На сучасній війні «золотої години» більше немає    

До повномасштабної війни Плазма і Вікінг працювали лікарями-ветеринарами. У 2023 році вони змінили білі халати на піксель, а стерильні кабінети ветклінік на фронтову «екстренку». У складі медичного пункту мотопіхотного батальйону 141 окремої механізованої бригади санітари-інструктори здійснювали евакуацію поранених на Запорізькому напрямку та боролись за життя воїнів у стабілізаційних пунктах на Донеччині. Нещодавно військові медики освоїли управління наземними роботизованими комплексами та евакуйовують поранених і загиблих бійців із передової з допомогою «термітів». Будучи ветеринарами не тільки за професією, а й за покликом душі, Плазма і Вікінг піклуються і про покинутих тварин у прифронтових селах.

Про рятівні виїзди, операційну під землею, як війна технологій вплинула на роботу сучасної військової медицини, найпоширеніші помилки такмеду, яких не вчать на полігонах, залізних і пухнастих «побратимів» та як коза Мері врятувала їм життя – військові медики поділились із «Західним кур’єром».

Плазма: очолював одну з кращих ветклінік Заходу України  

Військовий медик із позивним Плазма – 36-річний лікар-ветеринар Андрій Пінчук із Рівного. Вікінг – 32-річний ветеринарний хірург та стоматолог Василь Захарчук із селища Ворохта Івано-Франківської області. Обидва навчались у Львівському національному університеті ветеринарної медицини та біотехнологій, працювали у ветеринарних клініках Львова. Познайомились хлопці у ЛКП «Лев» – міському стерилізаційному центрі для безпритульних тварин, де тривалий час працювали разом. Понад рік Андрій Пінчук займав посаду тимчасово виконуючого обов’язків директора комунального підприємства. Разом із колегами ветеринари займались контролем популяції безпритульних тварин у Львові за гуманним алгоритмом: відлов-стерилізація-вакцинація-прилаштування.

«Саме завдяки активній роботі над реалізацією цієї програми вдалося досягти скорочення чисельності безпритульних собак у Львові на третину. У серпні 2019 їх налічувалось до 600 особин на ціле місто. Для порівняння, у Миколаєві в той час нараховувалось 6 000 безпритульних собак. Із 500 виловлених бродяг – 450 прилаштовувались у сім’ї. На початку 2016 року на базі ЛКП «Лев» була відкрита Перша комунальна ветеринарна клініка (ПКВК), на базі якої працюють хірурги, терапевти, ортопед, стоматолог, фахівці із проведення рентген та УЗД діагностики, лаборанти, грумер», – розповідає Андрій Пінчук.

У травні 2019 року Андрій Пінчук разом із колегою організували відкриття у ПКВК першого на Західній Україні банку крові для собак, а у серпні цього ж року у клініці запрацював перший в Україні комунальний стоматологічний кабінет для тварин. У той час ПКВК входила у п’ятірку найкращих ветеринарних клінік України. Це дозволяло команді ветеринарів займатись не тільки безпритульними, а й надавати послуги господарським тваринам, а зароблені кошти направляти на допомогу чотирилапим «безхатькам».

Навесні 2023 року Андрія Пінчука мобілізували до війська. Ветлікар обійняв посаду санітара-інструктора у медичному пункті мотопіхотного батальйону  141 піхотної бригади (з грудня 2024 року – 141 ОМБр).

Пацієнтами Вікінга були навіть ведмеді  

У цивільному житті пацієнтами Василя Захарчука були різні тварини – безпритульні, господарські, дикі та екзотичні. Непересічний досвід отримав ветеринарний лікар під час лікування ведмедів. У 2022 році він разом із колегами проводили ветеринарні огляди у ведмежому притулку «Домажир», де проходять реабілітацію ведмеді, вилучені з цирків, притравочних мисливських станцій, приватних зоопарків.

