В дитинстві Максим Мазурик мріяв стати футболістом. Коли ще жив у Бурштині, то грав у футбол за команду «Енергетик-ДЮСШ», потім відібрався до «Скали» із Моршина, де займався футболом вже на професійному рівні.
Крім «Скали» виступав за команди Бурштина та Конюшок. Вступив на навчання в Івано-Франківський коледж фізичного виховання. Їздив на роботу у Польщу та Англію. А потім сталися ковід та війна. Максим тоді вже жив у Івано-Франківську. Сформував сім’ю. Ще рік молода дружина і батьки вмовляли його, тоді 21-річного юнака не йти на фронт. Але він не витримав. 30 січня 2023 року, у віці 22 роки, добровільно звернувся у центр комплектації. З того часу він – військовослужбовець, майстер взводу десантного забезпечення, оператор БПЛА, який захищає наш із вами спокій ціною своїх молодих років.
– Максиме, розкажи про себе.
– Народився я у 2000 році в Бурштині, навчався. Займався футболом у тренерів Олега Стеф’юка, Михайла Савки та Володимира Рудницького. Потім вдалося поїхати у Моршин, пограти на більш професійному, хоча і ще юнацькому, рівні. За амплуа я був центральним захисником. Планував із цим видом спорту пов’язати своє життя. Але сталося все зовсім інакше.
Після школи вступив до, як у нас прийнято казати, «фізкультурного коледжу», але ситуація була така, що довелося трохи попрацювати за кордоном. Тож навчання не завершив.
– А далі була війна?
– Ні, далі був Covid-19. Я вже був в Україні. З дружиною Анною перебрались до Івано-Франківська. Почали налагоджувати побут. Виїхати вже було майже неможливо. Тож працював тут. А в 2022 році почалась війна. Якщо чесно – я планував йти на фронт із перших днів. Але вийшло так, що пішов у ТЦК 30 січня 2023 року.
– Що далі?
– Та все, як у всіх. Пройшов медкомісію. Прикомандирували мене до 82-ої окремої десантно-штурмової Буковинської бригади (82 ОДШБр). Місяць навчались в лісах Житомирщини, а далі – на Запоріжжя. Тоді базувались поблизу населених пунктів Роботине та Вербове. Наші війська якраз планували контрнаступ на тому напрямку.
– Які функції виконував?
– Оскільки я мав тоді водійські права, то певний час їздив на вантажівках, доставляв боєприпаси. Потім наша армія почала втрачати дуже багато війська і вже довелось воювати в піхоті, сидіти в окопах, збивати дрони. Їх у той час ще мало було.
– А як із іншою зброєю. Чим воювали?
– Нам видали АК-47. А щодо амуніції – то теж все було добре, але хлопці собі докуповували те, що вважали за потрібне додатково. Або на зміну, або просто хотіли якіснішого.
– Пам’ятаєш свій перший бій?
– Не так бій, як втрати. Ми висувались групами по 4 чоловіка. Я тоді був старший групи. Мали пройти по траншеї, зайняти танковий рів і виконати завдання. Вискочили з «мардера» (Marder – це німецька гусенична бойова машина піхоти (БМП), розроблена концерном Rheinmetall, яка активно використовується Збройними Силами України – ред.), і почали просуватись. Проте нас засік ворожий дрон. І дійти до позиції вдалося тільки двом. Дрони над нами висіли ще годину. Потім полетіли – ми повернулись за побратимами. Одного забрали, принесли в укриття і він там на наших руках помер. Другого побратима забрала сусідня група. Але він теж загинув. Це був жах. Ти бачиш молодого хлопця живого і за кілька хвилин його вже немає. А зробити нічого не можеш. Такий був лютий 2024 року на Запоріжжі. Тоді взагалі було важко. Постійні втрати, поповнення майже не було. Сиділи на позиціях по 25 днів. Після тих втрат нас перевели на Покровський напрямок.
– Там було легше?
