Сучасний світ невпинно рухається назустріч рівноправ’ю незалежно від ознак статі. Однак, якщо говорити про ринок праці, навіть у нинішньому прогресивному суспільстві досі існують професії, які прийнято вважати «чоловічими».
«Західний кур’єр» поспілкувався з двома жительками Івано-Франківська, які давно і впевнено працюють за спеціальностями «не для жінок». Про свій вибір фаху, кар’єрний та життєвий шлях, а також труднощі на професійному поприщі вони розповіли в інтерв’ю нашому виданню.
«Цілком може бути, що через кілька років жінок на будівництві буде значно більше, ніж зараз»
Марія Клюба родом з Рогатинщини. Зараз їй 59 років. 28 з них жінка працює в сфері будівництва.
«Я прийшла в будівництво в 1998 році. До того закінчила швейне училище, але ще під час навчання зрозуміла, що цим займатися я точно не буду. За спеціальністю так і не працювала жодного дня. Мій професійний шлях почався з посади штукатура на державному будівельному підприємстві. Я змушена була зайняти місце свого чоловіка, який несподівано помер. А ми в той час стояли в черзі за квартирою. І щоб її не втратити, я, щойно після декрету, вийшла на роботу замість покійного чоловіка», – розказує Марія Клюба.
Зарплату в той час іноді платили цибулею і помідорами, але жінка трималась за роботу заради помешкання.
«В підсумку, квартиру я отримала, але за цей час дуже полюбила будівельну справу. Сьогодні я працюю механізатором розчинного вузла у приватній будівельній фірмі, тобто займаюся замішуванням бетонного розчину», – каже пані Марія.
За її словами, нинішня робота досить важка фізично. Працювати доводиться по 9-10 годин. Але, попри всі складнощі, пані Марія кожного дня йде на роботу з задоволенням.
«Коли почалася війна і в будівництві також були затримки, мені довелося звільнитися з фірми. Рік я працювала прибиральницею в кафе. Це робота набагато легша, ніж замішувати бетон, але кожен день я йшла на неї, як на каторгу. А коли повернулась на будівництво, до свого вузла, ніби в рай потрапила», – жартує Марія Клюба.
Сьогодні на підприємстві жінку вважають авторитетним працівником, а фірми-конкуренти постійно намагаються її переманити. В її підпорядкуванні декілька підлеглих, яких пані Марія навчає тонкощам правильного замішування бетонного розчину. За словами жінки, щоб повністю опанувати цю справу потрібно близько року.
Всі інші члени бригади – чоловіки. Разом з тим, всі її поважають, а деякі навіть трішки бояться, каже жінка.
«Більшість з них мої ровесники. Ніколи і ніхто мене не ображав. Але і я не давала їм навіть шансу це зробити. Загалом від колективу на будівництві дуже багато залежить», – каже пані Марія.
«Єдиний мінус моєї роботи – її дуже важко поєднувати з домашніми справами. В мене троє дорослих доньок, тому в більшості хатніми обов’язками займаються вони. Я приходжу додому на все готове, лягаю і відпочиваю, бо майже завжди дуже втомлена», – зізнається Марія Клюба.
На питання, чи може сфера будівництва з часом вважатися не суто «чоловічою» роботою, досвідчена будівельниця каже – все можливо, було б бажання самих жінок.
«Через війну зараз в нас є велика нестача працівників-чоловіків. Тому цілком може бути, що через кілька років жінок на будівництві буде значно більше, ніж зараз. Робота важка фізично, але, якщо рівняти з тим, як наші жінки працюють закордоном, то ще невідомо, де їм було б легше. Часто жінки навіть не усвідомлюють своєї сили і бояться пробувати щось нове. Але бачимо, що обставини довкола нас швидко змінюються, бо йде війна. Тому ніхто не знає, де він може опинитися завтра», – підсумовує Марія Клюба.
«Я вважаю професію кранівника цілком «жіночою»
Кранівниця 5-го розряду Інна Тригуб народилася в Херсоні, жила в Кіровоградській області та згодом у Кривому Розі.
«У Кривому Розі я закінчила індустріальний технікум. Спочатку хотіла йти навчатися в медичний. Я мріяла бути медсестрою, але не поступила. А через парк від медичного коледжу якраз знаходився індустріальний технікум. Навіть не знаю, чому я вирішила зайти ще й туди, бо я цього не планувала. Але це рішення повністю змінило моє життя», – зізнається Інна Тригуб.
Коли жінці виповнився 21 рік, вона прийшла в професію кранівника на центральний гірничо-збагачувальний комбінат. В її обов’язки входив монтаж і демонтаж агрегатних установок та їх ремонт.