«Обов’язковою умовою огляду диких тварин є анестезія, після якої проводяться всі маніпуляції. Ветеринар стріляє у ведмедя спеціальним літаючим шприцом з транквілізатором. Працювати з цими речовинами мають право лише ветеринарні фахівці. Через 10-25 хв ведмідь засинає. Потім тварину обстежують, роблять УЗД внутрішніх органів, рентген, беруть кров на аналізи, оглядають стан зубів, роблять необхідні ін’єкції, вакцинують, проводять стерилізацію, кастрацію, вазектомію. Найчастіше у ведмедів виявляють захворювання суглобів (артрити, артрози), шлунково-кишкового тракту, панкреатит, гепатити, травми кінцівок, стоматологічні проблеми. Один ведмідь настільки був травмований, що стирав собі кігті до кістки і йому довелось ампутувати пальці. Зараз він живе своє краще життя у притулку», – розповідає Василь Захарчук.

Окрім роботи у ветеринарних клініках, Василь активно займався волонтерством. У зоні бойових дій бував часто, реалії війни бачив на власні очі і розумів, що рано чи пізно самому доведеться служити. У травні 2023 року Василь прибув до Надвірнянського РТЦК та СП, щоб оновити військово-облікові дані, пройшов ВЛК. У ТЦК йому запропонували – мобілізація або контракт. Ветлікар прийняв рішення підписати контракт із підрозділом, де вже служив його колега та друг Андрій Пінчук.

Від ветеринарії – до військової медицини  

Бойовий шлях лікарів-ветеринарів почався із Запорізького напрямку. Майже півтора року Плазма та Вікінг разом працювали в евакуаційному екіпажі. Медичну допомогу пораненим надавали безпосередньо у автомобілі дорогою до стабілізаційного пункту.

Досвід роботи у ветеринарній медицині став у пригоді на передовій.

«За свою професійну діяльність я бачив багато крові, травмованих тварин внаслідок ДТП, у капканах, з відірваними лапками, хворих на інфекційні захворювання. Моя психіка вже була готова до цього. Просто робив свою роботу тільки в інших умовах – у напівосвітленому автомобілі, який мчить на великій швидкості по бездоріжжю, часто під супровід ворожих дронів та арти», – розповідає Плазма.

У грудні 2024 року 141 ОМБр була передислокована на Донеччину на один із найтяжчих на той час напрямків – Курахівський.

«Тут у нас була дуже ефективна робота з начальником хірургічного відділення Карпатського шпиталю Сергієм Гафійчуком із Франківська. Разом ми пережили чимало цікавих історій», – говорить Вікінг.

Спочатку стабілізаційний пункт, у якому рятували життя бійців, розмістили у звичайній хаті. Невдовзі працювати там стало небезпечно. Під час однієї з евакуацій ворожий дрон простежив за їхнім «Козаком» і через кілька днів стабпункт обстріляли. На щастя, ніхто не постраждав.

Оперували у контейнері під землею  

Щоб було безпечніше працювати, військові обладнали стабілізаційний пункт з кількох металевих контейнерів на глибині 2,5 метра під землею.

Щодня у стабпункт привозили по кілька десятків бійців з важкими пораненнями. Через дрони РФ поранених евакуювали здебільшого вночі або під ранок. Військові медики працювали у дві зміни по восьмеро людей у кожній. Плазма та Вікінг були правою рукою анестезіолога та хірурга. У міні-операційній під землею медики стабілізували поранених, чистили та зашивали рани, пошкоджені судини, знеболювали, робили переливання крові та травматичні ампутації. Втрат у стабілізаційному пункті майже не було.

«90% всіх поранень – це вогнепально-уламкові ураження від FPV-дронів, артилерії, мінометів, травматичні ампутації кінцівок внаслідок вибуху протипіхотних мін та турнікетного синдрому. Кульових поранень зараз дуже мало. Також небагато уражень грудної клітки, адже бронежилет захищає більшу частину тулуба. Найбільше страждають руки, ноги та обличчя», – розповідає Андрій Пінчук.

