Як 74-річний переселенець із Харкова, гуморист та карикатурист Хома Цапієнс «воює» з кацапами

Влучний малюнок із сенсом може розповісти про життя та боротьбу людей краще і швидше, ніж тисячі слів. Пародії, карикатури, смішні картинки, сатиричні ліричні та саркастичні прозові твори оригінального харківського літератора-гумориста і художника-карикатуриста Цапенка Анатолія Єгоровича на псевдо Хома Цапієнс, який від початку повномасштабної війни мешкає в Івано-Франківську, не тільки покращують настрій, а змушують задуматись. У своїх гострих та сміливих карикатурах і сатиричних творах він нещадно висміює дурість окупантів, зображає українську владу крізь призму сатири та доносить суспільству жахіття війни.

У розмові з «Західним кур’єром» Анатолій Цапенко розповів, як живеться відомому літератору та карикатуристу в статусі переселенця, чому важливо не втрачати почуття гумору навіть у час війни та яку роль відіграє сатирична творчість на інформаційній передовій.

«Збирались на ходу. Думали їдемо на тиждень – два…»

У 74 роки відомий харківський літератор відчув на власній шкірі «братську любов» росіян, які «визволили» його від усього нажитого за життя. Два тижні життя під постійними обстрілами у напівзруйнованому будинку. Ракети прилітали так часто, що сирени не встигали спрацьовувати. Коли черговий «Іскандер» розірвався у їхньому дворі, Анатолій разом із дружиною Анею вирішили їхати з рідного міста. Волонтери довезли подружжя до залізничного вокзалу, евакуаційним потягом вони дістались до Івано-Франківська.

«Збирались на ходу. Взяли тільки найнеобхідніше – документи, гроші та кілька книжок. Думали, їдемо на тиждень – два. А ось уже пів року минуло, як ми на Прикарпатті. І зимувати тут доведеться, адже наш будинок майже зруйнований. Та й ремонтувати його немає зараз сенсу, бо прильоти не припиняються», –  розповідають Цапенки. Живе творче подружжя у статусі ВПО в одному з ліцеїв у Івано-Франківську. На життя не жаліються, кажуть, що порівняно з Харковом у Франківську – «майже рай»: «Тут дуже добродушні і щирі люди. Нас вражає ця людяність, з якою нас прийняли і досі ставляться. Але головне – це спокій, не здригатись щоночі від вибухів ракет із думкою, що ти можеш не дожити до завтра».

Анатолій Цапенко – творча та багатогранна особистість, його багато муз наділили своєю увагою. За освітою та основним місцем роботи – технар (учився в механічному технікумі і політехніці, працював керівником одного з технічних підрозділів на заводі імені В.О. Малишева), музикант – (займався у класі скрипки і очолював естрадну групу), бард – (під гітару виконує пісні – як власні, так і чужі), художник-карикатурист та літератор-гуморист. Одна за одною вийшли у світ десяток його веселих книжечок, кожна з яких присвячувалась окремій темі: мистецтву, етикету, законності, здоров’ю, стосункам між чоловіком і жінкою, політиці, еротиці тощо. У них зібрані поезія, проза та малюнки автора. Також Анатолій Цапенко є талановитим сатиричним афористом. Кращі його вислови, а таких чимало, достойні класиків цього жанру.

У студентські роки мав прізвисько Чавун  

Як розповідає Анатолій Єгорович, ще з дитинства мав схильність все аналізувати, перевіряти інформацію та подавати її у власній «заквасці». Вихований у дусі патріотизму, постійно відчував біль і несправедливість за те, що його земляки нехтували українською мовою, навіть соромились її. «Я й досі пам’ятаю той випадок, коли складав іспит у технікумі і сказав слово «чавун». Тоді багато моїх однокурсників почали з мене сміятись, що я говорю «хохольською» мовою. Як мені тоді було важко. Я постійно запитував себе: «Чому я – українець, живучи в Україні, повинен стидатись своєї ж мови? Чому я повинен відчувати себе меншовартісним?» Мене в технікумі так і обзивали – Чавун. Але коли я став членом редколегії студентської газети, тоді я на них «відігрався» своїми карикатурами», – пригадує Анатолій Цапенко.

