Історія «едельвейса» з Прикарпаття Миколи Богославця  

«Тільки не робіть з мене Героя», – такими словами розпочинається наше спілкування з досвідченим воїном прикарпатської «десятки» Миколою Богославцем на позивний Бох, який вже два роки відчайдушно боронить Україну на найгарячіших ділянках східного рубежу. Він, як і всі інші захисники, не був «народжений для війни». До повномасштабного наступу росіян 47-річний мешканець селища Солотвин жив звичайним цивільним життям, будував сімейне гніздечко та разом з дружиною Віталією виховували донечку Ангелінку. Однак страшний світанок 24-го лютого змінив його плани та докорінно перекреслив пріоритети у житті.

За два роки на фронті прикарпатець став вправним «палієм» російської нечисті. Сміливий і вольовий. Той, хто добровільно рветься у бій. Який фактично живе «на нулі». Побратими називають його “універсальним солдатом”, бо вправно опановує будь-який вид зброї і мінусує «другу армію світу» з усього, що є під рукою. Отримав два поранення, переніс шість контузій. Нагороджений кількома відзнаками від 10 ОГШБ «Едельвейс», нагрудним знаком «Знак пошани» від Міністерства оборони України та «Золотим хрестом» від Головнокомандувача ЗСУ.

Про будні в окопах, про дивовижні виходи з «пекла», порятунок побратимів, силу мотивації захисників та що найбільше болить досвідченого воїна Микола Богославець поділився із «Західний кур’єром».

Став «богом війни», що нищить ворога з «шайтан-труби» 

Вже у перший день повномасштабного наступу Микола Богославець зрозумів, що треба діяти. Разом з односельцями облаштували блокпост, де кілька днів патрулювали. Коли зрозумів, що ворога треба стримувати там, не чекаючи повістки, відправився у військкомат. І вже через кілька годин був у військовій частині 10 окремої гірсько-штурмової бригади.

«На місці пройшов медичне обстеження. Мав іти, як водій БТРа, адже під час строкової служби опанував цю військову професію. Та, на жаль, у нас немає достатньої кількості бронетранспортерів, тому мене розприділили на посаду вогнеметника у роту РХБЗ (радіаційного, хімічного та біологічного захисту). Вогнемет – це труба-контейнер, яка стріляє термобаричною капсулою. Працював на «Джмілях» радянського виробництва та його українських аналогах РПВ-16. За своїм бойовим впливом вони еквівалентні великокаліберному артилерійському снаряду. За них кажуть «шайтан-труба» – потрапляючи у приміщення, фортифікаційну споруду чи техніку – вигорає все. Один постріл коштує 150 тисяч гривень, тому цілитись треба добре», –  розповідає військовослужбовець.

Позивний Бох народився з прізвища. Скорочено на своїх речах та формі військовослужбовець писав Бог. М. М.

«А хлопці почали називати Бог. Я сказав, що з Богом рівнятись не можу. Так став Бохом. Потім вже почали сміятись, що я бог вогню, бо стріляв з вогнемета, бог війни. Найцікавіше було, коли позицію тримали Бох і Демон. Хлопці жартували, що проти москалів навіть бог з демоном побратались».

Перше бойове хрещення Микола Богославець отримав на Донбасі. 27 травня 2022 року його прикомандирували як вогнеметника у 108 ОГШБ. І вже наступного дня він пішов у штурм поблизу населеного пункту Зайцеве Донецької області. За словами воїна, це був дуже тяжкий ближній бій з противником. Ворог зустрів «едельвейсів» щільним вогнем і взяв в кільце. Зайшло 19 чоловік, вийшло вісім. Однак Миколі не тільки вдалось вийти з ворожого оточення, надавши допомогу двом важкопораненим побратимам Василеві й Сергію, а ще й витягнути з поля бою пораненого з позивним Паха й доставити його до пункту евакуації.

«Не знаю, як тоді вижив. Напевне, мій Ангелочок охороняв мене», – усміхається воїн.

Своїм Ангелочком захисник називає семирічну донечку Ангелінку. Батько впевнений, що саме її щирі дитячі молитви і віддана любов є щитом для нього під час кожного бойового зіткнення з ворогом.

