Як фермер із Луквиці зберігає вівчарську традицію всупереч економічній логіці
👁 26
Передзвін овечих дзвоників поволі котиться луками над Луквицею. На схилі полонини збивається в купу отара, а вівчар Дмитро одним поглядом відшукує серед двох сотень тварин ту, що надумала відбитися від гурту. Колись такі картини були звичними для Карпат. Сьогодні ж вони стають рідкістю. Вівчарство, яке століттями годувало гірські громади й творило культуру полонин, дедалі частіше тримається лише на ентузіазмі людей, закоханих у свою справу. Один із них – фермер із села Луквиця Дзвиняцької громади Михайло Романів.
За останні десятиліття кількість отар на Прикарпатті скоротилася в рази. Молодь не поспішає йти у вівчарі, вовна втратила ринкову цінність, а виробництво овечої продукції залишається малорентабельним. Разом із господарствами Карпати ризикують втратити й цілий пласт полонинської культури – традиції сироваріння, ремесла, знання про випасання худоби та особливий уклад життя гірських громад.
Чому вівчарство на Прикарпатті дедалі частіше стає справою не прибутку, а покликання, як змінилися виклики для сучасних вівчарів та що змушує фермера Михайла Романіва продовжувати цю непросту справу всупереч економічній логіці – дізнавався «Західний кур’єр».
Від дитячих спогадів – до власної отари
Для Михайла Романіва вівчарство – не бізнес-проєкт і не спосіб заробітку. Уже 14 років він доглядає отару карпатських овець, продовжуючи справу своїх предків. Любов до полонинського господарювання успадкував від діда-вівчара Василя, а ще більше – з розповідей батька Петра, який із захопленням згадував часи, коли вівчарство було звичним явищем для карпатських сіл.
«На жаль, я вже не застав тієї отари, про яку розповідав батько. Але він так натхненно згадував про овець, полонини, вівчарське життя, що я слухав, затамувавши подих. Тоді отари випасали високо в горах, а найбільшою проблемою були вовки, які постійно чатували на худобу», – пригадує господар.
Луквицький фермер Михайло Романів.
Саме ці дитячі спогади стали поштовхом відродити родинну справу. Сьогодні на луквицькій фермі утримують близько 250 овець карпатської породи, а з їхнього молока виготовляють бринзу, вурду та будз за традиційними рецептами, які передавалися поколіннями.
Та за мальовничою картиною карпатських пасовищ, ароматом свіжого сиру й мелодійним передзвоном дзвоників приховується зовсім інша реальність – щоденна праця без вихідних, постійна боротьба зі збитками та тривога за майбутнє справи, яка століттями була частиною життя Карпат.
Михайло Романів з дружиною Ларисою.
Праця від світання до смеркання
Робочий день на фермі Михайла Романіва починається ще до сходу сонця. Тут немає вихідних чи свят — отара потребує догляду щодня. Нині господарство налічує близько 250 голів овець та ягнят, а також 15 кіз. Усі тварини — карпатської породи, яка здавна вважається однією з найкраще пристосованих до гірських умов.
«Це надзвичайно витривала порода. У нас були вівці з Румунії, то молока вони давали трохи більше, але воно рідке, як вода, сметани з нього не збереш. Наші карпатські вівці хоч і не надто молочні, зате молоко мають дуже якісне, жирне й поживне», — розповідає фермер.
За одне доїння вівця дає від 300 до 500 грамів молока. Здавалося б, небагато, однак саме з такого молока народжується знаменита карпатська бринза та вурда.
Господар не приховує: вівчарство – справа не лише романтична, а й надзвичайно виснажлива.
Та останні роки випробовують вівчарів не лише важкою працею. Найбільшим викликом стала погода. Через тривалу спеку та посуху вигоряють пасовища, а природні джерела води поступово зникають. І якщо колись найбільшим викликом для вівчарів були вовки чи суворі зими, то сьогодні дедалі частіше доводиться боротися з наслідками кліматичних змін.
