Як калушанка Христина Грималюк береже зв’язок із батьком, який зник безвісти на фронті

Чотири роки тому для Христини Грималюк із Калуша час ніби зупинився. Відтоді кожен день починається і завершується однією думкою – де її батько, солдат 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади «Едельвейс» Сергій Уляк, який зник безвісти на фронті влітку 2022 року.

За ці роки родина пройшла через розпач, виснажливі пошуки, надії та розчарування. Христина та її мати Зоряна навчилися жити в умовах болісної невизначеності, де немає ані омріяної звістки про повернення, ані підтвердження втрати. Та попри все вони не втратили віри. Дочка воїна пише батькові листи у щоденнику, виходить на акції підтримки військовополонених і зниклих безвісти, створює проєкти пам’яті та щодня продовжує боротьбу за його повернення, пише Західний кур’єр. 

День народження, що став днем розлуки

«Цього року моєму батьку, Сергію Уляку, виповниться 50 років. Для мене він є прикладом справжнього чоловіка-захисника – мужнього, рішучого та безмежно відповідального. Я часто згадую його мирне життя: як майстерно він робив ремонти, якими талановитими були його ескізи меблів та як наполегливо він працював за кордоном заради нашої родини», – пригадує дочка військовослужбовця Христина Грималюк.

Служба Сергія Уляка розпочалася з усвідомленого і безкомпромісного рішення. Він рвався захищати Україну ще у 2014 році, але тоді, на переконання рідних, відклав цей крок. 24 лютого 2022 року все змінило. Чоловікові двічі відмовляли в територіальному центрі комплектування, адже пріоритет надавали ветеранам АТО. Проте він наполіг на своєму. Символічно й болісно, що на фронт Сергій пішов саме 1 березня 2022 року – у день 23-річчя дочки Христини. Тож замість родинного свята сім’я проводжала батька на фронт.

«Хоч яким би болісним не було для нас це рішення, ми прийняли його, адже розуміли, якщо батько так вирішив, відмовляти його не варто», – говорить Христина.

Це був крайній раз, коли Христина бачила тата. Попереду в Сергія були бойові завдання на Київщині, Донеччині та Луганщині, у його сім’ї  – життя у хвилюванні між коротенькими дзвінками та повідомленнями: «Все добре».

«Попри всі труднощі на фронті, тато ніколи не втрачав притаманної йому веселої вдачі та почуття гумору, яким завжди підіймав нам настрій у мирному житті. Сьогодні, коли він вважається зниклим безвісти, я тримаюся за ці світлі спогади і вірю, що його міцний дух допоможе подолати складний шлях додому», – каже Христина Грималюк.

Інформаційний вакуум

Зв’язок із Сергієм Уляком обірвався 22 червня 2022 року. А вже 25 червня Христина з мамою отримали офіційне сповіщення: батько вважається зниклим безвісти. Згодом стало відомо, що на полі бою в Луганській області він отримав поранення, після чого його сліди загубилися.

За чотири роки невідомості родина Уляк пройшла кілька етапів випробовувань.

«Спершу ми були прибиті й розгублені. Не знали, куди звертатися», – згадує дівчина.

Проте розпач швидко змінився дією. Вони оббили пороги десятків держструктур, здали аналізи ДНК, надіслали сотні запитів, постійно моніторили ворожі пабліки…

На Різдво 2023 року в родини зблиснув промінь надії: за свідченнями одного зі звільнених з полону українських воїнів Сергій Уляк перебуває у неволі. Після цього для родини почалась фаза «бюрократичного пекла», аби його статус змінити на «військовополонений».

А далі  – знову інформаційний вакуум. Через рік в Координаційному штабі з питань поводження з військовополоненими повідомили, що фактів про перебування Сергія Уляка в неволі недостатньо і статус знову змінили на «зниклий безвісти за особливих обставин».

«Знайти та повернути Едельвейсів!»

Біль родини Уляк став рушієм для масштабної громадської діяльності Христини Грималюк. Саме вона стала авторкою макетів банерів «Алеї віри та надії», яку відкрили на бульварі Незалежності в Калуші. На банерах – портрети на піксельному фоні та напис: «Обличчя зниклого безвісти воїна, якому хочеться повернутися додому. Віримо, чекаємо і молимось».

Також Христина Грималюк є активною учасницею ГО «Опора Титанів», яку на початку березня 2023 року заснували рідні військовополонених та зниклих безвісти «едельвейсів». Раніше спільнота існувала лише у форматі групи в месенджері, але створення ГО суттєво підвищило ефективність їхньої роботи. Зокрема, це допомагає родинам оперативніше отримувати інформацію про долю своїх близьких.

