У них – кожна секунда на рахунку. Найбільший страх бойового медика – не встигнути. Від їх відваги та професіоналізму залежить життя та здоров’я захисників України.
Серед тих, хто змінив білий халат на піксель – 56-річний прикарпатець, педіатр-інфекціоніст, лікар «швидкої» Тарас Слободян. Капітан ЗСУ, начальник медичної служби 47 окремої механізованої бригади «Маґура» за час служби пройшов «три кола пекла»: брав участь у контрнаступі на Запоріжжі, в обороні Авдіївки та Очеретиного та у військовій операції на Курщині.
Про справжнє обличчя війни, запах смерті, який не змивається, цинічну суть військової медицини та велику ціну кожного мирного ранку українців – у відвертій розмові із начмедом 47 ОМБ «Маґура» на псевдо Ганнібал, пише Західний кур’єр.
Завжди хотів бути схожим на батька
За плечима Тараса Слободяна – понад 25 років лікарського стажу. До повномасштабної війни працював лікарем-інфекціоністом та лікарем швидкої медичної допомоги у Заболотівській багатопрофільній лікарні.
Тарас Васильович із династії лікарів. Його батько, мати та дядько були знаними на Прикарпатті лікарями, склали клятву Гіппократа його рідна сестра та дочка. Батько – Слободян Василь Миколайович – лікар-педіатр, більше десяти років пропрацював головним лікарем Заболотівської лікарні. Мати – Слободян Віра Семенівна, працювала лікаркою в інфекційному відділенні в цьому ж закладі. Хоча батьків Тараса Слободяна вже кілька років немає серед живих, їх досі пам’ятають на Заболотівщині як хороших педіатрів. Тарас Васильович зізнається, що хотів бути подібним на обох своїх батьків, особливо на тата.
Спеціальність лікаря-педіатра Тарас Слободян отримав у Тернопільському національному медичному університеті. Власну лікарську кар’єру розпочав із дільничного лікаря-педіатра. Згодом став завідуючим педіатричного відділення у Заболотівській лікарні. Маючи бажання до досягнення нових висот, опанував спеціальності інфекціоніста, педіатра-інфекціоніста та лікаря «екстренки». Також майже 25 років працював лікарем швидкої допомоги у Зоболотові.
Першу військову підготовку Тарас Слободян отримав під час проходження строкової служби у армії, де він займав посаду командира підрозділу ПЗРК «Ігла». Довелось побувати під час бойових дій в Афганістані та Лівії.
Восени 2022 року знаний лікар із Зоболотова змінив білий халат на піксель, а медичні тапочки – на військові берци. Саме у той час формувався особовий склад 47 ОМБ «Маґура». Рекрутери підрозділу шукали вмотивованих, креативних, відповідальних та готових до постійного вдосконалення людей. В результаті особистих співбесід з головним сержантом Валерієм Маркусом та тодішнім командиром бригади Олександром Сакою серед кілька сотень кандидатів залишилась половина, серед яких і заболотівець Тарас Слободян.
«Маґура» – завжди там, де «гаряче»
«Нас приїхало з Коломиї 54 чоловіки. В результаті співбесіди залишилось п’ятеро. Полковник Олександр Сака запитав мене, який військовий досвід я маю. Я відповів, що можу стріляти майже з усіх видів радянського ППО. Начмед бригади запитав, яка у мене цивільна професія. Коли почув, що я лікар швидкої допомоги, вирішили назначити мене начальником медичної служби 3-го механізованого батальйону, який тільки формувався», – розповідає Тарас Васильович.
47 ОМБ «Маґура» формувалась за стандартами НАТО. Всі бойові батальйони у повному складі, окрім підрозділів забезпечення, проходили навчання у Німеччині. Навчали українських військовослужбовців американські спеціалісти. Пройшов відповідне навчання і отримав сертифікат бойового медика стандартів НАТО і Слободян Тарас.
Хоча бригада сформована, як механізована, фактично вона виконує функції штурмової. За два з половиною роки від заснування підрозділ пройшов найгарячіші напрямки фронту – від контрнаступу на Запоріжжі, оборони Авдіївки та Очеретиного до наступальної операції в Курській області. У російських ЗМІ «Маґура» називають «пожежною бригадою ЗСУ», адже вона завжди там, де «гаряче». 6 травня 2024 року «Маґура» відзначена почесною відзнакою «За мужність та відвагу».
