Священик-місіонер з Прикарпаття Іван Василенко про «духовний фронт» та українізацію у прифронтовому Мирнограді 

«Ти приведеш до Бога багато людей», – саме ці слова, сказані Івану Василенку ще у шкільні роки стали пророчими. Обравши священичий шлях, ще у студентські роки Іван Василенко вирішив стати місіонером і після закінчення Івано-Франківської семінарії відправляється сіяти зерна Божої любові на Схід України. За понад 22 роки священства декан Краматорського деканату Донецького екзархату УГКЦ отець Іван Василенко збудував дві святині у прифронтовому Мирнограді, привів до Бога сотні людей, став військовим та медичним капеланом, при цьому постійно і регулярно допомагаючи військовим та цивільним, які постраждали від російської агресії.    

Через погіршення ситуації на Покровському напрямку та наближення майже впритул ворога до Мирнограда святині УГКЦ довелось евакуювати. Отець Іван Василенко залишався до останнього… Але і йому довелось покинути все, що з такою любов’ю і тяжким трудом будував і примножував протягом понад 20 літ священства на Сході України.    

Три знаки Божі

Отцю Івану Василенку – 47 років. Народився він у «столиці російської Артки» – в місті Мурманську. У 1989 році його сім’я переїхала жити в Україну – в місто Надвірна, що на Івано-Франківщині. Вчився у на той час російськомовній школі №2 у Надвірній. Про те, що стане священиком, навіть у далеких снах не бачив, бо у той час нічого не знав про Бога і навіть був нехрещеним. Однак, у Всевишнього були на нього свої плани, про які юнак навіть не здогадувався. Тільки згодом, вже будучи священиком, зрозумів знаки, які посилав йому Господь.

«Одного разу до нашого класу прийшов брат-семінарист, а тепер священнослужитель, отець Роман Григораш і почав розказувати нам про Бога. Вкінці показав на мене пальцем і сказав: «Ти приведеш до Бога багато людей». Тоді я цьому не надав значення, бо навіть не знав імені Ісус – таке мізерне було моє уявлення про Господа. Згодом я зрозумів, що це був Божий палець», – розповідає Іван Василенко.

Роман Григораш запросив школярів до товариства молоді «Агапе» («Божої Любові»), яке було засноване у червні 1993 року у Надвірній та існує до сьогодні. З класу Івана Василенка прийшов він один…

Відтоді хлопець почав відвідувати товариство «Божої Любові» та Літургії у церкві. Згодом відчув потребу прийняти хрещення. Хрестив 17-річного Івана священик Григорій Сімкайло у церкві Воздвиження Чесного Хреста у Надвірній.

«Хрестили мене у святилищі, що стало другим Божим знаком. Але тоді я ще не хотів бути священиком, просто прагнув бути дитиною Божою, ходити до церкви, молитись», – говорить Іван Василенко.

До речі, свою найпершу вервицю, яку йому подарував отець Роман Григораш, Іван Василенко привіз із собою зі Сходу – з нею він ніколи не розлучається і молиться на ній до сьогоднішнього дня.

Після прийняття хрещення хресний батько почав постійно запитувати Івана чи він хоче стати священиком, на що юнак твердо відповідав «ні». Так тривало понад пів року. Потім, аби тільки той відчепився, Іван сказав йому «так», що було третім знаком від Бога.

«І він дійсно перестав мене запитувати. Однак пройшло кілька днів і вже голос всередині запитав: «А кому ти сказав «так»? Людині чи Господу? Тоді я зрозумів, що дав відповідь Богові».

Ще під час навчання у Івано-Франківській семінарії Іван Василенко прийняв для себе рішення їхати на Донбас, де на той час панувала УПЦ МП.

«До нас часто приїжджали отці звідти, просили помочі. Як, до речі, постійно і я роблю. З нашого випуску четверо семінаристів обрали шлях місіонерів і вирушили на Схід, аби нести там слово Боже», – розказує священик.

Схід зустрів УГКЦ вороже

Тож після закінчення семінарії у 2003 році Іван Василенко відправляється на Донеччину. Пригадує, що навіть не мав грошей на квитки на поїзд, то ж довелось продати мобільний телефон.

