Академік, Стріла, Мольфар

Академік та Стріла – рідні брати Іван та Ігор Середюки з села Лісна Тарновиця Надвірнянської громади. Різниця у віці між ними всього рік – Іванові зараз 25, Ігореві – 26 років.  Вони – захисники України, за плечима яких, попри молодий вік, чималий бойовий досвід. Захищає країну і їх батько – 51-річний Михайло Середюк на позивний Мольфар. Їх історія – це яскравий приклад відданості своїй країні, готовності боротись за її свободу та мирне майбутнє та нагадування про те, що справжній патріотизм – не у словах та вишиванках, а у діях.

Скромний та небагатослівний Іван Середюк (Академік) – головний сержант 109 ОГШБ бригади «Едельвейс». Рішучий та правдолюбивий Ігор Середюк (Стріла) служить у 4 окремій танковій бригаді імені гетьмана Івана Виговського. Брати також є учасниками ООС і брали участь у боях з ворогом ще до повномасштабного вторгнення. У складі 57 окремої мотопіхотної бригади протистоїть ворогові їх 51-річний батько Михайло Середюк (Мольфар), пише Західний кур’єр.

Нещодавно Президент України нагородив Івана Середюка черговою високою відзнакою – орденом «За мужність» III ступеня. Військовослужбовець на це ніяково посміхається:

«Я не знаю, за що саме. Це питання до командира. Я просто роблю свою роботу і виконую завдання, поставлені переді мною».

З дитинства хотіли стати військовими

Ігор та Іван Середюки обрали шлях військового ще будучи підлітками. Обидва навчались у Прикарпатському військово-спортивному ліцеї у Надвірній, де і сформувався їх світогляд українців та патріотів своєї землі. Після закінчення ліцею Ігор продовжив навчання у Харківському національному університеті Повітряних Сил імені Івана Кожедуба на вертолітника. Іван вступив до Національної академії сухопутних військ імені Гетьмана Петра Сагайдачного на факультет танкових військ. Однак, маючи гарячу вдачу, бажання бути самостійними та корисними для держави, хлопці не змогли довго залишатись у студентських аудиторіях і обирають шлях воїна. У часи ООС воювали на сході України, де гідно проявили себе.

Після закінчення другого контракту мати Ірина впросила Ігоря приїхати до неї у Італію, де вона працювала вже кілька років. Контракт Івана закінчувався за кілька днів до 24 лютого 2022 року. Рідні переконували його теж поїхати за кордон.

«Як і кожна мати, я хотіла доброї долі для своїх синів, щоб вони були у безпеці. Щоб нарешті моє серце заспокоїлось… Однак, сталось те, що сталось», – пригадує мати Ірина.

Замість того, щоб взяти квиток до Італії, Іван 17 лютого 2022 року підписує другий контракт.

«Всередині у мене було відчуття, що мій обов’язок як чоловіка, як громадянина України ще недовиконаний, тому я залишився у армії», – говорить військовослужбовець.

Перші кілька місяців повномасштабної війни мати навіть не знала, де знаходиться і чим займається її син.

«Я говорив мамі, що знаходжусь на полігоні десь у західній частині України, щоб вона не переживала. Після того, коли ми звільнили Київщину, признався їй. Реакція звісно була не дуже радісна, але вона була щаслива, що зі мною все гаразд», – розповідає Іван.

Почувши про повномасштабний наступ росіян, першим же автобусом прибув до України брат Ігор. Відмовляти чи стримувати його не було сенсу:

«Я не зможу залишатись тут, коли у нашій країні війна. Я маю досвід, маю бути там», – пригадує слова сина мати Ірина.

Згодом жінка також покинула вже налагоджене життя і прибуткову роботу у Італії і повернулась в Україну, щоб бути ближче до синів. Нещодавно, пані Ірина ініціювала відкриття благодійного рахунку для потреб військових з рідного села.

Мати розповідає, що її сини ще зі шкільних років були бойовими хлопцями, мали свою думку, свої погляди на життя та були щирими патріотами. Середущий син Ігор – принциповий, чесний, у нього загострене почуття справедливості, він ніколи не збрехав, не схитрив – у нього все має бути відкрито і прозоро.

«Це звісно хороша риса характеру, але у нашому суспільстві таким чесним людям жити тяжко», – ділиться мати.

Наймолодший син Іван – спокійний, скромний, дисциплінований, відповідальний. Хлопці активно займались спортом, здобули чимало нагород на змаганнях з важкої атлетики кожен у своїй ваговій категорії.

