Як у Станиславові історичні пам’ятки берегли

Історичні пам’ятки – це душа міста, його характер і тиха розмова з минулим. Станиславів початку ХХ століття, попри всі труднощі, знаходив у собі сили зберігати власну спадщину. І що цікаво, робили це не лише представники влади чи фахівці, а й звичайні мешканці: жертвували кошти, організовували збори, влаштовували благодійні заходи.

З тогочасних газетних хронік ми дізнаємося, які важливі реставрації історичних будівель відбулися в той період, пише Західний кур’єр.

Катедра

Собор Святого Воскресіння на майдані Шептицького‎ є пам’яткою національного значення. На зламі ХІХ і ХХ століть святиня пережила ґрунтовну реставрацію. У квітні 1900 року преса повідомила про ремонтні роботи у храмі, і на них було виділено близько 100 тис. корон, 30 тисяч з яких пожертвував колишній станиславівський єпископ, а на той час уже митрополит Юліан Сас-Куїловський. Ще 20 тисяч виділив сейм і 50 тисяч було отримано від повітової ради, міської ради, різних громадських організацій та приватних осіб.

Господарською частиною цієї справи займався отець Василь Фацієвич, який дуже багато зробив для того, щоб реставрація пройшла успішно. У вересні 1901 року роботи ще тривали. Кошти згідно з кошторисами єпархії складали на той час близько 130 тис. корон. З тих коштів 30 тисяч корон витратили на іконостас, який, за відгуками преси, не мав собі рівних у цілому краї. Роботи над ремонтом катедри завершили у кінці 1901 року.

Проте у травні 1905 року преса знову повідомила про реставрацію фасадів храму. З цією метою було підготовано цілий ряд планів і фотографій, які відображали стан будівлі. Ці роботи доручили архітектору Феліціяну Баяну, який зразу ж приступив до них, розставивши необхідні риштування. В травні 1907 року в місті знову збирали кошти на ремонт катедри, і преса зазначала, що вона «зовні виглядає жахливо». Причому цей збір коштів не обійшовся без скандалу. Учасники станиславівської партії старорусинів пожертвували кошти на ремонт катедри, а єпископ Хомишин начебто спрямував їх на будівництво церкви в іншому місці. Деякі жертводавці були цим дуже невдоволені і висловлювали своє обурення у газетних замітках.

Вірменська церква

Нинішній кафедральний собор Покрови Пресвятої Богородиці, більше відомий як вірменська церква, збудований і освячений у 1763 році. У вересні-жовтні 1901 року храм пережив масштабну реставрацію. Для розпису стропил і стін церкви до Станиславова прибув художник Юліан Крупський (1871-1954). Він навчався у Мюнхені і Відні, а з 1892 року працював у Львові. Займався переважно монументальним живописом, розписував інтер’єри храмів, малював пейзажі, портрети і натюрморти. У кінці жовтня 1901 року реставраційні роботи завершилися. Були відреставровані давні фрески, які були схожими до фресок храму отців бернардинів у Львові. Канонік вірменської церкви отець Ромашкан особисто слідкував за ходом робіт. Преса зазначала, що реставрація була виконана з художнім смаком і послужила збереженню історичної пам’ятки. Про цю реставрацію позитивно відгукувалися й спеціалісти. У жовтні 1901 року відреставрували також старовинний вівтар за кошти місцевих залізничників, які відвідали пробоща і висловили готовність зробити пожертву, щоб також долучитися до відновлення храму.

Втім, ця реставрація мала несподівані і навіть сенсаційні наслідки. В листопаді 1901 року містом кружляли чутки про вбивство, яке начебто сталось у вірменській церкві. Розповідали, що жертвою став органіст, який працював у цьому храмі. Церква стояла зачинена, що, здавалося би, цілком підтверджувало поголоски. Насправді ж сталося ось що. Художник Юліан Крупський, який проводив реставраційні роботи, невідомо з якою метою тримав у захристії револьвер. В кінці жовтня він закінчив роботу, а про зброю благополучно забув.  Згадав він про револьвер лише 21 листопада і близько сьомої години вечора послав по нього хлопця, 17-річного Миколая Паскара. Юнак не знав, що револьвер заряджений, і йому прийшла охота погратися. Він жартома направив зброю на органіста Юзефа Інґлота, який займався наповненням кубків для причастя. Револьвер вистрілив, і куля влучила органістові у лицеву кістку, як раз під оком. Непритомного Інґлота відвезли до шпиталю, де виявилося, що рана досить серйозна і поранений, імовірно, залишиться без одного ока. І хоч ніхто не помер, але в церкві пролунав постріл, а отже, храм було осквернено насильницькими діями. Через це висловлювалися пропозиції його повторно освятити.

Колегіальний костел

Колегіальний костел Пресвятої Діви Марії – це найдавніша мурована споруда нашого міста, зведена в 1703 році у стилі бароко з елементами ренесансу. Храм слугував усипальницею роду Потоцьких, а зараз у ньому розміщено Музей мистецтв Прикарпаття.

В 1900 році завдяки зусиллям отця Юзефа Пяскевича у храмі були проведені ґрунтовні реставраційні роботи.

«Наш старий, але гарний та історичний костел уже понищений невблаганним часом, а частково також пожежею, – писав Пяскевич. –Тому він потребує негайної реставрації, щоб відповідати своєму призначенню, а також зберігати пам’ять про щедрих фундаторів і нащадкам нашим показати гарний приклад, як треба берегти і шанувати історичні пам’ятки».

