Корпус у тилу

В Івано-Франківську розпочав роботу осередок «Ветеранського корпусу» — ветеранської організації, заснованої одним із найавторитетніших підрозділів української армії — Третім армійським корпусом (раніше Третя штурмова бригада). Ініціативу підтримує особисто командир підрозділу генерал Андрій Білецький.

Франківський підрозділ очолив Роман Колесник, ветеран бригади. Поруч із ним — військові з інших підрозділів, які знають зсередини, як відчувається повернення до цивільного життя: реабілітація, бюрократичні процедури, зміни у стосунках із близькими, пошук балансу. Пройдений шлях став для них основою роботи з тими, хто після фронту лише ступає на цю стежку.

Осередок працюватиме в місті, де для більшості війна існує лише у форматі повітряних тривог і новинної стрічки. У такому середовищі інтеграція ветеранів — це не лише про організацію подій, а про внутрішню роботу, яку не видно назовні. Ветеранських просторів в Україні стає більше, але частина з них живе у власному колі. «Ветеранський корпус» обирає інше — взаємодію з цивільними через спорт, спільні події і прямий контакт.

Як цей підхід будуть реалізовувати на практиці, що вже запустили і що в найближчих планах, «Західному кур’єру» розповіли учасники «Ветеранського корпусу» на Івано-Франківщині.

Від спорту до відвертості

Роман Колесник народився на Київщині. До війни він професійно займався спортом — боротьбою та змішаними єдиноборствами. На фронт поїхав у перші дні повномасштабного вторгнення. У складі Третьої штурмової пройшов через найважчі фази війни. Все змінив один бойовий вихід: танковий обстріл, осколкове поранення, ампутація.

«Не можу сказати, що це мене зруйнувало. Скоріше навпаки. Я одразу налаштувався: якщо моє життя і зміниться, то з нього точно не зникне ні бокс, ні боротьба. Що воно не втратить смак. Пам’ятаю, після ампутації в палаті над ліжком висіла труба. Я хапався за неї і пробував підтягуватися. Ходити вчився по кілька кроків. Було важко — не скажу, що відразу став на протез і побіг. Але я зрозумів одне: якщо в переломний момент ти йдеш далі замість того, щоб здатися — під силу тобі буде абсолютно все. З цим переконанням я живу досі», – говорить Роман Колесник.

Кілька років тому Роман Колесник першим в Україні піднявся на вершини Карпат на протезі, згодом підкорив Кіліманджаро. Провів шість професійних боїв з боксу після ампутації.

Але Роман визнає, що його досвід — радше виняток:

«Дуже багато ветеранів, яких я зустрічав, просто сидять вдома. Зачиняються. Не знають, як жити по-новому — особливо коли тіло вже інше, не таке, як було до. Це не слабкість, це просто стан, з якого дуже важко вийти самому. Наш осередок — це місце, куди можна прийти з будь-яким питанням, просто поговорити, почути когось, хто зрозуміє і підкаже».

Перша ініціатива, яку у «Ветеранському корпусі» запустили майже одразу — щосуботні зустрічі. Без жорсткого формату і обов’язкової явки: люди просто знають, що така можливість є щотижня, і приходять коли можуть.

Зустрічі здебільшого прив’язані до спорту — тренування з вільної боротьби, бокс, поїздки на турніри. Паралельно осередок показує ветеранам те, про що багато хто просто не знає: де в Івано-Франківську можна тренуватися безкоштовно. Таких місць у місті більше, ніж здається.

«Спорт — це одна з головних складових, — впевнений Роман Колесник. — Він додає не тільки фізичної сили, а й моральної стійкості. Я на своєму прикладі кажу: спаруєшся на боксі, тебе б’ють, але ти не падаєш. І ти розумієш — сьогодні я сильніший, ніж був учора. І це починає працювати не тільки в спорті. Ветеран приходить на співбесіду, і він уже не відчуває себе людиною з якоюсь вадою. Він приходить як той, хто пройшов війну, поранення, реабілітацію — і після всього цього ще й переміг себе на тренуванні».

Але спорт — не єдиний формат.

