Криза українського парламенту в умовах повномасштабної війни вийшла за межі внутрішньополітичної площини — вона стала предметом міжнародних дискусій. За фасадом системи, що тримається, дедалі виразніше постає запитання: чи зберігає монобільшість здатність ухвалювати рішення як політична сила, а не лише як сума голосів.
Оксана Савчук єдина позафракційна депутатка від Івано-Франківщини у Верховній Раді: вона представляє опозиційну партію ВО «Свобода» там, де решта колег з регіону обрані від пропрезидентської сили «Слуги народу». Саме ця позиція дає їй можливість говорити про парламент без оглядки на фракційну дисципліну.
«Західний кур’єр» запитав у неї, що насправді відбувається всередині парламенту — чи готові депутати до радикальних кроків, як змінюється баланс сил і чи може чинна конструкція влади втриматися в нинішньому вигляді.
— Пані Оксано, парламентську кризу в Україні сьогодні обговорюють не лише всередині країни, а й за її межами. На вашу думку, це перебільшення чи справедлива оцінка того, що відбувається у Верховній Раді?
— Цей політичний дисбаланс триває вже більше року. Формально монобільшість існує, але фактично вона давно не функціонує як єдина сила. Законопроєкти, які всім зрозумілі — зокрема ті, що їх вимагає МВФ, отримують і 300 голосів. За них голосують без проблем. Але дискусійні законопроєкти проходять лише за рахунок додаткових голосів від депутатських груп, зокрема і проросійських депутатів з ОПЗЖ. Без цієї конфігурації складні голосування просто не складаються.
Показовою була ситуація з групою «Відновлення України». Після того як один із депутатів вибув через корупційні звинувачення, вона опинилася на межі втрати статусу. Щоб цього не допустити, туди перевели Миколу Тищенка — формально позафракційного, але він досі навіть сидить у секторі «слуг». Це демонструє, наскільки важливо для влади зберігати цю систему голосів.
Паралельно всередині «Слуги народу» наростало внутрішнє невдоволення. Частина депутатів відкрито сказала: вони не готові й надалі автоматично підтримувати будь-які рішення, якщо уряд не веде жодної комунікації з парламентом, а профільний міністр навіть не бере трубку, коли телефонує депутат. Інша частина взяла паузу, щоб подивитися, чим закінчиться криза, і підготувати власний перелік вимог до переговорів.
Передвеликодній тиждень показав, як це працює. Ті законопроєкти, за які вдалося домовитися, — щодо електронних торгів, виконавчих проваджень, реєстру боржників — проголосували. Законопроєкти складніші навіть не внесли. Парламент однозначно дав зрозуміти, що голосів не буде за підвищення податків для ФОПів. І бачите — вже домолись з МВФ без цього закону. Можуть.
— Тобто, якщо підсумувати, законопроєктів, які потребують термінового ухвалення, але блокуються через цю кризу, на сьогодні немає?
— Немає. Рішення ухвалюються — десь швидше, десь повільніше, але процес іде.
І я навіть скажу більше: добре, що частина депутатів перестала голосувати «на автоматі». Бо в нас часто в законопроєкти протягують правки, які не мають жодного стосунку до суті законопроєкту. І це потім дискредитує весь документ.
Показовим було голосування за НАБУ і САП, коли депутати думали, що підтримують одне, а в результаті отримали зовсім інше. Після цього з’явився страх бути підставленим. І після того ще деякі депутати перестали бездумно підтримувати все, що виноситься.
Є ті, хто боїться брати на себе відповідальність. Є й ті, хто залежний — бо одного разу взяв конверт і змушений голосувати так, як скажуть.
Існує також інша проблема: частина депутатів просто не була готова до цієї роботи, тим більше під час війни. Вони не мають досвіду, не вникають у законопроєкти і фактично лише натискають кнопку. Є і такі, які професійно працюють.
Тому ситуація складніша, ніж просто “криза блокує рішення”. Рішення ухвалюються, але якість цього процесу і рівень відповідальності депутатів дуже різні.
— Чи справді «Слуга народу» вже веде непублічні переговори про нову коаліцію? І чи йдеться про формат із залученням опозиції?
— Монобільшість уже не така міцна, як на початку. Але чи готові «Слуги народу» зараз брати партнера? Для цього їм доведеться справді ділитися — віддати кілька міністерських крісел, можливо, навіть спікера чи прем’єра. Зараз це радше бажання опозиційних фракцій. Вони б цього хотіли.