«Якраз їхня пора жити, насолоджуватись молодістю, пізнавати світ, будувати власні сімейні гніздечка. Та, на жаль, немає такої можливості, – крізь сльози промовляє мати. – Я завжди з радістю і гордістю слідкувала за їхнім вихованням, за їхніми успіхами, коли вони, ще будучи дітьми обрали шлях військового. І там, де вчора серце раділо, сьогодні тривожиться і болить», – ділиться мати синів-захисників.

Доводилось бути «приманкою» для противника 

У невеличкій перерві між службовими обов’язками, нам вдалось поспілкуватись і з наймолодшим сином Іваном, який зараз перебуває на Донеччині. Відважний і безстрашний на полі бою, у спілкуванні з пресою Іван Середюк ніяковіє і є настільки небагатослівним, що кожну відповідь доводиться «витягувати лещатами». Описуючи свій бойовий шлях, він часто вживає іронічне слово «трохи»: «трохи повоював», «трохи орків знищив», «трохи побачив»… І це ще раз підкреслює його шляхетну скромність. Адже за цим «трохи» – запеклі бої за звільнення Київщини, штурми та оборона на Донеччині, роки в бліндажах під обстрілами, переможні битви та нестерпна біль від втрати побратимів…

За сумлінну військову службу Академік нагороджений кількома високими нагородами: медаллю «За військову службу Україні», відзнакою Президента України «За оборону України», орденом «За мужність» III ступеня. Однак, Іван зазначає, що не надає медалям великої ваги і коментує лаконічно: «Які на мене покладались завдання, ті я виконував. А начальство вже вирішує, кого і чим нагородити».

Про відвагу Академіка дізнаємось від його побратимів. Вони розповідають історію, коли Іван, виконуючи обов’язки навідника-оператора БМП-2, безстрашно виїжджав на виконання завдання під щільним обстрілом ворога. Це було під час звільнення Київщини навесні 2022 року. Так, завдяки хоробрості та професійним діям Академіка, їх «броня» кілька разів успішно відпрацювала по ворогу, дала гідну відповідь противнику та благополучно поверталась у місця базування. Завдання ускладнювалось тим, що потрібно було не тільки прикрити піхоту, а й бути свого роду «приманкою» – виявити вогневі позиції ворога, які згодом були успішно знешкоджені.

На запитання, чи не було тоді йому страшно, Академік з легкою усмішкою відповідає:

«Командир поставив завдання, треба виконувати! А чого боятись? Смерть рано чи пізно до всіх прийде. Ніхто не проживе довше, ніж йому виділено на небесах».

Найтяжче – втрачати тих, на кого ти рівнявся

Під час служби в ООС Іван спочатку служив у складі бронегрупи, де освоював специфіку роботи БМП-2. Тоді він і отримав свій позивний Академік від командира взводу Дмитра Коляди (Демона).

«Ми тримали оборону одного з секторів поблизу Торецька. Росіяни вкотре порушили домовленість про режим тиші і обстріляли наші позиції. Поранення отримали шестеро побратимів. Тоді я від люті самовільно вигнав «беху» і хотів «навалити» їм у відповідь. Однак, командування роти не схвалило цей вчинок, мене понизили і направили стрільцем на позицію Ліверпуль. Тоді Демон покликав мене і каже: «Я бачу в тобі потенціал. Будеш старшим позиції Ліверпуль». Я був здивований, бо там були хлопці, які вже мали більший від мене бойовий досвід. Однак, накази командирів не обговорюються, а приймаються до виконання. Тоді він і дав мені позивний Академік, бо я двічі вступав на навчання і двічі відраховувався з Академії сухопутних військ», – розповідає військовослужбовець.

Іван з величезною повагою і болем згадує про командира Демона. На жаль, старший лейтенант Дмитро Коляда загинув 21 листопада 2022 року під час виконання бойового завдання поблизу села Яковлівка на Донеччині. Йому було тільки 25 років. Академік безпосередньо брав участь в евакуації полеглого командира з поля бою.

«Це була людина і воїн з великої букви. Він командував ротою і завжди був з побратимами на передовій. Посмертно йому присвоєно звання «Героя України», – говорить захисник.

