яке тепер проявляє до нього таке невіглаське ставлення», – каже Наталія Мельник.

Не розпитувати зайвого

Іноді навіть близьким родичам воїнів доводиться роз’яснювати, на перший погляд, очевидні речі, розповідає психологиня. Часто найрідніші люди самі підводять бійців під монастир питаннями на кшталт: «А ти убивав? А що ти тоді відчув? А як? А тебе контузило? А коли ви вже переможете? Коли війна закінчиться?». Це дуже поширене явище, пояснює пані Наталія. Так само, як і фрази «Ти змінився, ти якийсь злий», які відштовхнуть військового та замикають у собі.

«Головне правило – не розпитувати зайвого, не давати порад. Тут найкраще діє активне слухання. Якщо у стосунках з’явилася напруга, можна проговорити це таким чином: «Я давно тебе не бачив, не  знаю, що з тобою відбувалося і не маю права тебе питати, але чи можемо ми з тобою мати такі стосунки, як раніше? Чи ми з тобою все ще кохані люди, друзі, партнери? Я б хотів бути поряд з тобою». Військовий у 90% випадків вас почує», – радить психологиня.

Побачивши військовослужбовця з травмою у громадському місці, не треба відвертатися чи робити «квадратні очі», додає Наталія Мельник. Якщо людина, приміром, не може зайти в автобус чи спуститися сходами, не варто ігнорувати це через острах агресії. Найкращий вихід – підійти і запитати: «Чи можна вам допомогти?». Такий підхід найефективніше підходить для комунікації з захисниками, які є вашими друзями, родичами, сусідами. «Чи я можу щось для тебе зробити? Чи я можу тебе якось підтримати?». Такі питання звучать поважно до кордонів іншої людини і водночас показують готовність допомогти не тільки словом, а й ділом.

«Ми мусимо прийняти той факт, що кількість людей з обмеженими можливостями в країні буде збільшуватися. Тому нам всім треба розвивати навички спілкування з людьми, які мають травми, а не сахатися їх», – резюмує Наталія Мельник.

Якщо з боку військового ви все ж таки бачите агресію, варто старатися тримати соціальну дистанцію. Бажано рівним тоном попросити людину представитися, спитати чи вона в порядку, чи їй боляче, чи можна якось їй допомогти. Не варто переходити на підвищений тон розмови.

«Але є різниця між тим, коли особа просто роздратована – вона вас почує. Але, якщо людина у стані афекту та люті, краще просто не наближатися до неї в цей момент», – каже психологиня.

Проблема довіри

Найпоширеніші психологічні проблеми військових на реабілітації – велика кількість втоми та травматичного бойового досвіду, каже Наталія Мельник. Це може провокувати депресивні та тривожні стани.

«Але, на жаль, багато військових мають упередження щодо психологічної допомоги, не хочуть взаємодіяти. Бійці вважають, що цивільні, в тому числі психологи, не здатні їх зрозуміти, і це викликає дуже багато опору, – говорить психологиня. – В моїй практиці були випадки, коли переді мною гримали кулаками по столу».

Військових психологів не вистачає, а побратими, в яких бійці шукають підтримки, часто самі мають емоційні травми. Тож виходить замкнуте коло. А психологічна реабілітація дуже тісно пов’язана з фізичною. Якщо військовий виснажений морально, то процес відновлення тіла теж значно гальмується. Це провокує дратівливість, втому, поганий сон. Іноді, відмову від занять з реабілітологом.

«Психологічній реабілітації, у порівнянні з фізичною, у нас наразі надається менша увага, менше фінансування. Психологічне відновлення тримається більше на громадсько-волонтерських засадах, і це дуже неправильно. Важливо, щоб це питання було врегульоване ближчим часом. Допомога військовим має надаватися компетентними спеціалістами. У бійців повинен зникнути стереотип, що психологія і каральна психіатрія це одне і те саме», – переконує Наталія Мельник.

В ЦМКЛ психологи уже провели кілька тренінгів для військових і планують продовжувати цю практику.

«Це були обережні кроки назустріч проблемам бійців. Щось було сприйнято ними добре, щось зустрічало опір. Я думаю, будуть люди, яким психологічна реабілітація буде даватися дуже складно і довго. Може навіть роками. Якась частина не зможе впоратися з цим до кінця. Але пробувати відновитися варто кожному, і ми готові в цьому допомогти», – резюмує Наталія Мельник.

Оксана ДЕНЕГА