Евакуація може тривати кілька діб

За стандартами НАТО у невідкладній медицині є «золота година» – боєць, який отримав поранення, має більше шансів вижити та відновитись, якщо допомога надається йому протягом години після поранення. За словами санінструкторів, на сучасній війні технологій поняття «золотої години» стерлось.

Дрони ускладнюють евакуацію, вони стежать за переміщеннями та уражають евакуаційні групи. Тому поранених бійців, навіть «важких», забрати з позицій протягом години практично неможливо. Евакуація може тривати кілька годин чи навіть діб. То ж ті поранені, які доїжджають до стабпункту «з нуля» живими, зазвичай і виживуть, бо вони вже застабілізовані. Можуть втратити кінцівки, але залишаться живими. Свіжі важкопоранені, за життя яких треба боротись  – це ті, хто отримав поранення на дорогах та у прифронтовому тилу.

 «Хлопці їхали у авто і по ньому вдарив FPV. Один з бійців отримав тяжке поранення ноги. Йому наклали турнікет і відразу привезли у наш стабік. У нього були розірвані майже всі дрібні судини, але, на щастя, магістральні, які живлять кінцівку (стегнова артерія та стегнова вена) були непошкоджені. Попустивши турнікет, ми перекрили пошкоджені судини, відновили кровотік у артерії та вені, чим зберегли кінцівку бійцеві», – розповідають про один із робочих моментів військові медики.

Турнікетний синдром став серйозною проблемою

Сучасна війна кидає нові виклики не тільки у тактику ведення бою, використання новітньої зброї, а й тактичній медицині. Через ускладнену евакуацію дуже важливо, щоб кожен боєць вмів надати правильну домедичну допомогу собі та побратимам безпосередньо на полі бою. За словами військових медиків, проблемою у армії є те, що у навчальних центрах БЗВП такмеду вчать медики, які не мають реального бойового досвіду. Тому у перервах між основною роботою санінструктори Плазма та Вікінг виїжджають на полігон, діляться з бійцями власним досвідом та вчать, як уникнути найпоширеніших помилок при пораненні.

 «Найчастіше поранені гинуть від втрати крові. Вижити допомагає турнікет. Однак, на всіх полігонах бійців вчать як накласти турнікет, але досі не вчать конверсії та переміщення турнікету, адже за статутними вимогами це робити може тільки бойовий медик. Затримка евакуації та накладання турнікета без показань значно підвищують ризик ампутації кінцівок, рабдоміолізу та синдрому тривалого стиснення», – говорить Плазма.

Турнікетний синдром став серйозною проблемою сучасної війни. За словами військових медиків, у багатьох випадках турнікет взагалі накладати не варто. Багато видів поранень можна затампонувати і забандажувати.

«На нашій практиці було чимало ампутацій через турнікетний синдром, яких можна було уникнути. Був навіть такий парадоксальний випадок, коли боєць наклав турнікет на ногу, просидів з ним добу, а в нього взагалі не було поранення, просто пляма крові на штанах. Ногу йому ампутували. У тканинах, куди не поступає кров, починають накопичуватись продукти розпаду. Якщо різко відкрутити турнікет, який простояв понад 4 години, токсини потраплять в організм і викличуть тяжке отруєння, ниркову недостатність або навіть летальний випадок», – розповідає Вікінг.

Також під час проходження БЗВП новобранців учать ставити турнікет якнайвище від місця ураження, що є доречним не для всіх видів поранень.

«У нас був випадок, коли боєць наступив на «пелюсток» і йому відірвало пальці на нозі. Турнікет йому наклали аж біля стегна, відповідно, чоловік втратив цілу ногу. Є велика різниця, як жити із протезом стопи та збереженим коліном, а як із металевою конструкцією від стегна. Бійцям я завжди наголошую, що при пораненні треба дотримуватись алгоритму: наклав турнікет, відтягнувся, оцінив характер ураження, попустив джгут або зняв, затампонував рану та наклав ізраїльський бандаж», – говорить Плазма.

