Лікар-трансплантолог Богдан Вівчаренко розвінчав міфи про посмертне донорство

Щороку в Україні на трансплантацію органів чекають близько п’яти тисяч людей. Більше половини з них помирає, так і не дочекавшись операції. Але цю статистику змінити можна. Всього одна заява, на заповнення якої йде близько десяти хвилин, у майбутньому здатна врятувати від трьох до восьми життів. Йдеться про згоду на посмертне донорство.

Ще три роки тому посмертні трансплантації в Україні практично не виконувались, а родинні виконувались в обмеженій кількості. У 2019 році в Україні вступив у дію закон про трансплантацію органів від трупних донорів, який створює більше можливостей для порятунку життів українців. Водночас, коли тисячі людей потребують нових органів, трансплантологія продовжує обростати міфами та упередженнями. Більшість українців досі ментально не готові ставати донорами.

Про зрушення у сфері пересадки органів, міфи про трансплантологію та найвищий вияв людяності – у розмові «Західного кур’єра» з лікарем-хірургом, трансплантологом КНП «Центральна міська клінічна лікарня Івано-Франківської міської ради» Богданом Вівчаренком.

Трансплантація – це вершина охорони здоров’я

Попри війну, у 2022 році українські лікарі провели 384 трансплантації органів. Понад половина операцій (54%) торік припадала саме на трансплантації від посмертних донорів, кажуть в «Українському центрі трансплант-координації». Одна людина може врятувати від трьох до восьми життів, віддавши свої органи після смерті, свідчать дані ГО «Всеукраїнська платформа донорства iDonor».

Івано-Франківська ЦМКЛ стала першим закладом на Прикарпатті, де почали робити трансплантацію в області. У 2021 році тут провели дві успішні трансплантації нирок від родинного донора – двоє батьків поділились нирками зі своїми дітьми.

За словами Богдана Вівчаренка, загроз для життя і здоров’я донорів після трансплантації немає.

«Є люди, які нормально живуть із однією ниркою усе життя, організм це компенсує. Щодо печінки, то також нема загрози подальшому здоров’ю, оскільки печінка регенерується. Ризики пов’язані тільки з оперативним втручанням, як і під час будь-якої операції», – розповідає лікар-трансплантолог ЦМКЛ.

Пацієнт, якому пересадили орган, теж повертається до звичайного життя. Єдине, цій людині потрібно правильно приймати імуносупресори – препарати для штучного пригнічення імунітету. Такими препаратами держава забезпечує пацієнтів безкоштовно. За словами трансплантолога, Івано-Франківська область забезпечена цими ліками мінімум до кінця року. Зараз на Прикарпатті імуносупрестивну терапію отримують105 пацієнтів.

«Трансплантація – це фактично вершина охорони здоров’я, одне з найвидатніших досягнень сучасної медицини. Її винагородою є саме життя. Пересадка органів дозволяє лікувати багатьох хворих, дає їм шанс на повноцінне життя замість болісного та обмеженого існування», – говорить Богдан Вівчаренко.

Пересадка в Україні в рази дешевша, ніж за кордоном

В Україні трансплантація є безкоштовною і здійснюється в межах пілотного проєкту МОЗ. Від моменту вступу у дію закону всі заявки щодо виїзду пацієнтів за кордон на трансплантацію були відхилені. Богдан Вівчаренко вважає таку політику держави правильною.

«Раніше українці мусили виїжджати за кордон і часто не доживали до трансплантації, бо там були дуже довгі черги. А зараз мають можливість трансплантації в Україні. Водночас пересадка органів в Україні обходиться в рази дешевше, аніж за кордоном. До прикладу, пересадка нирки у нас вартує приблизно мільйон гривень, у закордонних клініках – у три – чотири рази дорожче. Тож за ці кошти ми можемо врятували чотири життя тут», – говорить лікар.

Для того, щоб стати реципієнтом і отримати необхідний орган, недостатньо бути тільки хворим, який потребує пересадки. Необхідно також зареєструватися в електронну чергу в «Єдину державну інформаційну систему трансплантації органів» (ЄДІСТ).

