Тероборонівець з Прикарпаття Дмитро Довгань про бойові будні на Запорізькому напрямку  

Вони – «народжені війною». 102 окрема бригада територіальної оборони імені полковника Дмитра Вітовського – це 7 батальйонів,  які понад рік самовіддано несуть службу на славетній Запорізькій землі. Більшість бійців – це колишні цивільні чоловіки та жінки, різні за професіями, вподобаннями, світоглядом, життєвим досвідом, які добровільно стали на захист своєї держави з перших днів повномасштабної війни.

Серед них – незламний 77 батальйон, який одним з перших батальйонів прикарпатської тероборони у повному складі відправився у зону бойових дій і вже понад два роки стримує ворожий наступ. Свій бойовий шлях розпочав зі Слобожанщини, потім його передислокували на Запоріжжя. Понад рік коломийські тероборонівці твердо тримають оборону на Гуляйпільському рубежі – ні кроку назад, жодного сантиметра рідної землі не здали.

У батальйоні служать сміливі та відважні, достойні поваги прикарпатці. Серед них – відомий на всю Коломийщину та Івано-Франківську область якістю своєї роботи коваль Дмитро Довгань на позивний Виноград.

Росіяни не вірили, що їх взяла тероборона

До повномасштабного вторгнення Дмитро Довгань працював ковалем. Його вироби прикрашають не одне подвір’я та храм області. Народився у селі Хвалибога, що на Городенківщині. Після одруження будував сімейне гніздечко з дружиною Надією у селищі Гвіздець на Коломийщині. Однак вже понад рік домівкою для талановитого коваля стали бліндажі у запорізькій землі.

На строковій службі у Держрикордонслужбі Дмитро отримав спеціальність старшого стрільця та собаковода. Зізнається, що ніколи б не подумав, що ці знання йому колись знадобляться. Але, як виявилось, пригодились… Він став цінним бійцем, адже вже мав військову підготовку і вмів користуватися зброєю. На посаді старшого стрільця та помічника гранатометника Виноград вправно і відважно стримує навалу русні.

Бойовий шлях Дмитра Довганя почався у липні 2022 року на Харківщині, де коломийські тероборонівці допомагали іншим бойовим підрозділам ЗСУ звільняти українську землю від російських окупантів. Від Ізюма дійшли до села Землянки, що знаходиться на кордоні з РФ.

Перше бойове хрещення воїн отримав в бою на річці Оскіл після звільнення Ізюма. «Тоді я був у третьому взводі 77 батальйону. Нас відправились на підсилення другого взводу. Коли вони нападали, то були добре підготовленими. У нас не було такої підготовки. Більшість – добровольці, колишні цивільні. Однак ми тоді не тільки вистояли, а й відтіснили їх. Взяли кількох полонених. І коли вони дізнались, що їх взяла тероборона, були приголомшені», – розповідає Дмитро.

Більшість часу на Харківщині коломийські тероборонівці тримали позиції на першій лінії оборони, з якої крили ворога з гармат, мінометів, САУ, танків. У січні 2023 року батальйон був передислокований на Запорізький напрямок, а саме у район міста Гуляйполе.

Боєць відзначає, що з потеплінням противник сильно активізувався на даному напрямку.

«Все частіше з їхньої сторони є спроби прорвати нашу оборону. Вони винюхують «слабинки», пробують щось десь мінувати, йти у штурми маленькими групами. Але всі ці спроби успішно знешкоджуються нашими бійцями. Не знаю, які у них накази і що вони приймають, але буває таке, що вони наступають, як зомбі – під кулеметним обстрілом йдуть вперед, навіть не присідаючи. Перших ложимо, за ними йдуть наступні… Це реально жалюгідне видовище», – розповідає захисник.

Посилились і вогневі обстріли противником наших позицій. Та найбільше захисникам докучають ворожі безпілотники, якими вкрите небо на передовій. На цьому напрямку війна має переважно технологічний характер. Більшість втрат – як особового складу, так і технічного забезпечення, як з нашої сторони, так і з їхньої – це результат роботи артилерії та БПЛА.

Також прикарпатські тероборонівці «кошмарять» росіян «Бабою-Ягою». Це умовна назва величезного ударного дрону українського виробництва, який працює переважно вночі й по нерухомих цілях – замаскованій техніці, бліндажах, гаубицях,  тощо. Звук від наближення «Баби-Яги» дещо нагадує навіть вертоліт. Але влучити росіянам уночі в нього дуже складно.

«Ти ніколи не знаєш, чим і коли вони відпрацюють по нас – «Васильком», «Сонцепьоком» чи артою калібру 152 мм. ТОС – це, мабуть, найстрашніше, при влучанні згорає все дотла. Найбільше в житті боявся згоріти заживо», – говорить воїн.

Однак, незважаючи на чималу перевагу росіян у технічному забезпеченні та людському ресурсі, прикарпатські тероборонівці впевнено і невідступно тримають оборону на південному напрямку і не готові поступитись жодним клаптиком рідної землі.

Не маючи переваги на полі бою, окупанти нещадно зрівнюють із землею прифронтові міста та села Запоріжжя. Раніше красиве і затишне містечко Гуляйполе, зараз знищене майже вщент. Майже жодного вцілілого будинку, зруйнована вся інфраструктура.

«Не дай Боже, аби те, що робиться тут, колись дійшло до нас», – говорить військовослужбовець.

Облаштували бліндаж на «п’ять зірочок» 

Позивний у Дмитра – Виноград. Його він отримав ще вдома – після того, як викував перші ворота з виноградом.

«Коли я приїхав у батальйон, боєць з позивним Коваль вже був, то мені присвоїли Виноград. Аби не було плутанини. Скорочено побратими кличуть Вєня», – каже стрілець.

