Історія хоробрості 25-річного захисника Аркадія Волошинюка з Прикарпаття, який виграв двобій зі смертю  

Він не раз побував у «пеклі» на землі, відправив на «концерт Кобзона» десятки ворогів і сам однією ногою побував на тому світі… Вигравши двобій з власною смертю, частково втративши працездатність, захисник не втратив віри і запевняє, що боротьба завжди має сенс.

«Західний кур’єр» продовжує серію публікацій про захисників з Івано-Франківщини. І ця історія – про неймовірну силу духу, хоробрість та відвагу молодого прикарпатця, 25-річного ветерана російсько-української війни, штурмовика-гранатометника 109 окремого гірсько-штурмового батальйону 10 окремої гірсько-штурмової бригади «Едельвейс» Аркадія Волошинюка з села Лісна Тарновиця, що на Надвірнянщині. Про будні в окопах, про небо, яке падає вогнем, про ближній бій, про мотивацію українських бійців та страх в очах противника, власні поранення, зцілення і кроваву ціну кожного визволеного метра української землі – у розмові із захисником.

Перед початком повномасштабного вторгнення Аркадій служив строкову військову службу у силах ППО. Після закінчення служби в армії працював у Чехії. У січні 2022 року 23-річний хлопець підписав контракт із 109 ОГШБ «десятки». Був розприділений на посаду гранатометника. За рік участі у бойових діях Аркадій Волошинюк брав участь у кількох наступальних та оборонних операціях ЗСУ, в яких отримав чотири поранення. Після останнього поранення за висновком МСЕК звільнений з військової служби через часткову втрату працездатності. Нагороджений відзнакою «За честь і звитягу» та орденом «За мужність» III ступеня.

На Житомирщині та Київщині обстріли тривали по вісім годин безперестанку  

Перші дні повномасштабної війни 109 батальйон тримав оборону на кордоні з Білоруссю на Волині. На початку березня 2022 року відправився на визволення Житомирщини та Київщини. Саме тут молодий воїн побачив смертоносне обличчя війни та отримав перше поранення. Під час відступу з Житомирщини та Київщини, окупанти обстрілювали українські села та міста всім, чим могли – і авіацією, і градами, і артилерією, і танками, і мінометами.

«Обстріли тривали по вісім годин безперестанку – бу-бу-бу, бу-бу-бу. Раз – у них передишка. Вони втомились по нас стріляти. Спостерігають. А наші хлопці, як кроти, вилазять з-під землі і оглядають кількаметрові вирви від ракет. Тут раз – знов летить. Всі сховались. І знов вісім годин нас «пресують». Затихло – наші знову виходять… Коли ми зайшли в Іванків, звідки вони по нас били, місцеві жителі казали, що російські солдати були шоковані стійкістю українських воїнів. Їх командир казав: «Ми по них лупашимо і лупашимо… А вони бігають і бігають. Вони що там – бетонні?», – усміхається воїн.

Разом з іншими підрозділами ЗСУ воїни 109 батальйону гнали ворогів аж до кордону з Білоруссю. Однак ворожий літак не дав можливості Аркадію повоювати тут… 17 березня 2022 року ракета з ворожого винищувача впала за кілька метрів від блокпосту у селі Кухарі, де вони патрулювали. Воїн отримав першу і найтяжчу контузію та осколкове поранення – все лице було у дрібних уламках, осколок залетів і у праве око.

«В той момент я думав, що мене розірвало. Ударною хвилею мене відкинуло. Піднімаюсь – всюди пилюка, нічого не бачу, у вухах дикий дзвін… Потім запаморочення, нудота, рвота… Мене доставили на стабпункт. Згодом перевели у лікарню в Житомирі. До того часу я взагалі не знав, що таке крапельниці. Медики почистили мене від осколків, десять днів «пічкали» медикаментами. Хотіли відправляти у Бердичів на долікування, але я втік з лікарні», – усміхається Аркадій.

І зізнається, що дзвін після цієї контузії залишився у його голові й донині. Він часто серед ночі прокидається від відчуття, що ніби хтось голосно кричить, мозок розриває несамовитий шум.

«У мене після тої контузії, що я отримав у Кухарях, така шиза почалась. Звук літака у небі паралізував. Навіть згодом я так не боявся ні мін, ні градів, ні мінометки, як авіації. Це найстрашніше. Ти чуєш лише – «вжух», хлопок і ти полетів», – ділиться воїн.

Битва за н.п. Роти стала «пеклом» на землі

У травні 2022 року 109 батальйон разом з іншими підрозділами 10 ОГШБр був переміщений на Донеччину. Штурмовики-едельвейси брали участь у серії кровопролитних битв на Бахмутському та Соледарському напрямках.