Дев’ять місяців служив дияконом у місті Красноармійськ (Покровськ). У серпні екзарх Степан Меньок висвятив його на священика та відправив створювати парафію до Димитрова (Мирнограда). Тут отець Іван прослужив 21 рік, до серпня 2024 року, коли був змушений покинути прифронтове місто.

«Коли я приїхав у Мирноград, то мав із собою тільки хрест, дискос, звіздицю, срібну ложечку та виточену з нержавійки чашу, яку мені подарував покійний парох села Пнів Михайло Багрій. Все. У місцевій газеті знайшов оголошення про оренду квартири. Нікого не знав, мав тільки адреси трьох сімей греко-католиків. Зайшовши у квартиру, з коробки з-під телевізора зробив престол, розклав те, що мав і почав служити службу Божу», – ділиться спогадами отець.

На початках парафія УГКЦ у Мирнограді складалася з п’ятьох сімей – вихідців з Тернопільської та Львівської областей. Були такі дні, що на службі були тільки отець і одна літня бабуся. Церкви не було, житла для священика теж, умов жодних – все потрібно було робити з нуля. Більшість людей були далекі від Бога та Церкви і про священика згадували тільки тоді, коли потрібно було провести покійного на той світ.

«Рік знімали актову залу. Спочатку на богослужіння приходило десять людей, згодом одинадцять, дванадцять, тринадцять… Парафія буквально збиралась по крихтах», – розповідає отець.

Коли на богослужіння до УГКЦ почало приходити 15 людей, московська церква забила на сполох. Почались доноси «на  грешных католиков» до мерії, на деревах та стовпах у місті вивішували агітаційні листівки такого змісту: «В нашем городе появился предводитель украинской греко-католической общины. Это
не церковь!», «У греко-католиков нет благодати и дара Святого Духа! Люди, не ходите к ним!», «Католики – это мракобесы» тощо.

«Так, в українському Донбасі було неприйняття, цькування і навіть переслідування УГКЦ. Але мене це не злякало, а навпаки – загартувало мою силу духу і віру. Бути переслідуваним за правду – це щастя», – каже духівник.

І ось, на свято Водохреща отця Івана та парафіян виганяють з орендованої актової зали та викликають поліцію.

«Тоді був мороз до мінус 15 градусів. Я продовжив правити Літургію надворі, вклякнувши на валізу. Уявіть, як це низько… Але нема нічого лихого, щоб не вийшло на добре. Люди з вікон багатоповерхівок побачили, що батюшка (так там називають священнослужителя) святить воду і позбігались. Прийшло ще мінімум тридцять людей. Після освячення води я всіх запросив у житло священика. Так три роки ми служили службу Божу у моїй квартирі», – розповідає отець.

Церква – це люди

Потім ще рік правили службу Божу у капличці. Приходило 23 парафіян, яким вже було тісно. Тож вони зважуються на будівництво першого у Мирнограді храму УГКЦ.

«Насправді – це є чудо. Двадцятеро людей, переважно пенсійного віку, з мінімальним рівнем доходу взялись за будівництво церкви. Але ми вірили і наша віра додавала нам впевненості. Спочатку закопали хрест і почали робити огородження. У першу ж ніч у нас вкрали вісім секцій бетонного паркана», – розповідає священик.

Церкву Святих апостолів Петра і Павла мирноградці назвали «народною». У будівництві храму допомагали парафіяни, шахтарі, пенсіонери та молодь, семінаристи, священики та єпископи, військові, професійні будівельники, колишні в’язні, депутати, міністри, благодійні організації та фонди, миряни різних релігійних конфесій – римо-католики, православні, протестанти, євреї та мусульмани. Активно залучали й грантові кошти.

Іван Василенко каже, що за той час, поки зводилась церква УГКЦ у Мирнограді збудували п’ять церков УПЦ МП.

