Якщо піхоту символічно називають «щитом», дронарів та артилеристів – «мечем», то зв’язківці – це «нервова система» армії. Саме зв’язок – це те, що об’єднує підрозділ у єдине ціле. Від його якості, надійності та стабільності залежить робота всіх бойових одиниць. Без зв’язку підрозділ стає «глухим», «німим» та некерованим.
Одним із тих, хто забезпечує стабільність зв’язку на фронті є 42-річний старший солдат Дяконюк Іван Степанович. Вперше на захист України чоловік став у 2015 році, вдруге – під час повномасштабного вторгнення. Працював навідником гармат та мінометів. За його плечима – роки в окопах, десятки прикритих штурмів, евакуацій та успішно відбитих ворожих атак на Запорізькому та Донецькому напрямках. За мужність та самовідданість під час захисту Батьківщини Іван Дяконюк нагороджений почесним нагрудним знаком Головнокомандувача ЗСУ «Золотий хрест». Після кількох тяжких контузій та «зірваної спини», досвідчений гармаш опанував основи роботи радіосистем та тримає на зв’язку 24/7 бійців самохідного артилерійського дивізіону 141 окремої механізованої бригади. Підрозділ успішно протистоїть окупантам на Новопавлівському напрямку, руйнуючи спроби росіян просунутись на територію Дніпропетровщини, та входить у п’ятірку найефективніших підрозділів серед механізованих бригад ЗСУ за кількістю ліквідованих ворожих цілей.
Про власний бойовий шлях та мотивацію, роботу на вогневих позиціях, зв’язок, що тримає стрій та чим загрожує українцям втрата єдності – Іван Дяконюк поділився із «Західним кур’єром».
Із будівельника – у гармаші
У цивільному житті Іван Дяконюк працював будівельником. У 2015 році добровільно став на захист України. Взяти до рук зброю чоловіка спонукало бажання помститись за двоюрідного брата, який загинув в бою з окупантами, а також приклад сусідів, які пішли добровольцями на фронт. У складі 14 окремої механізованої бригади імені князя Романа Великого більше року захищав Україну на Донецькому напрямку. Працював на посаді навідника САУ 2С1 «Гвоздика». На фронті від побратимів отримав позивний Мольфар.
«Бо міг передбачати дії ворога та прогнозувати розвиток подій», – жартома відзначає захисник.
За словами Івана Дяконюка, опанувати навики навідника артилерії йому вдалось швидко і легко, проте побачене і пережите на фронті відклало відбиток на його психологічному стані. Повернувшись додому після демобілізації, йому було важко адаптуватись до мирного життя. Відновитись Мольфару допомогли Карпати. Майже пів року після повернення з фронту Іван Степанович прожив у родичів на Верховинщині.
«Мені дуже хотілось тиші, спокою, менше контакту з людьми і зайвих запитань від них. У Верховині сусід від сусіда живе за пів кілометра, тут я мав можливість побути наодинці з собою і віднайти втрачений душевний спокій. Фронт і тил – це два різних виміри. «Переключитись» з одного в інший – непросто. Важливим у адаптації в суспільство стала також постійна підтримка рідних», – ділиться військовослужбовець.
Під час повномасштабної війни Іван Дяконюк знову став у стрій. Його бойовий шлях почався у 2023 році на Запорізькому напрямку. Працював навідником міномета у складі 456 окремого піхотного батальйону 141 окремої піхотної бригади (з грудня 2024 року – окрема механізована бригада). Завдяки досвіду роботи з вогневими засобами, здобутому Мольфаром під час АТО, їхній мінометний розрахунок ефективно знешкоджував сили ворога та прикривав своїх піхотинців. Без втрат. Хоча не без труднощів…
Сім годин під ворожим вогнем
Реалії війни жорстокі і вимагають не тільки надлюдської витримки, фізичної витривалості, а й сталевої сили волі та духу.
«Був момент, коли на світанку прорвалась група російських солдатів і захопила одну з наших позицій. Нам дали команду відкрити вогонь по цій позиції, бо розуміли, що наших живих вже там немає. Стріляли з усього, що було – 120-мм, 82-мм мінометів. До обіду тільки ми вистрелили більше 50 мін, плюс працювали суміжні вогневі розрахунки. Ворога зупинити нам вдалось. Та, на жаль, тоді ми втратили п’ятьох наших піхотинців», – розповідає воїн.
Через брак особового складу та постійну загрозу ворожих дронів на бойових позиціях мінометникам доводилось перебувати по місяцю. Був випадок, коли ворог обстріляв їхній бліндаж запалювальними мінами і вони мало не згоріли живцем.
