Майстер спорту, чемпіон України з боксу Михайло Селіванов із села Вовчинець Івано-Франківської громади у перший день повномасштабної війни зняв боксерські рукавиці, одягнув однострій та вкотре взяв у руки зброю. Прикарпатський спортсмен, який сім років у складі збірної України піднімав синьо-жовтий прапор на чемпіонатах Європи та світу, не міг допустити, щоб те, за що він боровся все життя, у нього забрали.

Гвардієць змалку займався боксом. Проходив строкову службу, а далі й контрактну в Нацгвардії. З 2017 року захищав Україну на Донеччині, згодом продовжив спортивну кар’єру. Його наполегливість, впевненість та цілеспрямованість допомогли йому стати чемпіоном України з боксу, а також призером багатьох інших чемпіонатів та змагань. До повномасштабного вторгнення він активно тренував молодь та популяризував бокс як олімпійський вид спорту на Прикарпатті, проводив змагання, брав активну участь у житті Івано-Франківської громади.

Нещодавно під час запеклого бою з окупантами на Луганщині Михайло отримав мінно-осколкове поранення. У цьому бою він втратив двох побратимів, один із них загинув у нього на руках, але, попри все, боєць утримав позиції.

Що спонукало успішного спортсмена добровільно змінити боксерський ринг на поле бою? Як вдається витримувати надлюдські навантаження на фронті? Яку силу має молитва та віра для українських захисників у боях із окупантами? Якою бачить Україну відомий спортсмен та досвідчений військовослужбовець після перемоги – в ексклюзивному інтерв’ю «Західного кур’єра».

– Михайле, з дитинства ти активно займався спортом. Чи міг уявити, що станеш військовим?

• Спорт завжди був у моєму житті. Уже з 12 років я почав професійно займатись боксом. Але коли мої однолітки грались модельками машинок, я любив бавитись солдатиками та роботами (сміється). Ще з садочка пам’ятаю слова виховательки, що обов’язок чоловіка – бути захисником: як своєї сім’ї, так і своєї держави.

– І все ж таки, чому, будучи успішним боксером, прийняв рішення піти в АТО?

• Я 14 років виступав за нашу країну на міжнародних змаганнях. Був триразовим учасником Чемпіонату Європи та дворазовим учасником Чемпіонату світу з боксу. Піднімав на міжнародних аренах синьо-жовтий стяг нашої держави. Коли росіяни напали на нашу країну, у мене було відчуття, що вони хочуть зруйнувати те, за що я все життя боровся. Ми господарі на нашій землі і ніхто не має права диктувати нам, як жити у себе вдома. У 2020 році я, відмовившись від офіцерського звання, повернувся на рідну Івано-Франківщину, щоб продовжувати справу свого життя – розвивати спорт та популяризувати олімпійський рух серед молоді.

– Нещодавно ти отримав подяку від Національного олімпійського комітету України за внесок у розвиток олімпійського руху. Що для тебе означає ця відзнака саме в цей час, коли ти захищаєш Україну на фронті? 

• Думаю, це є гідною оцінкою моїх зусиль. Нам багато вдалось зробити у напрямку популяризації олімпійського руху. Ми відкрили спортивну школу в селі Вовчинець та сприяли відкриттю спортивної школи в селі Торговиця, що на Городенківщині, наші вихованці вже є чемпіонами України з боксу. Проводимо спортивні змагання та олімпійські уроки у школах області, щоб заохотити діток займатись спортом і вести здоровий спосіб життя. Ця нагорода є результатом моїх старань. Вважаю, що кожна людина повинна компетентно, результативно і відповідально виконувати свою роботу завжди, а особливо в цей складний час. Подяка надихає мене в майбутньому вдосконалюватися та не опускати планку. Зараз у мене на грудях вервичка, яку зробили мої вихованці. Вони постійно підтримують нас, передають мотиваційні малюнки. Це дуже важливо, це додає сил продовжувати боротьбу.
• 

– Яким для тебе був перший день повномасштабної війни? Де ти був 24 лютого?