Однак, попри панування московського патріархату, упирання місцевої влади та прихильників комуністичного режиму, яких в українському Донбасі було чимало, силами людей та з Божою поміччю у січні 2014 року у Мирнограді відбулось освячення церкви Святих Петра і Павла. При вході у храм є таблиця зі списком жертводавців – їх більше сотні. Серед них – громади, священнослужителі, парафії та волонтери з Івано-Франківщини.

Мирноградці полюбили храм УГКЦ, який завжди був відчинений для прихожан, а отець Іван Василенко завжди мав час вислухати кожного. Були часи, коли на Великдень до церкви приходило до 600 людей.

Церква УГКЦ стала у Мирнограді українським культурно-просвітницьким осередком

У Мирнограді, окрім духовної, отець Іван завжди провадив серйозну просвітницьку роботу. Будучи етнічним росіянином, закінчивши російськомовну школу, Іван Василенко постійно розмовляв та правив службу Божу на українській мові, організовував мовні курси при храмі.

Привчав мирноградів вітатись «Слава Ісусу Христу!», «Христос Народився!» та «Христос Воскрес!», спонукав хрестити діток, вінчатись у храмі, освячувати будинки, проводив Хресні Дороги, розказував про Плащаницю. Навіть для дорослих місцевих це було новинкою. Невтомно вживляв українські звичаї та традиції – і вони успішно приживались.

«На Великдень люди почали приходити до церкви вже не з поліетиленовими пакетами, а з кошеликами, прикритими вишитими рушничками. Випікали пасочки, розписували крашанки. А на Водохреща воду приносили вже не у слоїках, а у прикрашених глечиках, виплетених з лози. А ще – у глечик з йорданською водою клали яблучко. Таку традицію я побачив у селі Люча, що на Косівщині. То ж вирішив запровадити й у Мирнограді. Я багато чого доброго передав їм із Заходу України», – з усмішкою розповідає Василенко.

Завдяки своїй щирості, правдолюбивості і наполегливості, греко-католицький священик завоював авторитет і довіру у місті. До його думки почали прислуховуватись. Так, під час перейменування вулиць у Мирнограді, більшість з яких мали прорадянські назви, чимало з них стали християнськими.

«Коли були конфлікти двох сторін, я, як священик, ставав арбітром. Так, вулиця Островського, на якій знаходиться наша церква, отримала назву Різдва Христового. Також у місті з’явились вулиці з «божими назвами» – Соборна, Богоявлення, Стрітенська, Успенська, названі на честь 12 великих християнських свят. Звісно, вулиці Степана Бандери у Мирнограді немає, зате є вулиця митрополита Андрія Шептицького», – з посмішкою додає священик.

Біля храму парафіяни висадили алею Слави Господу Богу. У 2015 році на знак миру посадили церковний сад. Половину коштів дало екологічне бюро УГКЦ, іншу половину – миряни. 40 фруктових дерев уже плодоносять. А це черешні, вишні, абрикоси, персики, яблуні, груші, сливи, ліщина, айва.

«Зазвичай плоди не встигають дозріти – місцеві дітлахи обривають їх ще зеленими. Я ніколи не жалів. Головне, щоб гілок не ламали. Запрошував їх до храму і вони приходили, слухали про Бога, молились до Богородиці», – говорить отець.

Священик завжди намагався залучити до церкви діток і молодь. Поруч з храмом побудували дитячий майданчик з батутом. Біля нього завжди було багато дітей і молодих мам. Також неодноразово у церкві проводились трьохденні табори для парафіяльних діток «Канікули з Богом», кілька разів школярів з Мирнограда возили в Карпати.

Однак, коли почалась повномасштабна війна, табори для діток не проводились. Натомість почали проводити реабілітацію для військовослужбовців. За цей час пройшли реабілітацію у храмі майже сотня захисників України.

Завдяки Патріаршій фундації «Мудра справа» на території храму встановлений Пункт незламності, який став найпершим мобільним наметом у Донецькій області під час повномасштабної війни. Намет облаштований генератором, Старлінком, тут є обігрівачі, кухня. Сюди неодноразово приїжджали медики і проводили безкоштовний прийом, огляд та діагностику для мирноградців.