Костел відремонтували зовні, а крім того, завдяки щедрій пожертві прихожанина Кароля Білінкевича було відлито новий дзвін, бо старий був тріснутим і не міг виконувати свої функції. Всередині костел також освіжили, зокрема зробили нову підлогу. Крім того, храм оздобили різьбленими скульптурами Хресної Дороги, подарованими місцевим мешканцем Францішеком Червінським. Відновили вівтарі, які містили багато цінних скульптур та орнаментів, пошкоджених пожежею, а тому їхня реставрація та позолота вимагали значних коштів. Не бажаючи, щоб ремонт став тягарем для бідної людності, служителі костелу збирали добровільні пожертви для ремонту храму, стукаючи до помешкань вірян та звертаючись до їхніх сердець.

Особливою гордістю храму став новий орган, виготовлений відповідно до вигляду давнього інструменту. Було збережено частину обшивки давнього органу, яку використали для виготовлення нового. Ця обшивка мала художне різьблення і позолоту та оздоблена різьбленими статуетками. Преса захоплено зазначала, що то був найгарніший орган в усій Галичині. Отець Пяскевич замовив новий орган на фабриці органів Слівінського у Львові. Його виготовили за два тижні, і він мав 24 регістри та три клавіатури – дві ручні і одну педальну. Це давало можливість задіяти зразу кілька регістрів і створювати складніші мелодії. Кожен регістр мав власне звучання, імітуючи гру різних інструментів – флейти, смичкових інструментів і навіть потужні басові звуки. Тоді був звичай влаштовувати новому органу пробу. Така проба станиславівського органу відбулася 11 листопада 1900 року і перетворилася на справжній концерт. До Станиславова прибули відомі органісти – професор Тепфер із Дрездена та пан Войчик із Перемишля. Через установлення нового органу довелося трохи переробити приміщення хорів. Його розширили, щоб туди помістилися церковні хористи.

Міський театр

Будівля театру імені Монюшка – історична пам’ятка, розташована на розі сучасних вулиць Крушельницької та Курбаса. Збудована для музичного товариства імені Монюшка в 1891 році, вона стала центром культурного життя, а тепер тут функціонує Івано-Франківська обласна філармонія.

В 1909-1910-х роках музичне товариство імені Монюшка збирало гроші на ремонт театру, причому робило це у доволі оригінальний спосіб. Учасники товариства залучали лекторів, щоб вони читали для мешканців міста пізнавальні лекції на різні теми. Виручені кошти від цих лекцій спрямовувалися на ремонтні роботи. Так, 14 березня 1909 року в залі театру відбулася лекція професора Юзефа Блаута «Найновіші прилади для літання». Цей захід викликав величезне зацікавлення в місцевої публіки. Слухачі зайняли майже всі місця, а особливо відзначилися станиславівські модниці. Преса повідомляла, що «пані прагнули продемонструвати, що авіатика їх теж дуже цікавить, тому вдягли на голову капелюшки, чимось схожі чи то на повітряні кулі, чи то на аероплани. Розібратися в їхній конструкції було складно, звертали на себе увагу лише величезні крила». У лютому 1910 року публіка прослухала ще одну лекцію пана Блаута на незвичну тему – «Кінець світу». Збір за цю лекцію у сумі 122 корони 80 галерів пішов на ремонт театру.

Кам’яниця Гартенберґів і статуї

Кам’яниця Гартенберґів була чи не найпрестижнішим житловим будинком Станиславова. Це був триповерховий житловий будинок довжиною 86 метрів з 27 вікнами по фасаду. На його внутрішньому подвір’ї брати Гартенберґи в 1904 році збудували пасаж. Тут також розміщалися крамниці та контори. В січні 1907 року на даху будівлі спалахнула велика пожежа. Сторож помітив, що в трубах під дахом кам’яниці замерзла вода, і почав їх розігрівати. Робив він це, очевидно, дуже необережно, бо дах загорівся, і будівлі були нанесені збитки на 40 тис. корон.

В жовтні 1907 року відбулася реставрація кам’яниці Гартенберґів після пожежі. Автором проєкту реставрації був відомий архітектор Ян Кудельський. Газета «Кур’єр станиславівський» дуже позитивно відгукувалася про цю реставрацію:

«Новозбудована будівля філії Австро-Угорського банку і відновлена кам’яниця Гартенберґів стали завдяки своїм чудовим фасадам справжніми оздобами міста.  Їхній творець, архітектор пан Кудельський, може пишатися зі своїх творінь, якими наша публіка захоплюється, віддаючи належне його таланту».

Під час Першої світової війни, влітку 1917 року, деморалізовані російські солдати влаштовували в місті погроми з підпалами. Були повністю знищені будинки навколо пасажу Гартенберґів, і сам пасаж суттєво постраждав. Після розчищення руйнувань і завалів територія біля пасажу Гартенберґів залишилася незабудованою.

У цей період відбулося кілька реставрацій історичних скульптур. Так, у липні 1902 року преса повідомила, що міські технічні спеціалісти приступили до реставрації статуї Матері Божої, що стояла в районі сучасної будівлі по вул. Галицькій, 67.

Цю статую встановили ще в 1739 році за часів Юзефа Потоцького на честь урятування Станиславова від російської облоги. Після закінчення цих робіт бригада реставраторів приступила до відновлення статуї святого Яна, яка знаходилася в районі сучасного ТЦ «Меркурій». Цю статую встановили в 1742 році коштом невідомого благодійника.

Ось так багато реставрацій відбулося в місті за досить короткий період часу. Хтось жертвував на них тисячі корон, а хтось просто приходив на благодійний захід, знаючи, що виручені кошти підуть на добру справу. Завдяки цій спільній турботі Станиславів зумів не лише зберегти багато своїх архітектурних перлин, а й передати нам важливий урок: пам’ять про місто живе доти, доки її бережуть його мешканці.

Олена БУЧИК