Вже у перших боях Микола Богославець проявив відчайдушну рішучість, вправність та готовність ризикувати власним життям заради побратимів. Майже місяць вогнеметник Бох виконував бойові завдання у складі 108 ОГШБ, який тоді відчайдушно тримав оборону на Донецькому та Луганському напрямках. У одному з боїв 13 червня 2022 року внаслідок артилерійського й мінометного обстрілу отримав  перше поранення. Коли надавав першу домедичну допомогу пораненому побратиму, сам відчув різкий біль у грудях…

«Мене ударною хвилею звалило на нього. Відчув, як запекло у грудях. Але не надав цьому великого значення, думав – просто подряпина. Навкруги було чути: «я – триста», «я – триста». Перше виносили з поля бою важкопоранених. Вже на евакуаційному пункті побачив кров, яка сочилась з-під ребра, відчув сильне ослаблення, зблід і в очах потемніло. Виявилось, що осколок пройшов збоку поміж ребрами і застряг за 3 міліметри від аорти. Про це я дізнався уже після рентгену, який мені зробили у госпіталі», – розповідає захисник.

Проводити оперативне втручання лікарі не наважувались. Миколу возили з одного госпіталю в інший. На третій день евакуаційним потягом доставили до Тернополя у вже критичному стані. На щастя, хірургам вдалось успішно видалити осколок від ворожого снаряда з-під серця бійця. Місяць захисник проходив лікування, кілька днів побув на ППД (пункті постійної дислокації). Рвався у бій. Повністю реабілітацію не пройшов.

«Мені давали місяць реабілітаційної відпустки, але я відмовився і повернувся до хлопців. Важко було, але добрі люди допомогли знайти легший бронік. Правда він служив не довго, розсипався від першого пострілу», – розповідає воїн.

Два місяці воював зі зламаним плечем

Бох зізнається, що сил йому додавала нестримна ненависть до загарбників та непереборне бажанням помститись. За власне поранення, за втрачених побратимів, за зруйновані українські села та міста, за вкрадений спокій.

Завдяки проявленій відвазі та полі бою та завойованій потом і кров’ю довірі серед побратимів, Миколу Богославця було призначено на посаду командира кулеметного відділення мотопіхотного батальйону 10 ОГШБ. «Хоч я солдат, але довелось займати таку посаду. На жаль, зараз цього відділення вже немає», – з гіркотою промовляє захисник.

Вогнемет, АГС, ГРП, кулемет, калаш, гранати… Бох на ходу опанував різні види зброї, які були під руками і може «вальнути» з усього, що є під руками. «Навіть батарейкою можу стрілити», – іронізує воїн.

Наприкінці грудня 2022 року в одному з боїв на Бахмутському напрямку Микола Богославець отримав поранення у руку. Зі зламаним плечем боєць ще два місяці продовжував воювати, навіть не знаючи про це. Відмовлявся від обстеження. Тримався на знеболювальному. У березні 2023 року, за наполегливою рекомендацією командира, Миколі вже ж таки зробили операцію. Медикам довелось ламати нерівно зрослу кістку і встановити металеву пластину в плечі. Однак, які і попередній раз, довго відлежуватись Бох не зміг. Навіть попри застереження лікарів та вмовляння рідних, повернувся на передову і приступив до виконання бойових завдань.

«Якраз встиг зустрітись з побратимом Михайлом. Він каже: «А ти що тут робиш?». Я відповідаю: «Приїхав тебе побачити». Пообнімались, почухались бородами і він поїхав на позицію. Вранці його вже не стало… Втрачати побратимів найтяжче. До цього неможливо звикнути. Ще важче змитись з тим, що ти нічого не можеш вдіяти. Бо ситуації бувають різними. На війні не варто прив’язуватись один до одного. Але це неможливо. Коли він тебе прикриває, а ти його, ризикуючи власним життям, стаєте як рідні брати», – ділиться Бох.

Окрім двох бойових поранень, воїн отримав шість контузій. Хоча у його медичній картці зазначена тільки одна, решту переніс на ногах.

«Контузія – це те, з чим більшості військовим доведеться жити все життя. Це не відпускає. Постійна головна біль, затуманення пам’яті, дзвін та гул у голові. Важко знаходитись у людних, шумних місцях, різкі звуки викликають напруження, постійне безсоння, роздратування, неврози… Важко, але «дах ще не поїхав». Поки щось болить, доти ти живий», – іронізує захисник.