Але з боку Офісу Президента і «Слуги народу» такого запиту немає. Їх влаштовує нинішня модель, вони не хочуть ні з ким ділитися і брати на себе зобов’язання в межах коаліції. Тому їм простіше шукати голоси ситуативно, домовлятися по кожному рішенню окремо.
Усередині самої «Слуги народу» давно є кілька центрів впливу. Найбільш показовий — Дмитро Разумков. Він був першим номером списку і спікером від «Слуги народу», але після виходу з фракції сформував власну групу впливу. При цьому значна частина цих депутатів формально залишаються в межах президентської сили. Але, якщо подивитися на голосування, добре видно, хто є хто. Є неформальна спілка депутатів, яка системно діє узгоджено з Разумковим. І таких — понад десяток. Повторюсь, що таких центрів управління у фракції існує кілька. Це означає, що розкол де-факто вже є, але він немає юридичного відображення.
І влада це свідомо допускає. Для них критично важливо зберігати формальну цілісність фракції. Бо як тільки вона зникне на рівні документів, доведеться переходити до повноцінної коаліції з партнерами — а це вже інший рівень домовленостей, з розподілом посад, у тому числі і в уряді.
Саме тому їм простіше терпіти внутрішні групи і відхилення в голосуваннях, ніж формалізувати нову більшість.
Тож такі розмови є, але чи дійде до реального формування коаліції — залежить від того, як довго триватиме війна і коли відбудуться наступні вибори. Чим довше їх немає, тим більше шансів, що такий сценарій може і стане можливим.
— Якщо зараз влада може ухвалювати рішення без опозиції і фактично з нею не рахується, то яка тоді її реальна роль у парламенті?
— Опозиція все ж відіграє важливу роль. Вона говорить, акцентує, підсвічує проблемні речі. У сучасних умовах це може навіть впливати на порядок денний і змінювати зміст законопроєктів.
Наприклад, ми можемо об’єднуватися навколо окремих поправок , які вважаємо неправильними і збиваємо іх в процесі розгляду. І це працює, і таких прикладів є достатньо.
Важливо також розуміти, що частина депутатів — це мажоритарники. І вони менш залежні, ніж списочники. Їх не можна просто позбавити мандату. Тому навіть усередині більшості є люди, які можуть не підтримати рішення, якщо бачать ризики.
І тут роль опозиції якраз у тому, щоб ці ризики показувати. Бо часто депутати просто не знають усіх деталей. Коли опозиція починає публічно про це говорити, піднімати питання, частина депутатів уже не готова голосувати так, як планувалося.
— Якщо говорити про вас особисто, чи готові ви розглядати пропозиції щодо приєднання до нової коаліції?
— Ні, я не розглядаю для себе такої можливості. Я не доєднувалася до жодних груп чи фракцій протягом усього часу роботи в цьому парламенті, і не бачу підстав змінювати це зараз.
До мене були пропозиції долучитися до депутатських груп. Але моя ситуація інша. Я не просто позафракційна мажоритарниця з Івано-Франківська — я єдина представниця Всеукраїнського об’єднання «Свобода» у парламенті. І це відповідальність, яку я на себе взяла.
Тому я не можу діяти як «вільний» депутат, який шукає для себе вигідні конфігурації. Я представляю політичну силу і дію в межах цієї позиції. Тому моя позиція незмінна: я залишаюся позафракційною і в такому статусі завершуватиму цю каденцію.
— Чи відчуваєте ви як опозиційна депутатка тиск? Чи посилився він останнім часом? Запитую в контексті справи Юлії Тимошенко, яку багато хто сприймає не лише як юридичний процес, а як сигнал для всієї опозиції.
— Це не перша така історія. Ми вже бачили, як керівники фракцій чи опозиційні політики отримують справи, пов’язані з їхньою попередньою діяльністю.
Я переконана: якщо депутат займається своєю роботою — пише закони, виконує функцію парламентаря — штучно щось «пришити» дуже складно. Але водночас очевидно, що влада завжди намагається впливати на опозицію. І якщо опозиція створює дискомфорт, її намагаються завантажити іншими проблемами, зокрема через правоохоронні органи, щоб вона витрачала на це час і ресурси.
Водночас усе залежить від доказів. Якщо є реальні факти — справа піде в суд і матиме наслідки. Якщо це надумані історії, без доказової бази, то вони закінчаться нервами, але не вироками, бо це розсиплеться в суді.
Щодо конкретно справи Юлії Тимошенко, поки що зарано робити висновки. Те, що ми бачимо публічно, ще не означає результату в суді. Там багато процесуальних моментів, які можуть вплинути на справу.