У російськомовній пресі Харківщини гуморист вів постійну рубрику під назвою «Нетленки от Цапенки». В україномовній періодиці виходила його рубрика «Цапенкізми про усяке різне». Також друкувався у журналах «Перець» та «Крокодил». Гуморист-карикатурист зазначає, що у часи його молодості україномовні твори не мали такого попиту, як російськомовні. Тому доводилось писати «чужоземною». Але, щоб хоч якось заспокоїти свою совість та змусити земляків задуматись, він у своїх творах невимушено і зненацька часто порушує тему україномовності та української самоідентичності. Творив «солодкі цукерки» українською, дотепно переклавши «примітивні» російські пісеньки та віршики. Ба більше, у збірках, які виходили під «соковитими» російськими обкладинками, вкладав українські твори – ліричні, прозові, афоризми, малюнки. Часто у власних творах переходить із «общепонятного языка» на українську. Ось, до прикладу, у поезії «Молитва за Україну»:

«Господи, твоя воля!

Проклятые мы, что ли?

Мыслим на чужом, на руском! Это ж самое дно!!!

Только, Боже мой грозный,

Верю я, что не поздно

Научиться достойно на земле жить родной!..

Вірю: рано чи пізно

В Україні жить гідно будемо ми все одно!!!».

Професія політичного карикатуриста і небезпека – завжди поруч

Великою популярністю серед читачів користувались і досі користуються влучні афоризми Цапенка про злободенні теми суспільно-політичного життя країни. А також – гострі та сміливі карикатури, в яких художник нещадно висміює дурість політиків та не боїться зображати владу крізь призму сатири. Малює Анатолій Цапенко у трішки  старомодному стилі лубок часів ХІХ–ХХ століття. Однак робить це свідомо, щоб читачі мали змогу задуматись, почали шукати джерело інформації та аналізувати наслідки тих чи інших подій.

За словами автора, кожна значуща подія, яка відбувається в країні, не може залишити його в спокої, щоб не трансформуватись у карикатуру. Часто образи та ідеї приходять до нього уві сні чи під ранок.

«Буває по тілу йде тремтіння від виникнення ідеї, я ніби вибухаю. Звісно, під час втілення ідеї в малюнок відбуваються трансформації. У мене нема робочого кабінету, вдома я сідав у крісло і малював. Робив чорно-білий малюнок, сканував і фарбував у Photoshop. Зараз трохи важче. Комп’ютера немає. Разом із нами у кімнаті, де ми мешкаємо, перебуває багато різних людей. Не кожен схвалює, коли ти серед ночі вмикаєш світло і сідаєш щось малювати чи писати».

Редактором та коректором його творів є вірна супутниця по життю – дружина Аня. Під час нашого спілкування у кав’ярні пані Аня постійно оглядається, оцінює відвідувачів закладу та завжди просить чоловіка говорити тихіше. Зізнається, що не раз доводилось угамовувати нестримний норов Цапенка, який інколи втрачає «інстинкт самозбереження». І додає, що у випадку прориву окупантів на Харківщину вони точно б не пройшли «фільтрацію»…

На запитання, чи небезпечно бути карикатуристом, Цапенко відповідає: «Так, професія карикатуриста, особливо політичного карикатуриста, і небезпека – завжди поруч. Ображаються, як правило, ті, в кого відсутня самоіронія та здатність насолоджуватися гумором. А таких, які не розуміють гумору і кому не підвладний сміх,  багато, особливо серед політиків. Під своїми творами я часто іронічно зазначаю: «Всі герої видумані. А якщо хтось себе впізнав, то це тільки витвір його бурхливої уяви».

«Під олівець» Цапенка потрапляли всі президенти України, багато світових політичних лідерів та відомих артистів. Останніми роками головним героєм його карикатур є російський диктатор та його «кацапстанський підрозділ».

«Путін – це втілення абсолютного зла. Але він рано чи пізно піде – чи у вічність, чи у тінь. Але мене хвилює те, що він, як грибок чи пліснява, пустив свій міцелій – і тисячі «путіних» готові або вже почали продукуватися в Росії. Продукуватися у підготовленому середовищі, у промитих пропагандою мізках кацапів. Весь російський народ теж є співучасником геноциду, який чиниться проти українців. Якщо вони не заперечують, то значить схвалюють цю кровопролитну і підступну війну. Це війна не так за території, як за знищення демократії, нашої незалежності. Ну не може кацап змиритись, що хохли живуть краще за них», – впевнений гуморист.