В організації нині близько 150 людей із різних регіонів України. «Опора Титанів» регулярно проводить зустрічі з Уповноваженим з питань осіб, зниклих безвісти, представниками Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими, МКЧХ та Міністерством оборони для сприяння пошукам та обмінам та допомагає родинам проходити складні випробування, регулярно привертає увагу суспільства та міжнародних інституцій до проблеми утримання полонених та пошуку зниклих безвісти воїнів під гаслом «Знайти та повернути Едельвейсів!».

«Результат діяльності ГО «Опора титанів» є, але, на жаль, не такий, як би хотілось. Чомусь, саме бійців 10 ОГШБр «Едельвейс» повертається з полону найменше. Наші рідні, не вагаючись, пішли захищати Україну та виконали свій обов’язок перед державою. Сьогодні наш обов’язок – не дати зникнути їм у тиші та у пілотних центрах. Ми періодично звертаємось до Офісу Президента України та відповідальних за пошук зниклих безвісти та звільнення військовополонених із проханням не залишати «едельвейсів» поза увагою під час формування списків на обмін. Закликаємо посилити роботу з пошуку зниклих безвісти, щоб питання наших рідних залишалося пріоритетом держави – в дії, а не лише в річницях та звітах. Адже за кожним статусом стоїть чиєсь життя та родина, яка чекає», – говорить Христина Грималюк.

Спільна діяльність допомагає рідним зниклих безвісти «едельвейсів» долати відчуття безпорадності та рухатися вперед. «Опора Титанів» регулярно проводить мирні акцій-нагадування. Попри заяви про те, що публічні заходи можуть чинити «негативний тиск» або зашкодити, родичі бійців переконані: говорити та нагадувати про полонених і зниклих безвісти необхідно. Однією з наймасовіших стала акція на другий Святвечір, вперше проведена у Коломиї 5 січня 2024 року. На міській площі розставили стіл із 12 стравами та 12 стільцями, на які символічно повісили військові кітелі. Подібні акції згодом почали проводити й у інших містах України, щоб наочно показати біль розлуки, який особливо відчутний на великі свята.

Щоденник для батька та віра без строку давності

22 червня 2026 року для родини Уляк – тяжка дата у календарі, застигла точка відліку, що маркує рівно чотири роки абсолютної, оглушливої тиші. Чотири роки болісного очікування, без відповідей, без жодного дзвінка, повідомлення, без найменшої звістки від батька, чий голос тепер звучить лише у спогадах. Коли раціональні аргументи безсилі, а емоційні ресурси вичерпані, триматись допомагає тільки віра. І поки оточення, керуючись сухою логікою та законами, радить «змиритися» чи юридично визнати батька загиблим, для люблячої родини цей крок є неприпустимим. Це все одно, що власноруч закрити двері та повернути ключ перед тим, кого вони понад усе на світі продовжують чекати на рідному порозі.

Христина Грималюк категорично відмовляється говорити про батька в минулому часі. «Коли мені говорять слово «був», я різко реагую. Ранить нерозуміння оточення, токсичні «поради» та припущення, що через такий тривалий час людини «вже немає». Мій тато живий і ми всі чекаємо його повернення», – впевнена дочка захисника.

Щоб зберегти зв’язок із рідною людиною, дівчина почала вести особливий щоденник для батька. За чотири роки Христина списала вже два блокноти. У них вона описує важливі події з їхнього життя, свої переживання, плани та сни, у яких тато приходить до неї. За словами дівчини, зміст записів за чотири роки не змінився і кожну нотатку вона незмінно завершує словами: «Знаю, що Ви – живий! Роблю все можливе, щоб Ви повернулись додому». Вона мріє особисто вручити цей щоденник батькові, щоб він знав – за нього боролися щомиті.

Роки розлуки навчили Христину жити з болем, але не похитнули її віри. Кожен обмін полоненими вона зустрічає із завмиранням серця, щоразу шукаючи серед звільнених знайоме прізвище. І хоча телефон мовчить уже роками, вона продовжує писати батькові листи, виходити на акції-нагадування та робити все можливе, аби знайти хоч якісь факти.

Христина часто уявляє першу зустріч з батьком після тривалої розлуки: «Для мене найважливіше — просто почути його голос, побачити, обійняти і сказати, що я весь цей час вірила. Вірила, що він повернеться живим», — говорить Христина.

А поки сім’я Уляк із Калуша, як і тисячі українських родин, живе у полоні невідомості. І доки немає остаточної відповіді, вони продовжують чекати. Христина Грималюк переконана, що навіть один відсоток надії – це дев’яносто дев’ять відсотків причин не здаватися.

Мар’яна СЕРЕДЮК