«Буде жити!». Саме заради таких слів вони перебувають на цілодобових чергуваннях, постійно знаходяться у бойовій готовності, мчать фронтовим бездоріжжям, оминаючи міни та нашестя ворожих дронів, щоб дати шанс на життя тим, у кого ворог намагається його забрати. Сміливі та відчайдушні, маневрені та кмітливі водії медеваку не знають спокою, поки кожен поранений боєць не буде вивезений та не отримає медичну допомогу. Саме від їхніх фахових здібностей залежить успіх транспортування. І цих навиків не навчать у жодній автошколі, бо здобуваються вони виключно досвідом, відвагою та вимагають прояву найкращих людських якостей.
Серед відчайдухів, які щодня ризикують собою заради порятунку інших, 28-річний прикарпатець, старший солдат Микола Лозинський з позивним Рішало, водій-санітар 3 механізованого батальйону 141 окремої механізованої бригади. За час служби йому вдалось довести всіх поранених воїнів до стабілізаційного пункту живими. За зразкову службу, проявлені мужність та відвагу військовослужбовець нагороджений почесними відзнаками Головнокомандувача ЗСУ – нагрудним знаком «Золотий хрест» та медаллю «За сумлінну службу».
Його історія – про відповідальність, хоробрість та витримку, щоденну боротьбу за життя побратимів та віру у перемогу України. Про найнебезпечніші операції, як вивозить, рятує, допомагає і чому воює – Микола Лозинський поділився із «Західним кур’єром».
Повернувся з Польщі, щоб стати на захист України
Микола Лозинський – уродженець села Верхній Майдан Надвірнянської громади. В дитячі та юні роки проживав у селі Підгір’я, після одруження звів власний будинок у селі Глибівка Богородчанської громади, де мешкає разом із дружиною Мар’яною та 8-річним сином Мар’яном. Здобув фах зварника у Надвірнянському ВПУ №11, однак, по спеціальності ніколи не працював.
«Вмію зварити тільки борщ», – жартує про своє ремесло. Прагнучи бути самостійним, з юних літ працював на різних робітничих роботах в Україні та за кордоном – на пилорамі, будівництві, водієм нерегулярних перевезень. Повномасштабне вторгнення застало Миколу Лозинського у Польщі, де він працював та проживав разом із сім’єю. У квітні 2023 року за наполегливої позиції чоловіка сім’я Лозинських повернулась в Україну, а в серпні Микола доєднався до Сил оборони України.
«Повернутись в Україну – це не було спонтанне чи емоційне рішення, а добре обдумане і свідомо прийняте. Так, дружина була не в захваті від цього, багато друзів і знайомих відмовляли. У Польщі в нас була хороша робота, налагоджене життя, син уже добре знав польську мову і ходив у місцеву школу. Однак, у мене на душі постійно був тягар. Бачив, що війна триває, людей на фронті бракує, тому прийняв тверде рішення повертатись і теж стати на захист Батьківщини», – ділиться Микола Лозинський.
Після мобілізації був розприділений на посаду старшого водія першого взводу першої роти 453-го окремого піхотного батальйону 141 окремої піхотної бригади (зараз це 3-й механізований батальйон 141 бригади, яка у грудні 2024 року реорганізована у механізовану). Пройшовши базову військову підготовку в Рівному, восени 2023 служив на Волині, де підрозділ проходив бойове злагодження. У грудні батальйон передислокували на Запорізький напрямок. Будучи прикомандированим до 128-ї окремої гірсько-штурмової Запорізької бригади, 82-ї окремої десантно-штурмової Буковинської бригади та 118-ї окремої механізованої бригади підрозділ брав участь у боях з ворогом у різних населених пунктах Запоріжжя, в тому числі й в обороні Роботиного.
Врятував п’ятьох поранених бійців
Так зване «бойове хрещення» Микола Лозинський отримав у селищі Степногірськ на Запоріжжі. Вночі він разом із водієм зі 128 ОГШБр мали завести «ГАЗоном» на бойові позиції боєприпаси та провізію.