«Ось тут тік струмок, де вівці завжди пили воду. Цього року він сухий. Інший теж. Взагалі всі потічки повисихали. Цієї весни ми викопали біля отари криницю і набираємо води їм у пійла. Але і в колодязі рівень води постійно зменшується», – з тривогою показує господар.
Не меншою проблемою є нестача працівників. За словами господаря, знайти відповідального вівчара сьогодні значно складніше, ніж будь-коли раніше. Михайло Романів зізнається, якби не його помічники Дмитро та Євдокія, то, мабуть, давно закинув би цю справу.
Вівчар Дмитро жене отару з полонини.
Вівці знають свого пастуха
Ми виходимо на полонину, де пасеться отара. Серед різнотрав’я розсипані білі й чорні цятки. Над луками розливається передзвін овечих дзвіночків, який то стихає, то знову наповнює простір атмосферною мелодією. Та варто лише наблизитися до отари, як тварини насторожуються і миттєво збиваються в щільне коло. Спроба зробити селфі завершується кумедно – більшість овець синхронно повертаються до камери спинами.
Вівчар Дмитро лише усміхається, спостерігаючи за такою реакцією.
«Вони одразу відчувають запах чужої людини, тому й гуртуються разом. Насправді, щоб отара трималася купи, треба добре попрацювати. Навесні, коли вперше виганяємо їх на пасовища, вівці люблять розбігатися хто куди. Але з часом звикають до порядку», – говорить вівчар.
І додає, що дзвоники чіпляють неслухняним вівцям, які люблять бокувати або відходити від отари. За звуком легше контролювати рух стада і швидко помітити, якщо хтось вирішив податися в мандрівку самостійно.
Попри поширений стереотип про те, що «в овець немає розуму», вівчар переконаний у протилежному. За роки роботи він вивчив характер кожної тварини і запевняє, що насправді ці тварини набагато розумніші, ніж прийнято вважати.
«Вівці не реагують на клички, як собаки чи корови, але я знаю кожну в обличчя і добре розумію її норов. Насправді вони дуже розумні. У них надзвичайно розвинений інстинкт самозбереження, вони добре орієнтуються у місцевості і знають свого пастуха», — усміхається Дмитро.
Цікавим є й життя самої отари. На відміну від коней чи великої рогатої худоби, тут немає одного беззаперечного ватажка. Вівці живуть за законами сильного стадного інстинкту: лідером стає та тварина, яка першою рушає вперед. У луквицькій отарі цю роль часто перебирають на себе кози.
«Якщо одна вівця побіжить або перестрибне через перешкоду, інші неодмінно підуть за нею. Навіть найсильніший баран не керує отарою так, як це відбувається в інших тварин», — пояснює вівчар.
Робота з вівцями, говорить Дмитро, не потребує надлюдської сили. Значно важливішими тут є терпіння, уважність і щира любов до тварин. А ще, жартує чоловік, – здорові ноги, адже за день доводиться пройти не один кілометр пасовищами.
Та якщо влітку головними викликами залишаються спека, посуха та нестача робочих рук, то взимку на перший план виходять витрати. Саме холодна пора року стає для вівчарів справжнім випробуванням на витривалість, коли отара вже не дає молока, але потребує ще більше догляду.
Найбільші витрати – «на яслах»
Випасання триває від початку травня і аж до першого снігу. Після цього, як кажуть вівчарі, отара стає «на ясла».
«Коли випадає перший сніг, переходимо на зимове утримання. Тоді починаються зовсім інші турботи», – розповідає фермер Михайло Романів.
Узимку вівці вже не дають молока, проте потребують не менше догляду й витрат. Для утримання двох сотень голів необхідно щонайменше 30 тонн сіна. За нинішніх цін це близько 120 тисяч гривень лише на заготівлю кормів.
«Але сіно саме до стодоли не зайде, – усміхається фермер. – Треба наймати людей. Сьогодні це щонайменше тисяча гривень за день роботи одній людині».