Перше бойове хрещення Аркадій Волошинюк отримав у червні 2022 року. Тоді йшли бої з російською армією за населені пункти Відродження та Роти Одна частина бійців батальйону пішла на відбиття ворожого штурму у Відродження. Інший взвод був направлений на підсилення 30 ОМБр, яка тримала позиції у Ротах – малесенькому селі на сході Бахмутського району. Аркадій разом з кількома побратимами були розприділені на евакуацію.

«Це було справжнє «пекло» на землі. Виносили перше тих, хто ще дихав. Забрали «начиненого» осколками солдата, вернулись по другого трьохсотого, поки принесли його на пункт евакуації, перший вже став двохсотим. Кілька хлопців померли на шляху евакуації на носилках. І це все під супровід обстрілів ворожого танчика. Це був повний треш… Наш командир взводу отримав поранення. Я разом з кількома хлопцями пішли на позиції. До тижня ми стояли на першій лінії. Згодом пішли «на нуль». Там я пробув не цілий день. Посадка була всіяна навіть не тілами, а частинами тіл людей, – ділиться моторошними спогадами воїн. – Чую свист, впав, дивлюсь з плеча та ноги вже стримлять осколки. Відходили під супровід ворожого дрона над головою та мінометний обстріл по стопам. Добігаємо до залізничної станції, де був пункт евакуації – а там пилюка, шум, крики. Танк обстріляв приміщення. Всі, хто там був, отримали тяжкі осколкові поранення. Ми забігли у підвал. Чую, будинок над нами складається. Поранені стогнали від болю, поряд лежали двохсоті. Ти, як миша, загнана в куток. В той момент я хотів собі з «малюка» вистрелити в голову. Вже не витримував. Це було схоже на якийсь бойовик, мозок не сприймав реальності. Через масовані обстріли підмога не надходила. Нас вже окружала ворожа піхота. Ми прийняли рішення самостійно виходи з цього підвалу. Легкі трьохсоті виносили хлопців з важчими пораненнями, хто був цілий – виносив двохсотих. Тільки ми звідти вийшли – приміщення обстріляли фосфором. Коли ми дістались стабілізаційного пункту, мені здавалось, що це був сон. Оглянув дірки на собі і зрозумів, що, на жаль, ні. Вирубався».

День народження під феєрверки «Піона»

Пройшовши лікування після другого поранення – спочатку  у госпіталі в Дніпрі, згодом – в Івано-Франківську, наприкінці липня 2022 року Аркадій знову відправився в зону зосередження виконання бойових завдань. Був розприділений у ротно-тактичну групу. Пройшов вишкіл на полігоні і якраз на свій день народження, 6 серпня, відправився на виконання бойового завдання у населений пункт Зайцеве.

«Знали, що там буде ближній бій. Кажу своєму побратиму Зубу: «Це капець, у мене нині днюха і вона може стати останньою». А він з усмішкою показує фото від нареченої, на якому тест на вагітність з двома смужками. І з таким позитивним настроєм ми відправились на штурм. Здогадувався, що там буде файна «коломийка», бо ми стільки БК за собою тягли: ящик патронів, ящик гранат, мішок пострілів до РПГ… «Зарядились» по вуха (сміється). Саме тут я вперше побачив обличчя людини, яка хоче мене вбити і сам завалив першого противника. Він мені потім ще снився кілька разів», – розповідає Аркадій.

Вночі почалась «забава»… Спочатку танк накривав, перед ранком – авіація.

«Виглянув з окопа, дивлюсь – на нас з трьох флангів наступають групи противника. Вхопив гранатомет, почав стріляти по них, кидав гранати. Встановив орієнтири і далі складав їх купами. Прикінчив більше двадцятьох тільки з «шайтан-труби». Після цього бою мене вважали найкрутішим гранатометником у підрозділі (сміється). Ми тримались від ранку десь до 17 год. У нас залишилось три магазини патронів та три вистріли до РПГ. Одним з них я підпалив посадку, в якій були ворожі позиції.  На жаль, хлопці так і не змогли доставити до нас на позицію БК… На цей раз мені вдалось вийти без жодного осколка. Але там я втратив свого побратима та вірного товариша. У мене досі на душі відчуття провини, що я залився живий», – говорить захисник.

Далі були тяжкі бої зі стримування навали російської орди під Яковлівкою. Тут противник почав активно використовувати «Піон» калібру 203 мм – САУ, які призначені для знищення особливо важливих об’єктів і руйнування фортифікаційних споруд.

«Снаряди «Піона» зариваються у землю і зриваються разом з ґрунтом. За день я нараховував до 40 прильотів лише від «Піона». Це не рахуючи міномет, АГС-17, артилерію.  Дехто говорить, що вони неграмотно воюють. Це зовсім не так. Як вони робили: спочатку закидали територію протипіхотними мінами-пелюстками, «Піоном» розбивали наші позиції, мінометами били по піхоті, а стрільці витягували з нас БК, які доставити практично неможливо через ті ж «пелюстки». На третій день в окопі під обстрілами «Піона» у мене вже були такі депресняки, що мені снилось, як мене ховають живцем. Але тоді ми їх відбили», – каже Аркадій.