«З Оріхова до Роботино і від Очеретине до Авдіївки через коксохім я можу пройти всі окопи із закритими очима», – описує свій бойовий шлях Тарас Васильович.
Понад п’ять місяців 47 ОМБр разом із суміжними підрозділами ЗСУ відважно тримають позиції на Курському напрямку.
Оказія зі «смаженим москаликом»
Бойове хрещення Тараса Слободяна відбулось влітку 2023 року під час контрнаступу ЗСУ на Запорізькому напрямку.
За словами військовослужбовця, у перші дні спроб ЗСУ прорвати оборону російської армії на Запоріжжі медпункт 3 батальйону 47 ОМБ не спав три доби, обслуговували сотні людей – і поранених, і хворих. Екіпажі працювали 24/7. Начмеду доводилось самому виїжджати на завдання. Не раз приходилось виконувати і непрямі обов’язки, в тому числі, брати безпосередню участь у штурмових та оборонних боях.
«Це тільки у книжках та по телебаченню красиво показано, як працює медична служба. Реалії, повірте, зовсім не такі. Коли під’їжджає «емка» (бронетранспортер M113), відкривається ляда – забігають, ті хто можуть, затягують тих, кого можуть. Часто БТР був напресований, як соковижималка. Тим, хто цілий доводилось залишатись. Ми вискакували з «броні» в окопи і залишались тримати оборону, поки не прийде заміна. Назвався грибом, то лізь у кошик», – розповідає начмед.
Два з половиною місяці екіпажі медпункту 3 бату не вилазили із землянок. Тарас Слободян, хоч займав керівну посаду, був на позиціях разом зі своїми побратимами. Спав у окопі, «течику» чи «емці». Літо 2023 року було надзвичайно спекотним. У бійців від жари тріскала шкіра. Вода на позиціях була на вагу золота, мились літрою води з пляшки. Окрім евакуації поранених та загиблих, «емкою» доставляв на бойові позиції воду, харчі, сигарети тощо.
Позивний у Тараса Слободяна – Ганнібал. І з’явився він не від імені відомого карфагенського полководця Ганнібала, військо якого розгромило римську армію у битві при Каннах. А від доктора Ганнібала Лектера – епічного персонажа тетралогії американського письменника Томаса Гарріса – харизматичного, інтелігентного генія-маніяка, блискучого судового психіатра, серійного вбивці та канібала.
«На початку штурму під Роботино ми взяли полоненого. Я притягнув москалика на позивний Золотой до нас у медпункт. Певний час він знаходився у нас. Дзвоню до дружини і жартома питаю: «Тобі не треба раба?». Вона відмовилась. Дзвоню до сестри і питаю, чи їй не треба москаля на хазяйстві? А вона каже: «Та ні, не треба». «Що ж я маю з ним робити?», – запитую. «Хіба підсмажте його і з’їжте», – віджартувалась вона. У мене специфічний тембр голосу. Коли я сказав: «Ну що, пацан, молись – зараз тебе смажить будемо», то мої хлопці самі повірили. Казали, що не вистачало тільки вкусити його. Від того часу я став Ганнібалом», – з усмішкою розповідає захисник.
Довіра підлеглих завойовується вчинками
За зразкове виконання службового обов’язку, виявлену доблесть і честь під час боїв у Роботино Тараса Слободяна нагороджено орденом Богдана Хмельницького III ступеня. Відзнаку медику особисто вручив Президент України Володимир Зеленський під час візиту у зону бойових дій.
«Цей орден – це заслуга не моя особиста, а всієї нашої команди. Командир має вести за собою підлеглих власним прикладом. Довіра до начальника завойовується не словами, а вчинками. Коли треба було виїжджати на евакуацію, хлопці питали, хто їде. Як чули, що їде Ганнібал, то їхати були готові всі. Мій девіз: не «Вперед!», а «За мною!». Хлопці лазили за мною по окопах, витягували поранених під обстрілами, відкопували з-під землі трупи та збирали частини тіл загиблих воїнів. Щоб мати моральне право вимагати щось від підлеглих, потрібно самому це робити», – говорить начмед.