Розмовляємо з бійцем після його повернення з позицій. Дмитро каже, ця доба видалась без «сюрпризів».  Найперше – коротенький дзвінок до рідних, тепла вечеря, приготована побратимом…  Військовослужбовець зізнається, що, хоч вже і звиклось до фронтових умов, морально дуже тяжко. Однак, виходу немає…

На завдання група бійців відправляється переважно на добу.

«Займаємо позиції на СП, спостерігаємо, при виявленні наближення техніки чи особливо складу противника – знешкоджуємо. І чекаємо відповіді від їхньої арти та мінометки. Така от у нас робота. Ми їх, вони нас, – коротко описує свій робочий день на фронті стрілець. – Що вам можу більше сказати про війну… Не розумію я логіки війни у ХХІ столітті. Для чого вони сюди прийшли? Чому їм не сидиться вдома біля сім’ї? Війна – це зло. Це смерть, вбивство. У нас немає іншого виходу, ми мусимо захищати свою землю. А у них є завжди».

Вже понад рік тероборонівці живуть у бліндажах, виритих власноруч у землі. За цей час чоловіки, як порядні прикарпатські ґазди, облаштували побут у землянці на «п’ять зірочок». Військовослужбовець каже, що не важливо, де та в яких умовах ти знаходишся – твій комфорт залежить від твоїх дій. У бліндажі є світло від генератора, інтернет від Старлінка, тепло від буржуйок, необхідний запас води для пиття та приготування їжі. Тяжче з гігієнічними процедурами. Помитись і попрати речі хлопці мають можливість тільки раз на тиждень. По черзі їх возять у баню, що знаходиться за п’ять кілометрів від передової.

З харчами, за словами бійця, проблем немає взагалі. Їсти хлопці готують самі на газових плитках. Продукти отримують від забезпечення військової частини, волонтерів, рідних та друзів, які постійно передають посилки з дому. Однак, під’їхати сюди волонтерським машинам можливості немає. «По-сірому» бійці з рюкзаками прокрадаються «на базу», набирають необхідного і вертаються. Йти потрібно три-чотири кілометри в одну сторону. Вдень стараються зайвий раз не висовуватись з укриття, адже можна потрапити у поле зору ворожого дрона.

За словами військового, на позиціях вони готують все, що тільки забагнеться.

«Ми тут харчуємо навіть краще, як дехто вдома (сміється). Супи, борщі, картопля, крупи, м’ясо, риба… Головне, не лінуватись приготувати. Варити я навчився на сезонних заробітках. Для мене – це взагалі не проблема. Тільки, дружині про це не кажіть», – жартує воїн.

Почуття гумору – це те, що тримає бійця у строю і не дає падати духом. Як би не було тяжко, чоловік намагається кожну ситуацію сприймати з гумором. Каже, інакше міг би й «дах поїхати»…

«Я не жаліюсь. Що з того? Так, голова болить щодня – контузії дають про себе знати. У вухах постійно дзвенить. Але чути чую. Випив таблетку, та й до роботи. Одного разу кацапський «камікадзе» впав прямо на бліндаж, в якому ми сиділи. Питаю побратима: «Ти як?». А він: «У мене у правому вусі гудить». Я йому кажу: «А в мене у лівому. То я буду слухати справа, а ти зліва. Будемо прикривати один одного» (сміється). Увечері хлопця забрали у госпіталь крапати, а я відмовився. Я лікарні боюсь більше, як війни», – іронізує захисник.

Сусіди-гризуни та «пухнасті побратими»

За словами воїна, попри те, що на фронті постійно тяжко, моментів відчаю не буває.

«Ніколи не думав про те, що не треба було йти воювати. Просто звикаєш. До життя у бліндажі. Тяжко, коли повертаєшся з додому, з чистого ліжка знову у землю… Кілька днів. А потім знову звикаєш… Навіть до сусідства з гризунами, які ціле літо нас «тролили». Такої кількості мишей та пацюків за своє життя я ще не бачив ніде. Гризли пальці, вуха, лазили по нас цілу ніч. Пошкоджували продукти, одяг, амуніцію… Їх просто нереально було позбутись. Але в один прекрасний момент вони самі кудись зникли. Як пальцем клацнути», – розповідає воїн.

Натомість вірними «пухнастими побратимами» для прикарпатців стали коти та собаки, які ходять з військовими на СП. По три кілометри. І чергують разом з бійцями вдень і вночі. Вибухи від арти їх вже не лякають.

«Коти, як ніхто відчувають енергетику людини. Це наші «пухнасті побратими», – усміхається Дмитро.

Деяких котів хлопці вже застали на позиціях, коли заступили. Згодом почали приходити покинуті місцевими мешканцями чотирилапі. Тут і виводок народили. Тероборонці їх не проганяють, діляться харчами.  Виводок привела і собака, яка прибилась до захисників – четверо цуценят. На жаль, їхній батько підірвався на розтяжках.

«Коли я виходжу з бліндажа, кажу: «пусі-пусі», вони всі біжать до мене і лестяться», – розповідає воїн.

На завершення розмови захисник додає: «При нагоді хочу передати землякам «гарячий привіт». Пам’ятайте, завдяки кому маєте можливість планувати свій завтрашній день».

P.S. Коли публікація готувалась до випуску, Дмитрові Довганю нарешті вдалось отримати довгоочікувану кількаденну відпустку. Військовослужбовець вперше побачив та взяв на руки свою чотиримісячну онучку Аміру. Боєць зізнається, що мрія про цю зустріч гріла його у сирому окопі та додавала сил у протистоянні противникам.

«Ми не можемо залишити війну нашим нащадкам. Маємо стояти до переможного кінця», – додає захисник.

Мар’яна Риндич