«Та ніч була дуже темна, без фар не було видно, куди їхати. На пів шляху вантажівка забуксувала у болоті. Ми вийшли з машини, навколо все заміновано. Взялись підкопувати машину, як по нас почав працювати ворожий міномет. Нарахував зо два десятки виходів. Згодом приїхали побратими на «МТ-ЛБ», пробували витягнути «ГАЗон», але не вдалось. Хлопці сказали, щоб ми негайно виїжджали звідти з ними на «мотолизі». Я вернувся забрати автомат із вантажівки. Біжу, темно, колії, ями, поряд розриваються мінометні снаряди. Чую вихід – падаю, пронесло, встаю, біжу дальше. Добіг до машини, забрав автомат, вернувся, закинув зброю у «мотолигу», сам залізти вже не міг – хлопці затягли. Нам вдалось втекти цілими. У безпечному місці зробили доповідь командуванню. На наступну добу машину розвантажили і витягли з багнюки. Якщо б ворог поцілив у неї і здетонували БК, якими вона була завантажена, то ніхто б не залишився живим», – розповідає воїн.
На Запоріжжі Микола займався логістикою, доставляв на позиції боєприпаси та провізію, вивозив поранених та загиблих бійців та безпосередньо виносив поранених та загиблих з передової.
Навесні 2024 року поблизу села Вербове Пологівського району Микола Лозинський здійснив справжній подвиг. На чолі евакуаційної групи, створеної для порятунку поранених та евакуації тіл загиблих, він зробив вісім успішних виходів на «нуль». Ризикуючи власним життям, йому разом із побратимами вдалось евакуювати п’ятьох поранених бійців та винести тіло одного загиблого героя. За цей героїчний вчинок Головнокомандувач ЗСУ, полковник Олександр Сирський нагородив військовослужбовця нагрудним знаком «Золотий хрест».
Евакуація загиблого воїна тривала чотири доби
За словами Миколи Лозинського, у їхньому підрозділі цінять кожне життя бійця і докладають всіх зусиль, щоб евакуювати поранених та забрати тіла загиблих. Часто, це стає справжньою місією на виживання. Адже рятуючи одного пораненого, доводиться ризикувати життям трьох-чотирьох інших воїнів. Щоб усвідомити масштаб затрачених сил та ризики евакуаційного шляху, Микола ділиться кількома історіями зі своєї служби.
Одна з найтяжчих евакуацій загиблого побратима тривала із перервами чотири доби. Відстань від передової до точки евакуації була майже п’ять кілометрів. За першу добу тіло вдалось відтягнути тільки на 800 метрів.
«Було завдання забрати тіло загиблого воїна, який вже два тижні лежав убитий на полі бою та доставити провізію на одну із позицій. Я з побратимом виїхали на квадроциклі. Не доїжджаючи кілометр до потрібного місця, нас атакував ворожий FPV та пробив у квадрику радіатор. Антифриз витік, квадроцикл зупинився. Ми забрали провізію, віднесли на позиції піхотинцям та побігли в долину, де лежало тіло побратима. Запакували у мішок і намагались тягнути, але не вдалось. Загиблий важив майже 120 кілограмів, плюс за тривалий час тіло задубіло. Знайшли носилки, які залишили бійці з суміжного підрозділу, поклали загиблого на ноші. Йти потрібно було до високого берега, земля перерита снарядами, кругом валяються бронежилети, каски, нерозірвані БК… На допомогу нам прийшов ще один солдат. Втрьох ми заледве винесли тіло нагору – двоє спереду, я один ззаду», – розповідає захисник.
На пагорбі евакуаційну групу противник накрив артою. Хлопці сховались у напівзруйнований бліндаж, дочекались світанку. До точки евакуації залишалось понад чотири кілометри. Очікувана підмога так і не прийшла, тому було прийнято рішення припинити евакуацію та повернутись «на базу».
«Через два дні надійшов наказ від командування продовжити евакуацію. Я зібрав групу із чотирьох бійців і ми разом із двома піхотинцями, які заступали на позиції, заїхали бронетранспортером на передову. Тільки ми вискочили з БТР, по нас почав працювати ворожий міномет. Наша евакгрупа розділилась по двоє. Занесли піхотинцям на позиції воду. Знайшли тіло загиблого, яке так і стояло на носилках і вже вчотирьох понесли. Дорогою у посадці ще зустріли пораненого військовослужбовця. Його напарник загинув на позиції, він був знесилений і дезорієнтований, не мав рації та не розумів, куди йде. Ми надали йому першу домедичну допомогу і сказали, щоб йшов попереду нас. У випадку, якщо йому стане погано, в першу чергу ми повинні врятувати живого. На пів дорозі нам зустрілись розвідники 82-ї бригади й допомогли нести загиблого. Через п’ять годин ми дістались точки евакуації. На щастя, поранений воїн також дійшов живий», – ділиться Микола.
