Вимушено переміщені особи… Українці, які покинули власні домівки, облаштований побут, мрії про щасливе майбутнє на поталу ворога. З першого дня повномасштабної війни на Прикарпаття прибуло понад 150 тисяч переселенців. Із маленькими валізками і документами, долаючи ворожі блок-пости, проходячи принизливу фільтрацію, всі вони вірили, що покидають домівки ненадовго…

Такі очікування були й у нашої героїні – прийомної матері семи дітей, яка майже рік тому виїхала з окупованого селища на Запоріжжі на Івано-Франківщину. Повномасштабна війна поділила її життя на «до» і «після». 52-річна Марія (прізвище не називаємо з міркувань безпеки) народилась у селі Жураки на Івано-Франківщині. У 21 рік вийшла заміж за Валерія з Михайлівки, що на Запоріжжі. За понад 30 років щасливого сімейного життя на Запоріжжі подружжя збудували власний будинок, мали невелику ферму та успішно займались аграрним бізнесом.

А ще Марія та Валерій виховали трьох власних діток – дочок Сніжану та Ольгу і сина Олександра. Також вони стали прийомними батьками для семи дітей: Олени, Терези, Віки, Сергія, Євгенії, Оксани та Валерії. Історія кожної прийомної дитини тяжка і сповнена болю, але подружжя зуміло дати кожному вихованцю не тільки достойні умови проживання та освіту, а й зігріти щирою любов’ю та привити родинні цінності.

Місцевих мешканців окупанти використовують як щит

Селище Михайлівка знаходиться на відстані 76 кілометрів від Енергодара. Уже на другий день війни на вулицях Михайлівки з’явились російські танки.

«Ми прокинулись від гучних вибухів внаслідок ракетного удару по  Мелітопольській авіабазі. Увімкнула телевізор – бачу, що почалась війна. Всі писали, що росіяни прямують у нашому напрямку. Повірити у це було важко, адже ніколи б не подумала, що вони так легко прорвуться аж до нас. Перші два тижні ми просиділи у підвалі», – пригадує ранок 24 лютого 2022 року пані Марія.

Жінка розповідає, що у перші місяці присутності російських військ у захоплених росіянами населених пунктах Запорізької області був великий дефіцит товарів першої необхідності. Згодом почали завозити російські продукти з Криму. У Михайлівці окупанти перетворили на казарми школи, а в лікарні та на території пологового будинку розмістили військову техніку та ховались за цивільними пацієнтами. Окупанти поселялись у домівках місцевих мешканців та гуртожитках, де продовжують проживати й досі. У тих орендарів, які виїхали, вивезли все зерно зі зерносховищ.

Від початку 2023 року на окупованій території Запорізької області в обігу вже тільки російський рубль. Мешканців змушують виробляти російські паспорти. Час від часу окупанти роблять рейди-звірки домівками місцевих жителів і перевіряють, скільки людей, зокрема дітей, проживає, намагаються схилити населення до співпраці з ними.

За словами пані Марії, більшість мешканців, які мали проукраїнську позицію, виїхали з окупованого селища. Залишились хіба ті, яким життєві обставини не дозволяють.

«Добре, що я поїхала, бо, напевне, вже була б у полоні. Я дуже з ними зрізалась на блок-постах, які стоять на кожній вулиці Михайлівки. Кажу їм: «Для чого ви сюди прийшли? Ми жили нормальним життям – хтось краще, хтось гірше, хто як міг. Це наш дім, наша земля». А вони мені відповідали, що прийшли «освобождать нас от нацистов і бандеровцов». Бандерівці у Запорізькій області?! Вони такі тупі, що навіть не знають, коли і де жив Степан Бандера», – говорить жінка.

Дякувати Богу, таких звірств та насильств, як в інших окупованих населених пунктах, у Михайлівці не було. Були випадки мародерства, у людей забирали техніку та транспорт. «Більшість часу діти перебували вдома і нікуди не виходили, адже скрізь – військові з автоматами. Місцевих мешканців окупанти використовують як щит», – розповідає пані Марія.