«Спочатку зник Інтернет. Дим ще не зайшов у бліндаж, тож ми не відразу зрозуміли, що горимо. Будинок і все подвір’я горить, дим – стовпом, а ми під землею… На щастя, нам вдалось вибратись з полум’яної пастки та ліквідувати пожежу. Тоді багато обладнання було втрачено, але, головне, що всі залишились живі», – розповідає Мольфар.
Навесні 2024 року, виконуючи бойове завдання на Запоріжжі, їхній мінометний розрахунок потрапив під щільний обстріл ворога.
«Ми з міномета прикривали евакуацію загиблих і ворог викрив нашу позицію. По нас «насипали» з танчиків, «Рапіри», 120-мм міномета. Обстріл тривав майже сім годин безупинно. Але, завдяки грамотно облаштованому укриттю та Господній опіці ми всі залишились живі та неушкоджені, навіть міномет. На наступний день ми знову вийшли на позиції і над нами завис ворожий дрон. У нас була всього хвилина, щоб сховатись у бліндаж. Коли ми бігли в укриття, я побачив на подвір’ї причіп від квадроцикла, накритий брезентом. Коли я вийшов з бліндажа, підійшов до цього причепа і відкрив брезент – там лежали тіла двох молодих наших бійців, яких забрали «з нуля», але не встигли довести до точки евакуації. Ця картина дотепер не виходить з моєї пам’яті», – ділиться військовослужбовець.
Зв’язок на фронті – як дихання
Тоді Іван Дяконюк отримав тяжку контузію та був направлений на лікування. Після повернення з госпіталю його переведи у самохідно-артилерійський дивізіон 141 ОМБр на посаду навідника артилерії. Так, як у дивізіоні вже був Мольфар, Івану Степановичу дали позивний ДІС (перші літери прізвища, імені та по-батькові). Однак, довго на вогневих позиціях він не пропрацював. Роки виснажливої роботи у артилерії та мінометці наклали відбиток на здоров’ї військовослужбовця. Через численні контузії, «зірвану спину» та проблеми з хребтом йому було дуже складно працювати у артрозрахунку, тримався на знеболювальних, тому ДІСа перевели на фізично легшу, але не менш важливу та відповідальну на фронті посаду – радіотелефоніста.
В обов’язки радіотелефоніста входить підтримання зв’язку з усіма позиціями, ПУВБ (пунктом управління вогнем батарей) та командуванням, передача наказів, обслуговування радіообладнання, забезпечення маскування пунктів зв’язку та забезпечення конфіденційності переданих даних.
Фактично, радіотелефоністи – це «голос» і «вуха» підрозділу на передовій. Зв’язок у війську – як дихання. Безперебійна передача інформації на всіх рівнях — завдання №1, без зв’язку в підрозділі не можна ефективно ні наступати, ні оборонятися. Щоб гармата влучно ударила по цілі – хтось має сказати, куди бити. Щоб пролунав наказ – хтось має донести цей голос.
«Зв’язок на фронті має бути постійним, надійним і захищеним. І для цього потрібна злагоджена команда. Наші радіотелефоністи «на лінії» 24/7. Без зв’язку підрозділ стає «сліпим», «глухим» та некерованим», – говорить Іван Степанович.
«Українцям бракує єдності – головної зброї перемоги»
Є така приказка: «Коли стріляють зв’язківці, то батальйону вже немає». За словами Івана Дяконюка, це не зовсім відповідає нинішнім реаліям війни. У зоні бойових дій треба бути готовим до будь-якого розвитку подій…
Військовослужбовець зізнається, що далеких планів не будує. Мрія у нього одна – вижити і повернутись до рідних. Вдома на Івана Степановича чекають дружина та двоє діток. Саме вони і є його головною мотиваціє продовжувати боротьбу.
«Ніхто з нас не пішов на війну заради себе самого. Ми тут заради безпеки рідних, земляків, аби ворог не дійшов до наших домівок. Повага і підтримка тилу дуже важлива для військових. Це дає нам відчуття, що ми не чужі своєму народу, що вони пам’ятають про нас, що є заради кого воювати», – говорить захисник.
І додає, що не завжди правомірні дії службовців ТЦК та СП, втома суспільства від війни, корупція та політичні чвари тільки грають на руку агресору. Тому збереження внутрішньої єдності українців є не просто пафосним гаслом, а необхідною умовою для збереження держави.
«Зараз українцям дуже бракує єдності – головної зброї перемоги. Тої сили, завдяки якій ми вистояли у перші дні повномасштабного наступу, яка здивувала весь світ і змусила поважати нас. Якщо хочемо виграти цю війну, маємо бути єдині. Всі, хто не воює, повинні працювати на оборону та щоденно робити внесок у спільну справу перемоги», – наголошує Іван Дяконюк.
Мар’яна СЕРЕДЮК
Залишити коментар