«Електронна черга на пересадку – це не така черга, як, наприклад, у магазині. Тут ти можеш бути останнім і першим отримати потрібний орган, якщо знайдеться відповідний донор. Так само ти можеш бути першим, а отримати орган останнім або й взагалі не дочекатись його», – каже трансплантолог ЦМКЛ.

Родинне донорство себе вичерпує

Існують два види донорства: родинне, куди входить також перехресне, і посмертне.

Родинне відбувається у випадку, коли люди, які потребують, для прикладу, пересадки нирки, мають родичів, котрі готові стати донорами. Близькими родичами та членами сім’ї, згідно із чинним законодавством, є чоловік, дружина, батько, мати, вітчим, мачуха, син, дочка, пасинок, падчерка, рідний брат, рідна сестра, двоюрідний брат, двоюрідна сестра, рідна тітка, рідний дядько, рідний племінник, рідна племінниця, дід, баба, прадід, прабаба, внук, внучка, правнук, правнучка, усиновлювач чи усиновлений, опікун чи піклувальник, особа, яка перебуває під опікою або піклуванням, а також особи, які спільно проживають, пов’язані спільним побутом і мають взаємні права та обов’язки, у тому числі особи, які спільно проживають, але не перебувають у шлюбі.

Також в Україні можливе перехресне донорство. Якщо в парі на трансплантацію є родич, який готовий стати донором, але для реципієнта він не підходить, і є потрібний донор із іншої пари, які погодились на трансплантацію,  то можлива взаємозаміна донорами для проведення трансплантації.

Водночас Богдан Вівчаренко наголошує, що родинне донорство себе вичерпує і має свій ліміт. Адже людина може бути донором тільки для родича та віддати лише один орган чи його частину, і то за умов імунологічної сумісності та задовільного стану здоров’я. Водночас посмертне донорство може врятувати до восьми життів.

Лікар вважає, що рівень свідомості українців щодо посмертного донорства є низьким через те, що немає популяризації цієї теми у ЗМІ: «Мають черги стояти для того, щоб записатись у посмертні донори. Адже таким чином після власної смерті можеш врятувати комусь життя. Немає висвітлення теми про те, як стати посмертним донором і дати згоду на це за життя. У нас рідко хто знає, що людина, яка дає згоду на посмертне вилучення органів, може згодом її відкликати чи написати знову. Тобто завжди можна передумати. Є досить гуманне ставлення до цього процесу».

Важливі обставини смерті донора

«Щойно я погоджусь стати потенційним донором, на мене відкриють «полювання», – саме такі упередження найчастіше стримують українців на цей важливий гуманний крок – погодитись за життя на посмертне донорство.

«Дехто собі уявляє, що після підписання згоди його можуть десь у темному кутку вбити і розібрати на органи. Як спеціаліст, можу запевнити, що такі страшилки є повністю безпідставними та навіть звучать фантастично. Адже у реальному житті нелегальна пересадка – це по суті смертельний вирок. Адже окрім співпадіння за групою крові, потрібно провести низку імунологічних тестів, які мають показати, що після пересадки органа організм не відторгне його миттєво. А це достатньо складний і дороговартісний процес, який на разі чисто технічно можна зробити у 2–3 клініках по всій країні загалом. Також необхідні спеціалісти, які це зроблять якісно. Потрібні надзвичайно стерильні умови, в яких буде проходити пересадка. Якщо б під час забору, транспортування чи операції відбулось інфікування органа, це майже 100% призведе до смерті реципієнта», – говорить хірург-трансплантолог.

Також навіть якщо людина дає згоду за життя на посмертне донорство, це не означає, що її органи комусь і колись стовідсотково пересадять. Має співпасти чимало чинників. Насамперед важливі обставини смерті. Переважно донорами стають після інсультів, крововиливів у головний мозок або тяжких травм мозку. Коли мозок людини помирає, але медикам вдається ще деякий час штучно підтримувати життєдіяльність органів. Коли лікарі зробили все, що могли, щоб врятувати життя, але доводиться констатувати біологічну смерть пацієнта. Тільки після цього можна розглядати пацієнта як потенційного донора. Починати розмову з родичами про згоду, шукати відомості у електронній інформаційній системі, чи давала ця людина згоду на посмертну донацію органів.

«Змінити рішення про посмертну донацію органів можна будь-коли. Просто потрібно написати заяву-відмову. Але коли такої немає, то родичі не мають права накласти вето на забір органів у померлого, який дав згоду за життя», – пояснює лікар.