Як говорять зараз мешканці Михайлівки, останніми днями там почастішали вибухи і пожежі. Не припиняють роботу і місцеві партизани.

«Михайлівка знаходиться посередині шляху між Енергодаром та Мелітополем. Невідомо, що буде з селищем, коли втікатимуть окупанти… Та й звільнити цю місцевість не так легко через наближеність до АЕС. Ми ще не сильно биті. Напевне, нас тримають «на закуску», – з гіркотою говорить переселенка.

«Найбільше хвилювалась за своїх дівчаток»

Проживши майже пів року в окупації, пані Марія наважилась покинути рідну домівку і разом із дітьми та двома онуками виїхали на підконтрольну Україні територію.

Пригадувати пережите Марії тяжко. Сльози, клубок у горлі, голос жінки тремтить. «Найбільше хвилювалась за своїх дівчаток», – із болем починає розповідь. Саме страх за дочок-підлітків і стримував матір раніше покинути окуповану Михайлівку. Непоодинокі випадки насильства, наруги та навіть викрадення українських дівчат російськими військовими на блок-постах стримували її. Вкінці липня 2022 року, коли ситуація на пропускних пунктах більш-менш стабілізувалась, жінка звернулась до волонтерської організації «З Україною в серці» з проханням про евакуацію. Через місяць, 14 серпня 2022 року, волонтери забрали жінку разом із п’ятьма дітьми та двома маленькими онуками, які на той час жили у неї, на виїзд.

«Скажу по правді, ми жили надією, що це жахіття скоро закінчиться, що нас визволять. Коли влітку вже почали примусово записувати дітей до російської школи, ми наважились виїхати», – каже пані Марія.

У Запоріжжя, яке всього за 80 км від Михайлівки, сім’я дісталась аж 19 серпня. П’ять днів на спеці вони простояли у черзі на фільтрацію на Василівському блок-пості. «У них (російських військових. – Ред.) не було ніяких поблажок ні до кого – ні жінок із немовлятами, ні стареньких людей. Чекання було нестерпним. Дякувати Богу, ми переїхали цей блок-пост без особливих проблем. Найперше, що я зробила на вокзалі у Запоріжжі, – помила волосся собі та дівчатам», – пригадує переселенка.

Виростила собі невістку

Із Запоріжжя сім’я потягом поїхала до Києва, а звідти до Василькова, де проживає її дочка Сніжана з зятем Віталієм, який, до речі, є військовослужбовцем і зараз несе службу в одній із військових частин Прикарпаття. Згодом дочка Сніжана перевезла маленьких племінників до Польщі, де працюють їхні батьки – брат Олександр із дружиною Терезою.

Виїхала до Польщі і 19-річна прийомна дочка Віка, яка зараз ще й дистанційно закінчує Михайлівське ВПУ за спеціальністю повара. Вона разом із братом Сергієм потрапили у прийомну сім’ю з садочка. Сергій зараз навчається на другому курсі у Військовій академії (м. Одеса). Хоча вони вже й повнолітні, все одно залишались проживати у сім’ї Марії та Валерія.

Пані Марія з чотирма дівчатками – з рідною дочкою Ольгою та трьома прийомними доньками Євгенією, Оксаною та Валерією поїхали на Прикарпаття. Оселились у батьківській хаті, яка кілька років пустувала. Сестра, котра проживає у США, допомогла коштами зробити ремонт у будинку, а також усю зиму оплачувала комунальні послуги.

Ольга та Оксана цьогоріч закінчили дев’ятий клас. Дівчатка готуються до випускного. «Ми вже купили сукні, замовили зачіски, макіяж. Все, як має бути…», – усміхається жінка. Ольга поки з професією не визначилась і планує продовжити навчання у ліцеї. Оксана ж готується здобувати освіту програміста в одному з коледжів Івано-Франківська. Рідна сестра Оксани 16-річна Євгенія закінчила десятий клас. «Женя дуже розумна дівчинка, вчиться на відмінно, практично з книжок не вилазить і вже відтепер активно готується до ЗНО», – розповідає пані Марія.