– Не те, щоб легше, бо то війна. Але тоді я вже став оператором БПЛА. Почав літати на безпілотниках українського виробництва «Вампір». Так відвоював ще пів року. Це була середина 2025. Дрони тоді були всюди. Це вже були не поодинокі пташки, а цілі рої дронів. Робота стандартна – отримували завдання, виїжджали на позиції, відпрацьовували, повертались в укриття.
– Щодо побратимів – перетинався під час служби з військовими із Прикарпаття?
– Як не дивно – ні. Були люди з цілої України, але з нашої області чомусь майже не було. Може просто не довелось зустрітись.
– Чи був у відпустці?
– Так. За три роки двічі по 10 днів.
– Що сталося у січні 2026 року?
– Нам мали на квадроциклі підвезти новий борт (дрон – ред). То був ранок 30 січня 2026 року. Якраз рівно третій рік моєї служби. Я почув, що квадроцикл під’їжджає і вибіг зустрічати. Тоді на квадроциклі працював РЕБ, та й звук на фронті не той, що у мирних містах. Все кругом гуділо. Тож ворожого дрона я не почув. А він впав позаду мене, чудом оминувши голову. Нас тоді було двоє – я і водій квадроцикла. Посікло двох. Але, слава Богу, поранення були тільки в ноги. Ми заповзли в укриття. Перев’язали рани, як могли і повідомили керівництво. Та, оскільки дронів вже злетілося більше, до нас під’їхати ніхто не зміг. Довелося чекати години зо дві і самим вибиратися до сусідніх позицій. Під час того своєрідного відступу ми почули звук ще одного нашого квадроцикла, крикнули – і нас підібрали. За тим квадроциклом із нами ще майже два кілометри летів FPV-дрон, але згодом він переключився на побратимів, які теж на квадроциклі заступали на наші позиції. Наскільки мені відомо, із тими хлопцями тоді теж все було добре. Якось відбились. Потім нас пересадили на автомобіль, який вже був ближче до тилових позицій і так ми вибрались.
– Де лікувались?
– Лікарень було багато. Спочатку стабпункт Спочатку стабпункт у Білозерську, потім Олександрівка, Дніпро та Івано-Франківськ. Всюди робили операції, витягували уламки. Декілька уламків ще залишилось, але медики не радять їх витягувати, бо дуже дрібні і глибоко. Десь тільки місяць тому я почав нормально ходити, але дискомфорт ще відчувається. Звикаю.
– То по відновленню знову на фронт?
– Напевно так. Спочатку було 120 днів на реабілітацію. Тепер маю 30 днів після останньої операції і тоді комісія все визначить.
– Що ще згадується за три роки служби?
– Навала мишей на Запорізькому напрямку у 2023 році. То був жах, вони гризли все і були повсюду. Миші тоді боялися тільки щурів. Тож коли прийшли щурі – стало трохи легше.
– А з курйозів?
– Був випадок. Не дуже гарний, та все ж. По нашій позиції прилетіла КАБ. Вліпило в склад. Тож він був не замкнений. Ми перетягували всі припаси в інше місце. І коли завершили – побачили, що немає одного із генераторів. Так виглядає, що його хтось «потягнув». Хто – ми досі не знаємо. Але в ту ніч довелось ходити по селу і випитувати генератор. Результату це не дало, але чомусь той випадок запам’ятався. Сподіваюся, комусь він був більш потрібен, аніж нам. У нас тоді був другий ще. Тож все владналось.
– Що було для тебе найважчим?
– Дуже важко втрачати побратимів. Це словами передати неможливо.
– Які плани?
– Наразі війна. Тож будемо бачити, що визначить комісія. А після війни планую завершити навчання в коледжі та зайнятись тренерською роботою, адже і досі відчуваю, що футбол – це моє.
– Маєш якісь нагороди?
– Ми не йшли туди за нагородами, але завжди приємно, коли твої зусилля відзначають. У 2024 році мене нагородили Нагрудним знаком «За зразкову службу», а в 2025 році – медаллю «Ветеран війни». Вважаю ці відзнаки тими пам’ятками, які будуть нагадувати наступним поколінням про нинішні нелегкі роки і ту ціну, яку заплатив народ України за справжню свободу.
Записав Володимир КАПУСНЯК
Залишити коментар