І додає, що стримування ворога у напрямку Бахмута далось нашим захисникам великою ціною. Однак якщо б тоді ЗСУ поступились, не знати, де б вже зараз були окупанти. З їхньої сторони захоплення кожного метра української землі коштує ще дорожче – наші їх мінусували сотнями.

«Найтяжче на війні – не власні поранення чи страх померти, а бачити, як гинуть твої побратими, а ти нічого не можеш вдіяти. Тоді загинув ще один мій хороший товариш, з яким ми пройшли не один бій. На моїх очах бліндаж, в якому він був, засипало землею після прильоту від «Піона». Коли вдалось відкопати, він вже був двохсотим», – з болем ділиться штурмовик.

У серпні 2022 року Аркадій отримав чергове поранення – осколок від міни пронизав ногу. Місяць лікування, місяць реабілітації (яку, до речі, отримав вперше) і восени він знову доєднався до побратимів.

Був подірявлений, як решето

1 січня 2023 року став другим днем народження для Аркадія Волошинюка. 30 січня 2022 року дві групи 109 ОГШБ пішли штурмом на противника поблизу н.п. Роздолівка. Це була успішна атака – бійцям вдалось зачистити понад 500 метрів посадки та навіть взяти двох полонених. І чимала заслуга успіху цього бойового завдання була і гранатометника Аркаши.

«Ми працювали злагоджено. Я прикривав гранатометом, наша піхота просувалась впевнено вперед. Відпрацювавши з РПГ, «догодував» їх в окопах гранами. Деякі самі себе підривали. Я увійшов у стан ейфорії. Коли ти під адреналіном, то здатен на такі вчинки, що потім у голові не вкладається. Оператори БПЛА нас координували, де ще щось рухається і ми допомагали оркам швидше відправитись «на концерт Кобзона». З одним я навіть встиг поспілкуватись: «Здавайся, будеш жити», – кажу йому. А він: «Хорошо, хорошо». Вибігає з окопа і насипає з автомата. Я почекав за деревом, коли у нього закінчаться патрони і приземлив його гранатою», – розповідає про хід бою гранатометник.

Наші дійшли до крайньої точки. Закріпились. Відзвітували командиру роти. Назбирали трофейчиків. Вже темніло.

«Я вирішив перевірити ще один окоп. Відкрив шторку, присвітив телефоном, а звідти на мене наставлений автомат. Він вистрілив цілий магазин автомата у мене впритул. Перша куля роздробила лікоть, автомат випав, телефон відлетів. Я впав. Друга куля прошила бік, третя – ліву ногу, четверта – праву. Я лежав, стікав кров’ю, мовчав і не рухався, аби він не побачив, що я ще живий…, – розповідає воїн. –  Болю не було. Просто все тіло задерев’яніло. Було важко дихати, адже кулі прошили грудну клітку і почався пневмоторакс. У голові промайнуло: «Game Over! Моя гра закінчена». І в той момент, так не хотілось помирати… Саме взимку. Якби хоч на весні, коли цвіте і пахне, було б приємніше», – іронізує Аркадій.

Згодом підбігли побратими, знешкодили супротивника, надали першу медичну допомогу Аркадію і евакуювали його з поля бою. Вчасно наклеєна оклюзійна пов’язка на прострелену грудну клітку врятувала життя воїну. А завдяки правильно накладеному побратимом турнікету на руку, Аркадій не втратив кінцівку.

«Боліти почало, коли мене вже завантажували у «беху». У машині медик дав мені хрестик і каже: «Тримайся козаче! Не йди! Ти ще нам потрібен!». Це були останні слова, які я пам’ятаю. Лікарі ввели мене у медикаментозну кому, аби я не помер від больового шоку. Прокинувся через три дні у госпіталі в Дніпрі. За цей час лікарі провели мені три операції. Я був подірявлений, як решето.  Врятувало те, що вистріли були з дуже близької відстані і більшість куль пройшли на виліт», – каже захисник.

У розмові Аркадій постійно згадує побратимів, він пам’ятає позивні кожного, з ким довелось виконувати бойові завдання. Пригадує кумедні історії, які траплялись під час штурмів чи оборони, анекдоти, які розказували під гуркіт градів, як ділились останньою сигаретою, як підтримували один одного, коли «плавився» мозок…

«Класні були пацани. Були…», – з гіркотою промовляє захисник.

Після останнього поранення Аркадій втратив 75 відсотків працездатності. На його тілі ще свіжі шрами від поранень. Та куди глибші рубці залишились на серці воїна. Та попри все, він не втрачає надії та вірить у перемогу України.

«Допомагайте тим, хто захищає ваш дім. Моліться за душі тих, кого вже з нами нема», – завершує розмову Аркадій.

Мар’яна Риндич