Так, перед виїздом на Запоріжжя Тарас Слободян влаштував особовому складу посилений вишкіл. Протягом двох тижнів вдень і вночі вони тренувались робити евакуацію в екстрених умовах, бігали по п’ять кілометрів із людиною на носилках, вантажили «поранених» у М113 та вивозили на умовний стабпункт. Це саме робив і начмед.
«Спочатку вони казали, що я ідіот. Однак, коли зайшли у Роботино, то дякували за те, що я їх тоді так «строїв». Особливо, коли трапилась ситуація, як двом хлопцям прийшлось нести шість кілометрів трьох тяжко поранених бійців», – ділиться Тарас Васильович.
Був випадок, коли пораненого доводилось виносити на носилках 15 кілометрів. Тарас Слободян разом з побратимом подолали цей шлях за 3,5 години.
«Коли позаду гуркає, то звідкись і сили додаються і швидкість прибавляється», – з усмішкою додає він.
За словами Тараса Слободяна, попри значну інтенсивність бойових дій, спроба прорвати російську оборону на Запоріжжі обійшлась для їх батальйону відносно невеликими втратами.
«По всіх книжкових розрахунках при такій інтенсивності штурмових дій підрозділ мав би понести втрати до 35% особового складу. Контрнаступ на Запоріжжі для 3 батальйону 47 ОМБ обійшовся 5% безповоротних втрат. Я особисто робив ці розрахунки. Треба було військовому командуванню та політикам менше базікати і все було б красиво. Війна і гроші люблять тишу. Мистецтво війни полягає в тому, як обдурити противника», – переконаний оборонець.
І додає, що у воїнів тоді був настільки високий бойовий дух та порив до боротьби, що навіть з кульовими пораненнями хлопці рвались у бій. Вони і зараз це роблять, але такого завзяття вже немає. За словами Ганнібала, за понад два роки участі в інтенсивних боях тих, з якими він починав бойовий шлях, зосталось у строю дуже мало. Але ті, які ще залишилися – це справжні леви.
«Інколи мені хочеться стати на коліна перед нашими медиками. Про деяких складається думка, що вони – безсмертні. Виїхали, натрапили на п’ять FPV, броню розвалили начисто. Повернулись, підклепали, підварили і на наступну ніч знову вперед. Знову їх розвалило, знову підклепали і поїхали дальше. І це вже не громадянський обов’язок. Це чисто людські відносини», – наголошує захисник.
У армії добре видно, хто є хто
Капітан ЗСУ відзначає, що армія, як і влада, є дзеркалом суспільства. Але це одне з найгірших його відображень:
«Армія показує справжнє обличчя людини. Саме тут можна добре побачити, хто є істинний друг, колєґа, хто поц, а хто «кізяк», з яким навіть зв’язуватись не хочеться. Тут видно все. Є люди, з якими можна піти у пекло і вернутись назад. А є такі, з якими і «до вітру» страшно сходити».
На практиці Тараса Слободяна було чимало доблесних вчинків, коли, не зважаючи на загрозу власному життю, він рятував своїх побратимів. Хоча, героїзмом Ганнібал це не називає.
«12 бійців зайшли на заміноване поле. На жаль, десять молодих хлопців втратили кінцівки. Я разом з побратимом на позивний Мольфар виносили їх звідти. Так, хлопці залишились живими, але вони до смерті будуть інвалідами. У чому тут героїзм? Яке життя у них буде потім?!», – риторично запитує медик.
І додає, що суть військової медицини досить цинічна – витягнути воїна з «пекла», аби потім відправити його у те саме «пекло». Або на «вічні муки» по госпіталях.
«Знаєте, скільки скалічених хлопців, яких я витягав, тягнули вже чеку зірвати з гранати?! Звісно, я не дозволив їм це зробити. Бо самому ще жити хочеться», – додає начмед.
На війні нема нічого красивого і милосердного
На початку літа 2024 року Тарас Слободян був назначений на посаду командира медичної служби 47 ОМБр. Зізнається, що йому більше до душі бігати по окопах, аніж сидіти за горою паперів, однак, у війську накази вищого командування не обговорюються, а приймаються до виконання. І цю роботу хтось мусить робити.