«Це може бути розмова за чаєм, партія в шахи, комп’ютерний клуб, чи навіть гра на барабанах — розглядаємо і такі можливості. Головне, що це буде відбуватися стабільно і в спільноті тих, хто розуміє з пів слова», — каже Роман Колесник.

За його словами, здебільшого ветеранські події організовують люди, які не дотичні до цього досвіду:

«Вони намагаються, але формат часто виходить не той. Не тому що погано хочуть, а тому що просто не знають зсередини, що саме потрібно. Багатьом ветеранам важко відкритися взагалі, а цивільним — тим більше. А в колі своїх це відбувається само собою, навіть якщо не одразу. Нещодавно до нас прийшов дуже закритий чоловік. На одній із зустрічей він раптом почав говорити — і зізнався, що має проблеми зі спиною, що спорт для нього зараз не те що хочеться. Щоб допомогти йому в реабілітації, ми одразу знайшли спеціаліста через свої контакти. Зараз його питання вирішується. Ось як це працює».

«Головне — витягнути ветерана з дому»

Один з учасників організації Юрій Кешкатура — доброволець з перших днів повномасштабного вторгнення. Пішов воювати в 102-гу бригаду, приховавши від військових, що має онкологію. Майже рік прослужив піхотинцем у сірій зоні, поки не стався рецидив. Після операції його примусово списали.

«Я живу з раком вже від 2016 року і точно знаю, що людина сильніша за будь-які обставини, — переконує Юрій. — Але після демобілізації, коли я повернувся з фронту, півроку сидів сам. Грав у ігри, пив енергетики, накручував себе. Мене витягнув син — йому не було і року, коли я пішов на війну. А коли повернувся, він став моєю реабілітацією. Але я розумію, що не у всіх є така підтримка. Багато хто сам. І таким людям треба дати родину. Для тих, у кого немає сім’ї — «Ветеранський корпус» може стати нею. Головне — витягнути ветерана з дому».

Інша історія в команді — Павло Паздерський, розвідник 30-ї окремої механізованої бригади. Працював у найгарячіших точках на Донеччині. У липні 2024-го отримав множинне осколкове поранення від міни.

Повернення до життя у тиловому місті давалося важко не лише фізично:

«Мене відторгало від цивільного середовища. Чуєш розмови — і не можеш зрозуміти, як люди можуть говорити про таке, коли там… Я не міг довго перебувати в людних місцях. Знав, що в моєму підрозділі некомплект сімдесят відсотків, що людей немає — а тут машину нема де поставити в центрі міста. Поступово прийшов до того, що це проблема комплексна, що немає одного винного. Оточив себе правильними людьми. І пам’ятаю ціну, яку ми заплатили. Це і є моя мотивація бути тут і допомагати іншим ветеранам».

Цей бар’єр між двома світами — фронтом і тилом, знайомий кожному з команди. Але замість того, щоб від нього відштовхнутися, вони обрали його долати. Інтеграція з цивільними стала одним із напрямків роботи осередку «Ветеранського корпусу».

Формат простий: ті самі суботні зустрічі, але з відкритими дверима. Пробіжка навколо озера, спортивний івент, будь-яка подія, куди запрошують і цивільних. Не як глядачів, а як учасників.

«Після десятка таких зустрічей цивільна людина вже розумітиме набагато більше — не лише ветеранську проблематику, а й просто що означає бути людиною з ампутацією, з пораненням, — пояснює Роман Колесник. — А якщо ветеран цікавиться працевлаштуванням, він може про це сказати на такій зустрічі. І цивільна людина, яка має бізнес, можливо, задумається про інклюзивне робоче місце. Впевнений, такий формат буде працювати».

«Ветерани не закінчуються — і нові виклики, нові ситуації, нові адаптації теж. Щодня на сторінки осередку в соцмережах пишуть люди, які не знають, куди звернутися. Щодня команда відповідає хоча б на одне таке повідомлення — і щодня є хоча б один позитивний відгук, що допомогли. Для нас це і є відповідь на питання, навіщо все це», — підсумовує Роман Колесник.

Оксана ДЕНЕГА