Окрім сіна, отару підгодовують зерновими культурами – кукурудзою, ячменем та пшеницею. За словами господаря, зароблені за сезон кошти часто йдуть переважно на оплату праці працівників, тоді як корми доводиться закуповувати за власний рахунок.
Коли вовна дешевша за стрижку
Ще одним свідченням кризи вівчарства є історія з вовною: матеріал, який колись цінували на вагу золота, нині часто не вартий навіть витрат на його обробку.
«Колись обстригти одну вівцю коштувало близько 50 гривень, а кілограм вовни приймали по 12 гривень. З однієї вівці отримуємо приблизно три кілограми шерсті. Сьогодні ж ціна вовни практично не змінилася, зате стрижка подорожчала утричі — до 150 гривень за тварину», – розповідає Михайло Романів.
Через таку диспропорцію витрати на стрижку часто перевищують вартість самої вовни. Щоб зекономити, фермер відмовився від послуг спеціалістів-стригалів і доводиться стригти овець своїми силами.
«У мене вже назбиралася тонна вовни. Можу навіть подарувати, кому потрібно», – іронізує господар.
Але навіть проблеми зі збутом вовни не є найбільшим ударом для господарства. Значно складніше — зробити саме вівчарство прибутковим в умовах, коли витрати щороку зростають швидше, ніж попит на продукцію.
Всупереч збиткам і здоровому розрахунку
Попри багаторічний досвід і любов до справи, Михайло Романів не приховує: займатися вівчарством у його регіоні сьогодні економічно невигідно.
«Займатися вівчарством сьогодні – справа невдячна. Якщо маєш тисячі голів, техніку й стабільний ринок збуту, тоді можна говорити про якийсь заробіток. У нашому регіоні дуже низька культура споживання баранини, хоча це одне з найкорисніших дієтичних видів м’яса. Так само недооцінені й сири з овечого молока», – каже фермер.
Господар зізнається, що тримає отару радше через поклик серця, ніж заради фінансової вигоди. Щомісяця лише на заробітну плату працівникам витрачає близько 30 тисяч гривень, а щоб покрити ці витрати за рік, довелося б продати значну частину стада.
«Прибутку практично немає. Добре, що я маю дохід від підприємницької діяльності й можу дозволити собі займатися цим для душі. Тішить єдине – можливість пригостити друзів бараниною чи овечим сиром. Саме тоді розумієш, що працюєш недаремно», – усміхається він.
За словами фермера, якість молока залежить від сезону та харчування тварин. Вівці інстинктивно обирають на пасовищах найкращі та найкорисніші трави, що безпосередньо впливає на смак майбутніх сирів.
«Навесні й до кінця червня молоко не надто жирне. А коли підростає отава, нижня трава, воно стає значно густішим, жирнішим і смачнішим», — пояснює фермер.
На фермі з овечого молока виготовляють традиційні продукти – бринзу, вурду, будз та домашній сир. Основними покупцями залишаються давні клієнти, які роками цінують натуральну продукцію. Втім, як жартує господар, значна частина сирів розходиться не на продаж, а як гостинець для друзів та знайомих.
Та попри всі виклики, він не поспішає продавати отару.
«Мене досі тримає надія. Вірю, що закінчиться війна, держава нарешті зверне увагу на вівчарство, а українці зрозуміють справжню цінність нашої продукції. За кожним кілограмом бринзи стоїть не лише праця. Стоїть традиція, яку ми ще маємо шанс зберегти», – говорить Михайло Романів.
За кілька хвилин білі клубочки зникають за пагорбом, а передзвін дзвоників поволі розчиняється у надвечірній тиші. Для туриста це лише частина карпатського колориту. Для Михайла Романіва – справа, яку він продовжує попри збитки, втому й невизначеність. І поки над луквицькими схилами ще чути овечі дзвоники, залишається надія, що разом із ними не зникне й жива традиція карпатського вівчарства.
Залишити коментар