Перша прийомна дочка Олена, якій нещодавно виповнилось 30 років, залишилась жити у Михайлівці.

Другою прийомною дитиною стала Тереза, яка згодом вийшла заміж за сина Олександра. «Це була дівчинка-вогонь. Дуже активна і працьовита. Вона і зараз така. Виховала собі невістку», – усміхається жінка.  У подружжя є двоє діток, які на момент окупації мешкали з бабусею і дідусем, бо батьки перебувають у Польщі на заробітках. У перші дні повномасштабної війни в їхній будинок у Михайлівці вдерлись російські солдати, розбивши вікно. «Дякувати Богу, окрім компотів та меду, нічого не взяли. Але весь одяг, документи, навіть дитячі іграшки були розкидані. Напевне, шукали грошей та дорогоцінностей», – розповідає пані Марія.

Втіхою і розрадою для Марії є голубоока тендітна восьмирічна Валерія, яку взяли у сім’ю якраз перед повномасштабною війною. Дівчинка не відходить від матусі, леститься, обіймає. «Коли ми її взяли, вона була не хрещена. А потім почалась війна і навіть документи оформити не було змоги. Охрестили ми Лерочку у Києві, коли вирвались із окупації. А нещодавно вона прийняла Перше Причастя на Прикарпатті», – розповідає жінка.

Щодня молиться за перемогу, щоб повернутись додому

На Запоріжжі подружжя займалось фермерством, обробляли десятки гектарів поля – сіяли зернові, кукурудзу, соняшник, баштанні. Мали дев’ять биків, три корови, птицю. Придбали чималу кількість сільськогосподарської техніки. Зараз земля, де знаходяться їхні паї, рясно замінована окупантами. 6 га кукурудзи, посіяної минулоріч, так і залишились не змолочені. Там російські військові вирили окопи.

Звикла до праці, жінка розвела невеличке господарство і на Прикарпатті. Придбала по десятку курей-бройлерів, голошийок, несучок. Зробили ремонт у будинку, облагородили подвір’я – всюди охайно, дівчатка облаштували квітники.

Хазяйновитість господині видно і на грядках, де буйно зеленіють часничок, цибулька, буряк, морква, капуста та інші овочі. Вже зацвіла картопля і достигають полуниці. Однокласники Марії допомогли облаштувати теплицю, у якій вже зав’язались помідори, огірочки та перець. «Більшість часу я проводжу на городі. Праця допомагає відволіктись від сумних думок. Насадила цього року всього потроху. Звичайно, тут не така родюча земля, як на Запоріжжі, але врожай теж буде», – каже співрозмовниця.

За словами переселенки, не впадати у відчай їй допомагає молитва. Жінка разом із дівчатками прибирає у місцевій церкві. У галереї в телефоні Марії – сотні фото ікон у храмі, які вона щотижня прикрашає свіжими квітами. Ці світлини вона пересилає своїм дітям та подругам.

«Мене спасає церква. Піду до храму – наговорюсь із Богом, наплачусь… Іду з церкви – здорова», – ділиться пані Марія.

Жінка щодня спілкується ватцапом чи телеграмом із чоловіком, який залишився жити у Михайлівці.

«Він сказав: що буде, те буде. Ти рятуй дітей. Не зміг залишити все, що надбано тяжким трудом за все життя, на поталу тим псам».

Говорять переважно про дітей, господарство та здоров’я. Підтримують одне одного. Зайвих слів стараються не казати…

«Хоч я і народилась на Прикарпатті, мій дім – у Михайлівці. Щодня молюсь за перемогу, щоб повернутись додому», – каже переселенка.

Мар’яна РИНДИЧ