У творі «І це все про нього – чорта смурного» автор так звертається до «кацапстанців-шанувальників» краси свого «царя»:

 «Гарний Путя ваш, як намальований

(Щедро ж ботоксом нафарширований),

Гарний в ступорі й коли схвильований,

Й як прийма парад чи їсть дині…

Й найгарнішим би стать міг вже нині,

Якби просто лежав…  в домовині!!!»

Іванофранківець «харківського розливу»

Анаталолій Цапенко зізнається, що, аналізуючи зараз прожиті роки, хотів би багато чого змінити. У своїх сучасних творах, автор від імені своїх земляків просить вибачення в України, у своєї землі, у рідної мови. Ось у вірші «На захист рідної мови» йдеться:

«Не зву прадідів цвітом нації

(гризот в душі ж – по нулям),

Бо волю, що дав нам сімнадцятий,

профукали москалям…

Здалися русифікації й батьки мої. Та і я

(не знав, що мови руйнація –

Нахабницький план росіян)…

Отож, всі друг дружки гідні,

Нема безневинних – хоч плач…

Тому я лиш мові рідній

На разі кажу: «Пробач!»

Шепчу мові солов’їній:

«За зраду ти нас пробач!»

Зараз, перебуваючи за понад тисячу кілометрів від рідної домівки, гуморист не перестає творити. Називає себе «іванофранківцем харківського розливу». У своїх карикатурах та сатиричних творах Анатолій Цапенко доповідає суспільству про жахи війни. Всі його антивоєнні карикатури – про нікчемність рашизму, путінського фашизму, про зазомбованість московитів та їх тупикову еволюцію. «Карикатура у час війни, як і слово – потужна зброя. Ручка чи олівець у руках митця має таку ж силу, як автомат у руках воїна», – каже співрозмовник.

Харків’янин зазначає, що повномасштабне вторгнення росіян на українські землі не було для нього неочікуваністю, а після окупації Криму та частини Донбасу – тільки питанням часу.

«Намагання захопити Харків було ще у 2014 році. З того часу російські пропагандисти та диверсанти не покладали зусиль зазомбувати нас, втягнути у минуле, в СРСР-2, в своє московське болото. Російський диктатор вважає, що такої держави, як України не існує. Він придумав, що її створив Ленін, а він мусить виправити цю помилку. Натрапивши на такий потужний спротив українців, він лютує, і від цього демона можна чекати чого завгодно. Сьогодні Україна є східним форпостом Європи. І кожен день українці гинуть за право бути європейцями. Така ціна нашої свободи, нашої незалежності», – говорить карикатурист.

У близькій перемозі України харків’янин не сумнівається. І запевняє, що ще добряче «насипле» тим, хто «крутить кашкетом». Єдине, чого боїться найбільше, – втратити цю єдність, цю взаємоповагу та згуртованість, яка є зараз серед українців, мабуть, вперше за часи існування нашої державності.

На життя у статусі ВПО подружжя Цапенків не нарікають. Вже освоїлись, завели друзів, удосконалюють знання української мови. Звичайно, дуже сумують за рідним містом та домівкою, чекають зустрічі з дітьми та онуками і багато чого переосмислюють. «Мир – це як щастя, як здоров’я: його просто не помічаєш, коли він є. Ми за Україну – руками й зубами! На жаль, починаємо цінувати, коли втрачаємо… Тому мусимо назавжди перерізати ту пуповину, за яку вони нас тягнули у своє московське болото», – говорить переселенець.

І наостанок зачитує свіжий «вірш-подяку» від пенсіонера-біженця за почесне звання ВПО:

     Спасибі «товаріщу Сталіну»

     За наше «щасливе» дитинство!

     А Путіну – за старість спалену

     Снарядами з фосфорним змістом!

Ледь вліз у потяг, де в крові перон,

Звання «почесне» заслужити щоби –

«Сімдесятзгакомлітній ВПО!»

«Валетом» спав там – я ще й з везунів!

Невдахи ж скрізь (і в тамбурах) стояли.

Щоб ви, «русского міра» несуни,

Навіки так усі позаклякали!..»

Мар’яна РИНДИЧ