Один проти двадцятьох

Уже більше пів року Микола працює у номері обслуги в складі мотопіхотного батальйону 10 ОГШБ «Едельвейс». Побратими називають його «універсальним солдатом». А він жартома за себе каже – «старший, куди пошлють». «На нулі» приходиться фактично жити. За словами воїна, якщо раніше «музика» (так називають бійці заміну на позиціях) була два тижні через тиждень, то тепер можуть дозволити собі на відновлення тільки одну-дві доби. За цей час навіть не встигаєш нормально виспатись, хіба тільки помитись та переодягнутись.

«Нуль» – це коли ти бачиш ворога, а він тебе. Це постійні обстріли. Життя у сирих, холодних окопах. Як виявляється, людина – то таке створіння, яке може жити й у норі (сміється). І навіть яєчню приготувати, картоплю посмажити чи борщик зварити. Якщо закортить. Все можна, тільки треба захотіти. Нема смачнішого сніданку, ніж в окопі під акомпанемент градів та арти», – усміхається Бох.

Транспорт до нульових позицій під’їхати не може, адже це прямий ризик потрапити під вогонь противника. Зброю, БК, рації, особисті речі, лопати, харчі, воду, медикаменти та навіть дерев’яні колоди для укріплення бліндажів потрібно нести на собі. Два-три кілометри.

«Було, що топили лід взимку і варили чай – одне горня на всіх. Було, що ділились одним ковтком води на двох. Тільки губи замочували», – розповідає захисник.

А ще «на нулі» багато гризунів, які добряче псують нерви піхоті. Взимку їх трохи менше, зате влітку та восени – це просто жахіття. Через незібрані врожаї пшениці та соняшника, мишей та щурів розвелось небачена кількість.

«Вони лазять вночі по тобі, кусають за пальці, вуха, гризуть речі, їжу, пляшки з водою, медикаменти, можуть і гранати пошкодити. Сигарети, якщо залишиш відкритими, за ніч миші перетереблять у січку», – ділиться воїн.

Крайній раз перед відпусткою Бох відбув «на нулі» двадцять днів без заміни. Каже, людей не вистачає критично. Більшість тих, хто прийшов на початку повномасштабного вторгнення – вже у небесному строю або звільнені через втрату працездатності. Є й такі, які «відкосили». Вцілілих залишилось дуже мало, свіжих сил – ще менше.

Однак, навіть попри переважаючу більшість особового складу армії противника та перевагу в технічному забезпеченні, українським захисникам вдається гідно тримати оборону. Кожен бій – це прояв героїзму.

«У бою біля Врубівки нас залишилось четверо. І ми цілу ніч тримали «жилєзку». Росіяни ж думали, що нас там цілий батальйон натовських спеців, – ділиться спогадами Бох. –  Був випадок, коли нас десятеро йшло проти пів сотні противника. І дали їм «звіздулєй». Як перехопила наша розвідка, вони по раціях за нас казали: «Та ну їх. Вони там всі бородаті – грузини або чеченці». І треба врахувати, що більшість наших хлопців – це не кадрові військові, а мобілізовані цивільні та контрактники. Статистика у тому бою була – один проти двадцятьох. Наша перевага в тому, що ми на своїй землі. Ми не наступаємо, а захищаємось. На жаль, часто героїзм наших хлопців дорівнює їхньому життю. Це дуже важка ціна. Бо навіть двадцять вбитих російських солдатів не вартують втраченого життя одного українського воїна», – додає Микола.

На бойовому досвіді Бохи чимало історій, з яких можна книгу написати. Було, коли він голими руками взяв у полон російського солдата. З-під носа у російських солдатів викрав маскувальну сітку. Кілька разів він був старшим на позиціях. Доводилось тримати позицію вдвох з побратимом.

«За день по нас прилетіло дев’ять дронів-камікадзе та сім ВОГів. З нори вилізти було неможливо. Але позицію ми тоді утримали, – розповідає Микола. – На позиціях я строгий, бо переживаю за безпеку побратимів. Поки хлопці не вирили собі ямки, я прикривав їх. А потім вони прикривали мене, поки копав я. Бувало, що копати нори доводилось навіть ножами».