• Тривожний рюкзак я зібрав задовго до 24 лютого. Попередив своїх учнів, що, можливо, нам доведеться розстатись на певний час. До речі, багато моїх старших вихованців теж зараз захищають Україну на передовій. Зранку 24 лютого я, як і більшість земляків, прокинувся від вибухів від ракетного обстрілу франківського аеродрому. Через годину я вже був у військовій частині Нацгвардії. Перша наша ротація була у Мар’їнку на Донеччині, де ми тримали оборону. Потім тримали позиції на північному напрямку фронту, зараз даємо гідну відсіч на Луганщині.
• 

– В останньому бою з ворогом на Луганщині ти отримав поранення. Але, попри все, ти стояв до кінця та мужньо відбивав атаки ворога і так вам вдалось утримати позицію. На твоїх руках загинув побратим… Можеш розповісти про цей важкий бій? 

• Це був один із найтяжчих боїв, який тривав майже 54 години. Російські військові обстріляли наші позиції важкою артилерією, після чого намагалась прорватись їхня піхота. На нас скидали газові бомби, очі засльозились, я вдягнув протигаз, шкіра пекла, все було в густому тумані… Але ми тримались. Відбувся вибух, загорівся рюкзак із боєприпасами. Від вибуху побратим, який був біля мене, впав. Поранило і мене. Я кинувся гасити вогонь та надавати йому медичну допомогу, а він подавав мені патрони. І він вижив. Через 15 годин його евакуювали. Я залишився ще на 9 годин, щоб втримати позицію. Вже після поранення, з осколками в лівому плечі та лівій руці, я продовжував тримати позицію понад 26 годин. На жаль, у цьому бою загинуло двоє моїх побратимів із мого підрозділу: Мар’ян, сміливий молодий воїн, та Богдан. Вони загинули від важких поранень, несумісних із життям, отриманих внаслідок мінометного обстрілу нашої позиції. Прибула група мужніх козаків із підмогою і нас евакуювали. А побратими стали на позицію і тримають її по сьогоднішній день.

Під час евакуації я тримав Богдана міцно біля грудей та молився, щоб ми вижили, і постійно говорив йому: «Тримайся! Тримайся!». Але на третині маршруту відчув, що його серце перестало битися. Бог забрав його до себе, як забирає найкращих. Щирість, доброта та посмішка, яка ніколи не зникала з його обличчя, назавжди залишиться в моєму серці. Ця війна забрала в мене багато побратимів, друзів, чесних і відважних хлопців, справжніх патріотів, цвіт нації… Знаю: вони дивляться на нас з небес, як ми відстоюємо честь всіх, хто віддав своє життя за Україну!

– Як зараз твоє самопочуття?

• Зараз я знаходжусь у госпіталі на сході України. Мені надають належне лікування, поступово відновлююсь. У ключиці ще залишились осколки ворожої вибухівки. Багато друзів, односельчан, товаришів по спорту пишуть мені і питають, чи можуть, чимось допомогти. То я відповідаю, що мені допоможе тільки свобода України. Тому після лікування я повертаюся одразу в стрій.

– Сила і стійкість наших воїнів вражає до глибини душі. Витримувати ці надлюдські навантаження, дивитись щодня смерті у вічі, втрачати побратимів, жити в розлуці з родиною… Скажи, звідки ти черпаєш сили?

• Хто був у «пеклі», той вірить у Бога, що Він на нашій стороні. Сили пережити це все і вистояти дають любов, підтримка і молитви. Дякуємо всім, хто щиро молиться за воїнів. Не знаю, як це пояснити, але я постійно відчуваю захист молитов із рідного дому. Буває, сидиш вночі в окопі і ніби відчуваєш присутність тієї людини, яка молиться за тебе. Ночі «на нулі» – це як жахливий сон. Але у цьому сні видно крила ангелів-охоронців, чутно материнські молитви. Ті, хто там був, мене зрозуміють. Щодо фізичної стійкості, то мені не звикати – маю хороший спортивний досвід та бойові навички, здобуті під час служби в АТО.

– І все ж таки, що найважче на війні для солдата?

• Це залежить від світогляду кожної людини. Я переконаний, що як би тяжко нам не було, ми мусимо це робити. Важко, коли падає дощ, форма прилипає до тіла, болото по коліна, а ти все одно мусиш продовжувати бій, тримати позицію… Але, окрім фізичної, ще є й психологічна втома – коли снаряди луплять, а ти вже навіть не кліпаєш. Я вже до цього адаптувався і ставлюся спокійно. А коли буває дуже тяжко, то згадую рідний край, своє село, домівку. Розумію, що ці випробовування заради того, щоб не допустити цю нечисть на нашу землю. І тоді чорна хмара наді мною розсіюється. І намагаюсь підтримувати хлопців, особливо тих, які не мають військового досвіду. Кажу, що як би нелегко було, ми мусимо вистояти до кінця. Щоб відстояти свою честь, честь полеглих побратимів, честь нашого народу, мусимо триматись і боротись. Бо ніхто цього за нас не зробить.