Через два дні, один із солдатів, який заїжджав разом з їхньою евакуаційною групою на позиції, отримав тяжке поранення кінцівки та втратив око. На цю евакуацію Микола Лозинський був відправлений як водій евакуаційної машини.
«Під’їжджаючи до точки евакуації, по авто почала працювати ворожа арта. Командування дало наказ «Прийняти укриття», але розвертатись та ховатись вже було нікуди. Я кулею залетів на точку евакуації, поміг завантажити пораненого й погнав звідти. Уламки від снарядів пробили диски у колесах, але мені таки вдалось доїхати до стабіку. До сьогоднішнього дня Максим (поранений боєць) дякує мені, що я його вивіз. Направду, коли ми його вантажили у машину, я думав, що він вже помер», – говорить водій-санітар.
Довіз усіх поранених живими
У грудні 2024 року 141 бригада була реорганізована у окрему механізовану, а 453 окремий піхотний батальйон – у 3 механізований батальйон та були передислоковані на один із найскладніших напрямків Донеччини – Курахівський, де тримають оборону дотепер. Михайло Лозинський обійняв посаду водія-санітара у медичному пункті медичної роти 3-го механізованого батальйону.
Каже, що робота є кожен день. Три дні водій-санітар працює у складі евакуаційного екіпажу, три дні – на медичному пункті: возить хворих у медзаклади на консультації, діагностику та обстеження, займається ремонтом та обслуговуванням техніки. Евакуаційне авто має бути готове до виїзду будь-якої миті та за будь-яких погодних умов.
Евакуаційний екіпаж складається з трьох осіб – водія, санінструктора та парамедика, які надають медичну допомогу пораненим безпосередньо у авакуаційному автомобілі на шляху до стабілізаційного пункту. Передавши «трьохсотого» медикам, евакуаційники повертаються на чергування. Буває, за ніч доводиться робити по два-три виїзди.
«Поранення бувають різні, часто – тяжкі. Але, дякувати Богу, за час служби у моєму автомобілі ще не загинув ніхто. Всіх поранених довіз до стабпункту живими», – запевняє водій-санітар.
Найтяжчі виїзди, коли йдуть дощі та мокрий сніг. Тоді дорога розбита, авто грузне у болоті. Тому водієві потрібно добре пам’ятати затверджений маршрут, а також знати альтернативні шляхи евакуації. Бажано такі, на яких не втратиш час та не розтрусиш пораненого. Також під час евакуації треба постійно зберігати зв’язок із салоном, аби чути все про стан хворого та своєчасно приймати відповідні рішення. Доводиться бути й психологом для поранених та плечем підтримки для медиків. Та, найголовніше, за будь-яких умов зберігати холодний розсудок та ясний розум, не панікувати у небезпечних ситуаціях і не втрачати самоконтролю при вигляді крові та скалічених тіл.
«На Запорізькому напрямку був випадок, коли боєць підірвався на двох мінах. Із тіла залишився тільки тулуб у бронежилеті, руки, ноги і голову йому розірвало. А було, що двоє наших дронщиків наїхали машиною на три ТМки. З пікапа залишилась купка металобрухту, а вони відбулись незначними пораненнями. То вже, яка у кого доля», – додає водій-санітар.
Медевак – бажана ціль для ворога
Микола Лозинський наголошує, щоб зберегти життя в умовах постійної небезпеки, військовим водіям перед кожним виїздом потрібно ретельно підготувати та заправити машину, важливо мати заряджений РЕБ для захисту від дронів, тепловізор. Шолом і бронежилет – обов’язково. Їхати швидко, маневрувати, водночас залишатись зосередженим, особливо у нічний час.
«Найголовніше, не наїхати на міну. Якщо пошкодиться колесо, ти його на дорозі не поміняєш, адже моментально станеш мішенню для ворожих дронів. Евакуаційне авто – бажана ціль для ворога», – наголошує військовослужбовець.