На жаль, за час військової служби Іван втратив чимало вірних побратимів, з якими пройшов горнило війни. Невидима душевна рана стала ще глибшою після втрати друга дитинства, воїна Андрія Рудака з села Парище, з яким він навчався у ліцеї та служив в одній роті. Лейтенант Андрій Рудак, командир 1 роти 109 батальйону, загинув 6 червня 2023 року в бою з противником поблизу Яковлівки. Життя захисника обірвалось на злеті – теж у віці 25 років.

Прикривав вихід з оточення свого батька

Після переміщення 109 батальйону разом з іншими підрозділами 10 ОГШБр на Донеччину у травні 2022 року, Іван Середюк виконував обов’язки головного сержанта штурмового взводу. Разом з батальйоном тримав оборону села Покровське, відбивав атаки ворога на Лисичанському НПЗ.

«Всюди було важко. Та найтяжче, мабуть, було у червні 2022 року, коли ми стояли у Миколаївці і прикривали вихід підрозділів ЗСУ із Сєверодонецька та Лисичанська», – каже воїн.

Ще наприкінці травня 2022 року російські війська знищили Павлоградський міст, який з’єднував Сєвєродонецьк та Лисичанськ. Щоб вийти потрібно було докласти багато зусиль. Хлопців переправляли через річку на плотах. Окупант не шкодував снарядів. Якраз у складі 34 батальйону 57 ОМБ, який тоді перебував майже в повному оточенні противника під Лисичанськом, був і його батько Михайло, з яким вже місяць не було зв’язку.

«Ворог наносив тоді дуже багато артилерійських ударів, безперервно крив «градами». З нашої сторони вогню було у десятки разів менше – приблизно одна наша стволка проти їх п’ятнадцятьох», – розповідає Академік.

Під час одного з артилерійських обстрілів поруч їхнього бліндажу розірвався снаряд 152-мм.  Бійців присипало землею, Іван отримав тяжку контузію. Та після лікування без роздумів повернувся до побратимів. Брав участь у боях на Бахмутському та Сіверському напрямках.

«Батько казав, що коли ми троє зустрінемось на Донбасі, то війна закінчиться. У нього позивний Мольфар. На жаль, тут він промахнувся з «віщуванням» (усміхається). Нам вдалось зустрітись один раз втрьох на Донеччині, однак, війна не закінчилась», – говорить Іван.

Стимул повернутись додому є завжди 

Зараз Іван Середюк служить на посаді старшини роти з матеріального забезпечення 109 батальйону. Тому йому незручно перед бойовими побратимами через увагу журналістів до його особи.

«Є хлопці, які роблять куди складнішу роботу. Героями є ті, хто загинув. І ті, хто продовжує боротись на лінії вогню з ворогом, ризикуючи своїм життям та здоров’ям. Не вважаю себе чимось кращим за інших. Я просто робив і роблю свою роботу. Сумлінно і відповідально. Вчитель мусить вчити дітей, медик лікувати, а військовий – воювати. Є наказ – треба виконувати. Відповідально і професійно до своєї роботи має ставитись кожен. Так мене виховали батьки, так навчали у ліцеї, в академії і у війську», – додає захисник.

Суттєву роль у наближенні перемоги захисник виділяє волонтерам, які допомагають армії більше, ніж держава. Він каже, що всі машини, які є в його роті, куплені саме волонтерами. Його «бойовий коник» також придбаний за зібрані односельцями кошти. Також окрему подяку воїн висловлює волонтерам з села Красна, які забезпечують його батальйон та інші підрозділи, де служать земляки, всім, чим треба – від провізії, майна до автівок та дронів.

Водночас, воїн зізнається, що майже чотири роки у армії накладають відбиток на сприйняття життя. У 2022 році Іван був вдома тільки 5 днів, у 2023 році мав можливість побути з рідними 15 днів. Трохи більше вдалось побути на рідному Прикарпатті вже у 2024 році.  Боєць відзначає, що з кожним приїздом з фронту у тил все важче звикати до оточення, відчувається нерозуміння з боку цивільних.

Але стимул повертатись додому є завжди. Там чекає мати Ірина та найстарший брат Василь з сім’єю, які усвідомлюють важливість його справи і всіляко підтримують. Там друзі та односельці, які зустрічають молодого воїна з повагою, вдячністю і час від часу задають такі недолугі питання: «Розкажи, а як там у вас…».

І саме заради них – своїх рідних, коханих, близьких та знайомих Середюки залишаються в строю захисників України. «А хто, як не ми? Захист Батьківщини – це іспит не на хоробрість, а, перш за все, на право називатись Українцем», – додає на завершення наш оборонець.

Мар’яна РИНДИЧ