«Це посада з дуже високим рівнем відповідальності. Найменший кран на комбінаті важив 5 т, а найбільший – 250 т. Мені його довірили і я працювала на ньому 4 роки. Хоча я дуже боялася і довго до цього йшла», – каже кранівниця.
На комбінаті жінка зустріла свого майбутнього чоловіка, з яким виховує трьох дітей. Саме за ним Інна Тригуб переїхала в Івано-Франківськ, коли в 2016 році її чоловікові запропонували тут нову роботу. Зараз він на фронті.
«Працювати за професією в Івано-Франківську мені було дуже складно. Я змінила кілька робіт. Крани, які мені доводилося бачити тут на будівництві, були у вкрай поганому стані. Працівники постійно ігнорували техніку безпеки. А коли я їм про це казала, мене висміювали в обличчя. Реакція на зауваження від жінки-кранівника, тобто від мене, могла бути дуже різною», – з відчаєм каже пані Інна.
Найдовше в Івано-Франківську Інна Тригуб пропрацювала на одному з металопрокатних підприємств біля міста.
«Це була робота на свіжому повітрі, довкола ліс. З висоти крана дуже цікаво спостерігати за тваринами, птахами. Виявилося, в роботі кранівника може бути своя романтика», – жартує жінка.
Звільнитися довелося після початку повномасштабного вторгнення через труднощі на підприємстві. Відтоді професійна кранівниця змінила декілька робіт.
«Звичайно, робота потрібна. Але поступатися моральними принципами і нормами професійної етики я не стану», – запевняє жінка.
Серед труднощів своєї професії, Інна Тригуб виділяє високий рівень відповідальності.
«Коли я кермую краном, в мене завжди таке відчуття, що це не машина піднімає вантаж, а я. Після робочого дня за краном, я дуже виснажена. Займатися хатніми справами часом просто не вистачає сил», – каже кранівниця.
Працювати доводиться у спеку та в мороз, причому за будь-яких обставин зберігати чітку координацію.
Кранівниця зауважує важливість командної роботи для свого фаху.
«Це надзвичайно важливо, коли той, хто керує краном ефективно комунікує з тими, хто внизу. На жаль, коли за кермом крану жінка, а внизу чоловіки, часто виникають непорозуміння. З мого досвіду, кранівники в Івано-Франківську зовсім не знають інструкцій та своїх прав. Я вважаю професію кранівника цілком «жіночою». У Кривому Розі 99% тих, хто працює машиністом крану – жінки. Але, щоб це стало нормою в Івано-Франківську, знадобиться ще багато часу», – резюмує Інна Тригуб.
Оксана ДЕНЕГА
До теми
Нещодавно в Україні стартував пілотний проєкт з підготовки водійок автобусів. Після завершення навчання жінки зможуть працевлаштуватися на ці посади. За словами заступника міністра розвитку громад, територій та інфраструктури Сергія Деркача, кадрова криза зачіпає майже всі галузі. У сфері перевезень, як вантажних, так і пасажирських, нестача кваліфікованих фахівців відчувається особливо гостро. “Тільки в регіонах потрібно понад 6 тисяч водіїв автобусів на внутрішніх маршрутах. Тому одним із завдань держави є створення доступних умов для перенавчання та отримання нових навичок, зокрема для жінок”, – зазначив посадовець.
Навчальні програми, що дозволяють жінкам освоїти професії, які раніше здебільшого виконували чоловіки, стали поширеним явищем. Наприклад, Київський метрополітен оголосив набір на курси для машиністів та машиністок електропоїздів. Раніше на цій посаді могли працювати лише чоловіки, але у 2017 році Міністерство охорони здоров’я скасувало наказ, що забороняв жінкам працювати за понад 450 професіями. Крім того, на базі Немішаївського фахового коледжу в Київській області запрацювала Школа операторів будівельної техніки для жінок. Також дев’ять українок нещодавно успішно завершили курс “Монтувальниця сонячних електростанцій”, організований Greenpeace.
Державна служба зайнятості відзначає, що ринок праці поступово змінюється, залучаючи жінок до робіт, які раніше вважалися суто “чоловічими”. Серед вакансій, які тепер обирають жінки, – машиністи насосних установок, кранівники, вантажники, гірники, слюсарі-ремонтники та інші.
У 2023 році з 158 тисяч жінок, працевлаштованих за допомогою Служби зайнятості, 677 обрали професію оператора заправних станцій, 253 стали машиністками насосних установок, а 14 – водійками навантажувачів.
Залишити коментар