На передовій легше, ніж у тилу. Бо там всі свої…

Досвідчений боєць зізнається, що війна затягує і вдома він почуває себе «не у своїй тарілці».

«Мене дивують земляки, які продовжують жити безтурботним життям, будучи впевненими, що сюди війна ніколи не дійде… На жаль, більшість людей у тилу не усвідомлюють масштабів трагедії. Я завжди говорю: тільки разом – ми сила. І, повірте, це не банальний вислів, а істинна, – каже військовослужбовець. –  Ми повинні згуртуватись зараз так, як ніколи. Не перекладати відповідальність на інших, не шукати виправдань, чому я не у строю, або чому я не доначу на армію. Так, є багато запитань до влади і місцевих чиновників. Але зараз у нас одна мета – продовжувати боротьбу з окупантами, кожен на своєму місці. Потім розберемось і з внутрішніми воріженьками».

Захисник зізнається, що коли його везли у госпіталь після першого поранення, він заплакав – вперше у дорослому житті. Не від болю, а з відчаю…

«Бачу крізь вікно «швидкої» – купа молодих пацанів безтурботно розгулюють, а ти їдеш з осколком у серці, – ділиться оборонець. – Немає іншого шляху на фронт, як власна мотивація. Якщо її немає, людину нічим не підкупиш. Ті, хто були готовими, вже давно там. Деякі знайомі кажуть мені: я би пішов з тобою, але… У одного мама старенька, у іншого дитина маленька, у третього – жінка молода… Одні втекли за кордон, хтось «воює» на дивані у Фейсбуці і ТікТок, бо «не дурний іти вмирати за синочків олігархів та депутатів», – з неприхованим болем каже воїн.

«Едельвейс» зізнається, що коли він на передовій, у перервах між виконанням бойових завдань, його думки линуть на рідне Прикарпаття, душа рветься до родини, до дружини та донечки. Коли вдалось отримати довгоочікувану відпустку, летів додому, як на крилах. Однак вже через кілька днів серце огорнув смуток. Спокій тилу його гнітить. Під час розмови спостерігаю, як Бох час від часу «відлітає», опускає очі в задумі…

«Думками і серцем я залишився у строю з побратимами. Мені незручно і ніяково насолоджуватись життям, коли вони там, в холодних окопах… Так, хочеться відволіктись, забутись… Однак, не вдається. Тишина насторожує. Постійно чекаєш чогось. Сплю, як той заєць, з відкритими очима», – ділиться Микола.

На даний час захисник проходить реабілітацію після чергового оперативного втручання на травмованому плечі. Найбільшою розрадою для воїна є донечка Ангелінка. При нагоді батько намагається провести якомога більше часу з дочкою. Бо знає цінність кожної миті життя.

Також воїн відзначає силу молитов рідних та односельчан, вдячний за допомогу волонтерам та опіку своєму ангелу охоронцю. Кожен раз, коли йому вдавалось вийти з «пекла», він вважає своїм новим днем народження. Скільки їх було, вже й не пригадає. А ще оберегом для воїна є браслет-вервичка, подарований другом-волонтером Романом Мізераком. Його він ніколи не знімає.

«Значить така воля Божа, аби я досі жив. Що той осколок не дійшов до серця. Що руку після перелому вдалось відновити. Що міна розірвалась два метри над головою, а не нижче… Трохи мозок підсмажився, потріскали барабанні перетинки, але – живий».

За два роки служби, Микола чимало зробив для наближення перемоги України. Однак, війна триває. І виходити зі строю чоловік не збирається. Поки будуть сили.

«Найбільше мене гноблять запитання знайомих, скільки я ще буду на фронті. Мовляв, ти вже навоювався і заслужив на відпочинок. Так, я не проти відпочити. І пожити у теплій хаті з сім’ю, а не у сирих окопах. Але заміни ж немає! Ви бачите охочих під військкоматами йти нас замінити?! А щоб швидше настав мир, треба боротись. Ми воюємо не заради влади чи принципів, а заради вільного майбутнього наших дітей», – наголошує захисник.

Мар’яна Риндич