Замість людей – залізні «терміти»    

Якщо «золота година» у сучасних реаліях війни вже не працює, то так званим «золотим шансом» на порятунок для поранених стали «терміти» – наземні роботизовані комплекси.

Нещодавно Плазма та Вікінг повернулись із навчання, де опановували навики управління різними видами наземних дронів. Їхніми «залізними побратимами» зараз є НРК «TerMIT» українського виробництва. Залежно від конкретної місії, ці дрони можуть виконувати різні функції. У медичному пункті МПБ 141 ОМБр вони здійснюють логістику – доставку провізії «на нуль», а на зворотному шляху вивозять поранених і загиблих.

«Нині реалії поля бою визначають ударні дрони, а кілл-зона сягає до 10 кілометрів. Щоб винести одного пораненого чи загиблого із позиції потрібно наражати на небезпеку чотирьох інших бійців. Були непоодинокі випадки, коли по одного пораненого пішла евакгрупа, а у стабпунк привозили всіх п’ятьох. Найбільша заслуга НРК – це збереження життя особового складу», – говорить Вікінг.

НРК «TerMIT» має гусеничну базу, що дозволяє йому долати складну місцевість. Оператор керує комплексом дистанційно за допомогою пульта. Вантажопідйомність робота – до 300 кг. На платформі встановлений Starlink, що дозволяє керувати нею у будь-якій точці. Оператори НРК працюють разом із пілотами дронів, «пташка» супроводжує робота та моніторить процес евакуації.

«Керувати НРК нескладно, хоч є нюанси. Вважаємо, що операторами можуть бути ветерани, які бажають продовжувати кар’єру у війську, або військові, які за станом здоров’я не можуть займати бойові посади. Є багато тих, хто хотів би продовжувати боротьбу, та здоров’я не дозволяє, то треба залучати цих людей», – додають військові медики.

Порятунок кози Мері, який врятував їм життя          

Плазма і Вікінг – лікарі-ветеринари не тільки за професією, а й за покликанням. Вони врятували не одну тварину та змогли подарувати їй дім і господарів не тільки у цивільному житті, а й на фронті. Коли люди евакуйовуються із прифронтових сіл, вони часто покидають там свійських тварин та домашніх улюбленців. Особливої уваги вартує історія кози Мері з Воскресенки, коли евакуація тварини вберегла оборонців від смертельної небезпеки.

Господиня Мері виїхала, а тварину покинула. Коли військовим повідомили, що у дворі, який вже обстрілювався, залишилась коза, вони відправились на її порятунок.

«Ми якраз мали переїжджати на нову локацію. Але поки ми були зайняті евакуацією кози, у приміщення нового стабіку прилетів КАБ. Якби ми приїхали туди на пів години раніше – усі були б мертві», – розповідають військові.

Тривалий час Мері жила з військовими медиками у Іскрі на Донеччині, годувала їх свіжим молоком та навіть народила троє козенят. На жаль, двоє з них загинули. Козеня, яке вижило, хлопці назвали Василиною. У зв’язку з постійними обстрілами та великим напливом поранених у стабпункт, доглядати за козами у прифронтовій зоні було складно. Залучивши волонтерів та зооактивістів, військові організували евакуацію для Мері, Василинки та врятованого песика Філі. В результаті, історія закінчилась хепі-ендом – тварини знайшли люблячих господарів на Львівщині.

Вдома на Андрія Пінчука чекають два чотирилапі приятелі – «бойовий» чіхуахуа Пульс, якого йому подарували побратими на день народження та кішка-тезка Плазма, яку він ще студентом забрав із притулку, вилікував і залишив жити у себе.

Майже рік вірною супутницею захисників на фронті є кішка Ізабелла, яку теж покинули господарі. Характер у Ізабелли – бійцівський, її бояться не тільки гризуни, а навіть собаки. Пухнаста «посестра» дарує військовим відчуття домашнього затишку і допомагає зберігати душевну рівновагу в жорстоких фронтових буднях.

Мар’яна СЕРЕДЮК