Тому подивимося, як це розвиватиметься. Поки що я не бачу підстав говорити про якісь остаточні висновки.
— Окремі народні депутати від «Слуги народу» публічно говорять про бажання скласти мандат, мовляв, розраховували на один термін, а він затягнувся. Якщо парламент справді працює неефективно, чи є в цьому логіка? Як ви це оцінюєте?
— Депутатська робота — це життя між двома містами. Щотижня потяг, щотижня Київ. За шість років я вже супер-клієнт «Укрзалізниці» — провідники знають мене на ім’я. Так, це складне життя. Але скаржитися на нього публічно — не те, чим повинен займатися депутат.
Є депутати, які розуміють, що політика — це робота. Є ті, у кого великий бізнес, і голова зайнята зовсім іншим. Це теж реальність парламенту.
Але масового складання мандатів не буде. Якби це був мирний час, такі маніпуляції були б можливі. Але зараз війна. Свідомо дестабілізувати парламент означає завдати країні серйозної шкоди. У нас проголосовані бюджети, легітимні закони, легітимні інституції. Руйнувати це в час війни — я не думаю, що таке буде.
— За яких умов ви розглядаєте для себе можливість скласти мандат?
— Я не розглядаю такої можливості. Я дуже свідомо прийшла в політику, і у Верховну Раду також. Так, є відчуття, коли пишеш п’ятдесятий законопроєкт з опозиції і знаєш, що він не пройде. Але це не привід зупинятися. Ніхто не знає, як зміниться ситуація за рік. Треба реєструвати, подавати, працювати.
Чи будуть люди вдячні? Не завжди. Чи будуть кидати словами — інколи незаслужено? Так. Але це і є політична робота. Хто до цього не готовий — не варто йти в політику. Якщо вже пішов, і це твоє покликання, то треба працювати.
— Що ви думаєте про вибори під час війни?
— Зараз війна перебуває в гострій фазі, і невідомо, як розвиватиметься ситуація далі. Я переконана, що Путін піде на переговори лише тоді, коли зрозуміє, що не може втримати цю війну без жорсткої мобілізації і нових внутрішніх витрат. Тільки тоді він буде зважувати, чи варте йому це зайвих проблем.
Росія тим часом робить те, що вміє найкраще і що працює найменш помітно — запускає дезінформацію, особливо у прифронтових регіонах. В час війни не можна робити вибори.
— Якою ви бачите політичну конфігурацію в Україні після війни?
— Я думаю, що конфігурація українського політикуму після війни буде дуже нестабільною. Соціологія вже зараз показує, що постійно з’являтимуться нові фігури, навіть без партійної інфраструктури.
Це можуть бути військові, публічні люди, спортсмени — будь-хто, хто в певний момент отримує високий рівень довіри. Але ці рейтинги дуже швидко змінюються.
Водночас не варто забувати і про проросійські сили. Вони нікуди не зникли і вже працюють, зокрема через інформаційний вплив, особливо в прифронтових регіонах.
Тому після війни ми побачимо дуже динамічну і фрагментовану політичну картину. Буде багато нових проєктів, різкі коливання рейтингів і, ймовірно, нові політичні конфлікти.
І ще один момент — під час виборчих кампаній можуть з’являтися нові інформаційні вкиди, зокрема записи і компромат, про які ми зараз навіть не знаємо. Це теж впливатиме на формування нової політичної реальності.
— Якою ви бачите роль націоналістичних сил, зокрема ВО «Свобода», у повоєнній Україні? Чи зміниться її місце в політикумі?
— «Свобода» — це партія з більш ніж 35-річною історією, і це дає нам іншу стійкість, ніж у політичних проєктів, які з’являються і зникають.
Під час війни ми фактично змістили акцент із політики на військову і волонтерську роботу. Наші люди воюють, ми маємо втрати, і це не може не змінити партію. Вона вже не буде такою, як була до 2022 року.
Після війни політика повернеться, але вона буде іншою — з урахуванням цього досвіду, цієї ціни і цієї відповідальності.
Я переконана, що роль націоналістичних сил не зменшиться. Питання державності, безпеки, ідентичності тільки посиляться.
Так, прийдуть нові люди. Частину сильних орговиків ми втратили на війні. Але прийде нове покоління, яке вже пройшло війну — молодь.
І головне — залишиться спільнота людей, для яких Україна — це не політичний проєкт, а відповідальність.
Записала Оксана ДЕНЕГА
Залишити коментар