Військові не можуть бути посмертними донорами

За словами медика, хоча останнім часом кількість посмертного донорства суттєво збільшилась в Україні, але свідомих людей, які дають згоду на трупну трансплантацію органів близьких та згоду на посмертну донацію власних органів за життя, все одно недостатньо.

«Смерть близької людини – це завжди великий стрес. Часто люди не до кінця вірять, що близький чи родич помер, і вважають, що рівень допомоги медиків був недостатнім, щоб її врятувати. Людина, яка не має відношення до медицини, може вважати, що він ще живий. Мовляв, у нього ж ще працюють серце, легені, нирки. Як це він може бути мертвим?» – говорить медик.

Саме такий острах і стримує багатьох людей наважитись дати згоду на посмертне донорство за життя. Мовляв, коли я підпишу згоду, лікарі будуть зацікавлені в тому, щоб я швидше помер, і будуть погано мене лікувати.

За словами Богдана Вівчаренка, такі твердження не мають ніякого сенсу, адже особисті дані українців, які дали згоду на посмертне донорство, надійно захищені. «До моменту настання смерті інформація з єдиної інформаційної системи трансплантації засекречена для всіх. І ваш лікар не матиме стосунку до процесу діагностики смерті мозку і, відповідно, операції з трансплантації. Тому ваша згода на донорство жодним чином не позначатиметься на процесі лікування», – наголошує спеціаліст.

Також електронна система охорони здоров’я eHealth про згоду за життя теж нічого не знає. Тож жоден лікар інших галузей і навіть трансплантологи не можуть з’ясувати, чи давала та чи інша людина згоду за життя.

Водночас посмертними донорами органів не можуть бути діти-сироти та діти, позбавлені батьківського піклування, люди, визнані недієздатними, ті, чия особистість невстановлена. Також у законі чітко прописано – посмертними донорами не можуть бути військовослужбовці та цивільні, які загинули під час бойових дій.

«У законі чітко зазначено це. Тут є момент моралі. Тому чутки, що військових та постраждалих від ракетних обстрілів людей розбирають на органи, взагалі не мають права на існування», – наголошує медик.

Органи не купуються і не продаються

Щоб за життя дати згоду на посмертне донорство, треба прийти до трансплантант-координатора і написати заяву, яка вноситься в електронну систему. Це займає всього кілька хвилин, а спеціаліст відповість на всі запитання.

«Відзначу, що ніяких моральних заборон у цьому немає. Навпаки, католицька і православна релігії підтримують посмертну трансплантацію, якщо людина дала добровільну згоду на це за життя. Наприклад, у католицькій Іспанії, країні із найбільшою кількістю донорів на мільйон населення, на церквах висять таблички: «Богові потрібна лише душа, органи лишіть людям», – говорить Богдан Вівчаренко.

Ще один міф, який супроводжує сферу трансплантології, що у крайній скруті можна продати орган, наприклад, нирку за чималі гроші, а багатії можуть купувати органи простих українців та пересаджувати собі в разі потреби.

«Думати так безглуздо, адже це навіть технічно зробити неможливо. Як я вже говорив, для операції орган донора повинен підійти за багатьма критеріями: за групою крові, розміром, низкою інших показників. Вилучений орган поза межами людського організму «живе» кілька години. За цей час його у боксі із льодом треба встигнути транспортувати до клініки, де очікує реципієнт. Вірогідність того, що при такому «сліпому» методі орган донора підійде реципієнту, близька до нуля», – зауважує Богдан Вівчаренко.

Додамо, що в Україні «торгівля» анатомічними матеріалами людини карається позбавленням волі на строк до п’яти років.

Чим швидше українці позбуватимуться своїх упереджень, тим частіше ставатимуться історії порятунку. Адже посмертне донорство – це унікальна можливість, коли наша смерть може подарувати шанс на життя іншим людям. Коли частинка тебе може продовжувати жити навіть після відходу в інший світ. Саме з такою мотивацією підписала згоду на посмертне донорство і я, ставши тільки другим «добровольцем» за три роки прийому заявок у Івано-Франківській ЦМКЛ.

Мар’яна РИНДИЧ