– Перед ротацією на Луганщину тобі вдалось побути трохи вдома. Чи не гнітив спокій глибокого тилу після буремних подій на передовій?

• Війна повністю змінила мої погляди на життя і систему цінностей – навчила цінувати те, що маєш, і не відкладати все на потім. Тому я радий бачити, що життя у тилу продовжується. Кожен повинен виконувати свої функції. Військові – захищати, а цивільні люди повинні жити повноцінним життям: працювати, відпочивати, розвантажуватись. Це є нормально. Жити гідно і за тих, хто вже не з нами, хто віддав своє життя за свободу України. При можливості допомагати захисникам на фронті. Тому після повернення з цієї ротації я обов’язково проведу спортивні змагання і благодійний ярмарок у своєму селі. Це просто необхідно у такий нелегкий час.

– Передова та глибокий тил – це два різні світи. Багато бійців говорять, що на фронті легше, ніж у тилу, бо там все справжнє і без фальші. Чи відчував ти такий дисонанс?

• Скажу відверто: цивільна людина ніколи не зрозуміє військового, який був у зоні бойових дій. До початку повномасштабної війни багато людей із неповагою ставились до військових, зокрема до учасників АТО. Деякі навіть казали: чому ти туди пішов, хто тебе туди кликав, напевне, через гроші чи пільги… Але коли ти залишаєш свій дім, сім’ю, роботу і йдеш в окопи, чути таке – образливо і боляче. Зараз ставлення до військових змінилось – відчувається велика шана і повага. Жаль, що тільки тепер…
• 

– Що для тебе означає перемога і коли, на твою думку, вона настане?

• Для мене перемога – це розквіт нашої країни. Впевнений, що після закінчення війни Україна стане такою сильною, як ніколи за свою історію державності. Найголовніший наш скарб – це унікальний український народ. Ми все відбудуємо, навіть ще краще, як було до війни. Зараз наша ціль – вигнати окупантів із нашої країни. Ми, військові, робимо все можливе і неможливе для цього і налаштовані стояти до переможного кінця. Так, нелегко. Наша перемога омита кров’ю найкращих синів України. Але це тільки загартовує нас, робить сильнішими, ще мужнішими, мотивує йти у бій зі ще більшою рішучістю та люттю.

– Але дивімось правді у вічі. Якщо на перших місяцях війни під центрами комплектації були черги з добровольців, то зараз на військовозобов’язаних треба «полювати». Що б ти сказав землякам, щоб заохотити їх поповнювати ряди захисників країни?

• Рекомендую послухати пісню виконавця Позивний Алькор «Де був ти?» (сміється). Війна закінчиться, вона увійде в історію світу як найзапекліша боротьба за свободу та демократію. І колись наші діти спитають: «Тату, де був ти? Тоді, коли гинули наші солдати? Що ти зробив для нашої перемоги?». Задумайтесь, що ви відповісте їм. Звичайно, всі чоловіки не можуть піти на фронт, але важливо залишатись у рядах борців, навіть у тилу. Тим, хто на передовій, низький уклін – це подвиг без перебільшення. Але нині героєм є кожен українець, який не втік із країни, а залишився тут жити, працювати і робить все, що може наблизити нашу перемогу. І ті, хто на фронті, і ті, хто працюють у тилу, – від вчителя до комунальника – вже є героями. Тільки всі разом, нашою величезною українською родиною, ми збережемо нашу державність та свободу. Вірю, що ця війна – остання в історії нашої держави. Ми дамо їм гідну відсіч. Так, щоб більше ніколи московити не наважились стати своїм брудним черевиком на нашу священну землю. Не на тих напали! Українці і за межу на городі ладні сапами битись, а вони хочуть наші області забрати (сміється).

– Михайле, дякуємо тобі за захист та стійкість! Швидкого одужання та повернення у стрій.

• Дякую своїм землякам за молитви та підтримку. Ми вистоїмо! З однієї сторони, ми вже перемогли. Україну поважають у всьому світі, українцями захоплюються всі народи демократичних держав, синьо-жовтий прапор став символом свободи у вільному світі. А після перемоги ми станемо ще й взірцем успішної та сильної держави, яка зуміла встати з руїн і розцвісти з новими силами.

Розмовляла Мар’яна РИНДИЧ