І додає, що, напевне, має дуже доброго ангела охоронця, адже за час служби жодного разу не був поранений, хоч шансів було багато. Не раз потрапляв під мінометні та артилерійські обстріли, був атакований ворожими FPV, втрачав машини, але, дякувати Богу, не людей.
«Кожен евакуаційний виїзд – це як рулетка, статися може абсолютно все, що завгодно. Я намагаюся робити все можливе, щоб якнайшвидше вивезти поранених хлопців, щоб вони не стікали кров’ю і чимскоріш отримали кваліфіковану медичну допомогу. Були приходи з боків, ззаду, але ти не думаєш про це. Бачиш перед собою дорогу і робиш свою роботу. По-іншому – ніяк», – каже військовослужбовець.
Щоб зменшити втрати особового складу, у 141 ОМБ активно розвивається галузь наземних роботизованих комплексів (НРК). Як і повітряні безпілотники, техніка керується дистанційно, може виконувати різні завдання: евакуацію поранених та загиблих, розвідку, розмінування, доставку боєкомплекту, бойове ураження та має основну місію – берегти життя українських військовослужбовців.
«Великий плюс роботи НРК – те, що вже не потрібно наражати на небезпеку водіїв. Адже логістика – це основна мішень для ворожих безпілотників, які знищують багато транспорту. Але машина, то таке… Залізяку ще придбаємо. Єдине, чого не купиш – це життя. На жаль, на початку літа цього року багато наших водіїв отримали поранення різного ступня тяжкості. Ворог ще дає шанс заїхати, але виїхати з позицій вони вже не дають. Розбивають навіть броньовики. НРК дуже ефективно себе зарекомендували. Тільки під час навчання на базі нашого медпункту за допомогою цих роботів вдалось евакуювати вісім загиблих та сім поранених воїнів. За один раз НРК може вивезти двох-трьох поранених. Заряду батареї вистачає до 10 кілометрів. Управляють туреллю спеціально навчені оператори», – розповідає військовослужбовець.
Має хист успішно «вирішувати питання»
Окрім виконання прямих службових обов’язків Микола Лозинський з власної ініціативи займається залученням волонтерської допомоги у підрозділ, співпрацює як з великими благодійними фондами в Україні та за кордоном, так і з окремими волонтерами та меценатами. Стукає у кожні двері, пише, дзвонить, готує офіційні запити від командування, спілкується із мерами, головами громад, депутатами, публічними людьми, артистами. Допомагає не тільки медичному пункту, де служить сам, а цілому батальйону. За свою наполегливість, цілеспрямованість та хист «вирішувати питання» військовослужбовець отримав позивний Рішало.
«З перших днів у війську стараюсь залучити допомогу в підрозділ, щоб ефективніше протистояти ворогу, зменшити наші втрати та покращити умови служби. Турнікети, медикаменти, екофло, генератори, Старлінки, дрони, автомобілі, будівельні матеріали та інструменти… На фронті – це дуже розхідний матеріал. На жаль, держава не встигає закрити запити на ці речі та засоби у тій кількості, яка потрібна. Тому потреба у підтримці волонтерів є завжди», – наголошує Микола.
Так, завдяки заповзятливості та активній позиції водія-санітара, автопарк батальйону поповнився кількома автомобілями. Зокрема, від Благодійного фонду Ірини Федишин, команди гумористів «VIP Тернопіль», міжнародної спільноти «Jeeps for Peace». Наполегливість Рішала принесла підрозділу РЕБ за майже 300 тисяч гривень, екофло та Старлінк від БФ молодіжної ініціативи «Надія» на чолі з Вітою Присяжнюк. Регулярно підтримує 141 бригаду й волонтерська організація «Світ добра» з його рідної Богородчанщини та подружжя волонтерів з Радчі Іван та Ірина Дубини.
«Підтримка тилу, як матеріальна, так і моральна, додає сил та мотивації продовжувати боротьбу за вільне майбутнє України», – каже захисник.
За зразкове виконання службових завдань нещодавно Головнокомандувач ЗСУ Олександр Сирський нагородив Миколу Лозинського черговою відзнакою – медаллю «За сумлінну службу». Нагороду захисникові вручав особисто командир 141 ОМБр Богдан Шевчук. За словами оборонця, ця відзнака мотивує його бути гідним її, відповідально виконувати бойові накази та продовжувати рятувати життя побратимам.
Мар’яна СЕРЕДЮК
Залишити коментар