У підпорядкуванні начмеда бригади – весь медперсонал бригади: від стрільця-санітара, який сидить на бойових позиціях до командирів медичних рот, які керують стабілізаційними пунктами та евакуацією з поля бою.
За словами Ганнібала, на фронті немає значення, яке у тебе звання чи посада – коли потрібно, ти стаєш санітаром, санітаром-інструктором, водієм, механіком чи «археологом», якщо треба розкопувати тіла.
І наголошує, що на війні немає нічого красивого і милосердного. Військовим важко дається все, що відбувається на фронті. Дуже важко і зовсім некомфортно:
«Війна має запах смерті – суміш крові, металу, пороху та сечі. Це запах двотижневого трупа. І цей запах не змивається. Він не змивається з твоєї душі, твоєї совісті. Саме він пригнічує найбільше, принаймні, бойових медиків. Щоб зрозуміти реалії війни, потрібно походити під обстрілами і позбирати руки, ноги і кишки воїнів, розкидані по посадках, роздуті від жари тіла поскладати у мішки. А це ж твої пацани…! Повитягати обморожені трупи, які застигли у позах боксерів і коли їх тягнеш, руки відламуються. Ось це картина війни. Це не те, що вам розкажуть по телемарафону».
«Сьогодні ми живі, бо помер хтось інший»
За час служби Тарас Васильович вісім разів отримував поранення, потрапляючи під обстріли ворожих КАБів, мінометки, артилерії, касет та дронів. Посічені осколками руки і ноги, зламані ребра, пробита легеня, розшматоване вухо… Протипіхотна «пелюстка» відірвала палець на нозі (на щастя, він прижився). У тілі лікаря досі залишаються мінімум 18 металевих уламків. Контузії він навіть не рахує…
«Раніше думав, що таке буває тільки у фільмах. Вибуховою хвилею від КАБу мене відкинуло на 50 метрів. Летів і радів – як в уповільненій зйомці… В той момент час зупиняється, все встигаєш передумати. Моя везуча фліска така дірява, як друшляк. Але я її не викидаю. Вона щаслива. Недавно я говорив зі своїм ангелом. Він каже, що вже втомився бігати за мною», – іронізує воїн.
На лікуванні у лікарні був тільки один раз. Сім поранень переніс на ногах, перебуваючи на службі.
«Десять днів я полежав у лікарні. Потім мені дали ще 30 днів на реабілітацію, яку я так і не відбув, а вернувся до «своїх». Перев’язки робили наші медики у медпункті», – розповідає.
Вдома Тарас Васильович не був два роки, якщо не враховувати тих 15 днів лікування. Першу свою законну відпустку отримав на початку цього року. Каже: не було можливості і бажання.
«Я навіть шкодую, що цей раз пішов. Це була суцільна нервація. За 15 днів я вийшов у центр Заболотова тільки двічі. А коли зайшов на стометрівку у Франківську, то ледве дійшов до кінця. Не знаю, як себе поводити у цивільному житті. Мене там штормить. Найбільше трегерить відношення людей і їхні безглузді запитання: а що там, а як воно там, а коли закінчиться війна?», – зізнається захисник.
Війна навчила його цінувати кожну мить прожитого життя і змінила життєві пріоритети: «Якщо я зранку встав, випив кави і закурив – це вже добре. Сьогодні ми живі, бо помер хтось інший. Себе героєм не вважаю. Просто роблю свою роботу».
За словами Тараса Васильовича, він воює за те, щоб цього не довелось робити його і нашим дітям:
«Я за те, щоб молоді хлопці не йшли воювати і щоб мій син не бачив війни. Так, я розумію, що людей треба. Але я категорично проти, щоб гнати сюди пацанят. Так, вони відважні, гарячі, рвуться вперед. На жаль, геройство на війні закінчується сумно. Вони ще життя не бачили. Це цвіт нації, який ми втрачаємо. Молодим потрібно дітей народжувати та відновлювати державу. А я вже трошки життя побачив. Тож поки з мене буде користь на фронті, залишаюсь у строю».
Мар’яна СЕРЕДЮК
Залишити коментар