«Якщо людина не може прийти у храм, то церква прийде до неї»

Окрім храму Петра і Павла, минулого року народилася ще одна маленька парафія УГКЦ — храм Пресвятої Тройці. До каплиці приходило близько 15 парафіян, які щодня молились Літургію.

«Всього у Мирнограді є сім мікрорайонів. І всі вони далеко один від одного. Церква Святих Петра і Павла збудована у мікрорайоні Східний. Якщо людина не може прийти у храм, то церква прийде до неї. Мешканці мікрорайону Новатор просили храму. І ми наважились на будівництво другої святині. Довелось повоювати за землю, але я таки її виборов. Цю капличку ми, знову ж таки, зводили працею та коштами людей доброго серця протягом шести років», – додає Іван Василенко.

Кожної неділі і свята отець Іван відправляв службу Божу у трьох святинях. Спочатку їхав до «дочки» – каплички Пресвятої Трійці, потім до її «матері» – церкви Святих Петра і Павла у Мирнограді. Далі – на молебень до каплиці Божого Милосердя і Пантелеймона Цілителя на території 66 військового мобільного госпіталю у Покровську. Священик говорить, що у певний час дуже хотів підписати контракт на посаду медичного капелана у даному госпіталі, але не наважився покинути своїх парафіян у Мирнограді.

Живе вірою, що ще повернеться до Мирнограда

У ніч на 22 січня 2024 року місто Мирноград зазнало чергового ворожого удару, внаслідок якого були пошкоджені багатоповерхівки, в одній з яких – житло священика Івана Василенка. Майже пів року отець Іван Василенко проживав у храмі, продовжуючи активно допомагати потребуючим – збирав і доставляв гуманітарну допомогу родинам, які проживали у Мирнограді, чиє житло постраждало від ворожих обстрілів, приймав волонтерів із Заходу України, супроводжував їх у поїздках в зону бойових дій, організовував разом з однодумцями збори для ЗСУ, купували для бійців автівки, дрони, РЕБи, рації та все необхідне на фронті, доставляв допомогу на передову, спілкувався із захисниками, сповідав їх, причащав.

Щонеділі у церкві УГКЦ в Мирнограді збиралось до 60 молільників. За словами отця Василика, для Донбасу це дуже багато. Однак, з погіршенням ситуації на Покровському напрямі людей ставало все менше і менше. Коли ворог майже впритул наблизився до Мирнограда та обстріли міста почастішали, Іван Василенко прийняв рішення евакуйовувати церкви, щоб не залишити на сплюндрування вандалам святі, намолені речі.

11 серпня в церкві Святих Петра і Павла демонтували та розібрали всі цінні речі і перевезли у Дніпро – престол, іконостас, Царські ворота, старовинні ікони, яким по двісті років, хурогви, два Євхарастійні набори, кадильниці, кропильниці, антимінси, українську церковну бібліотеку та інші освячені речі для храму. В тому числі – ангела з мармуру 1894 року, який пережив дві світові і тепер зустрів нову війну. Раніше було евакуйовано і храм Пресвятої Тройці.

«У мене на душі була пустка. Біль. Але є надія, що храм не постраждає. Є віра, що я повернусь туди і люди повернуться. А якщо постраждає – відбудуємо. Відвоюємо і відбудуємо. Бо я бачу себе там. Мене тягне на Схід. Там залишилась частинка мене, мої «діти» – церкви, народжені у болях, виплекані любов’ю та тяжким трудом», – каже священик.

Отець Іван закликає всіх українців не бути байдужими і боротись за свою свободу. Кожен на своїй професій, своїми вміннями та працею.

«Якби Бог не чув наших молитов про мир, то вже давно б не було України. На нас протягом десяти років суне сильна демонська армія, а ми ще стоїмо. Порівняйте Росію з Україною – майже 145 мільйонів населення проти 38 (на початку 2022 року). Те, що ми тримаємось і стоїмо, це і є прояв чуда Божого. Не маємо права здаватись. Бог надіється на нас. І вірить у кожного. Москва обов’язково впаде! Україна була, є і буде! Бо українці є дітьми Божими. І переможцями», – наголошує отець Іван Василенко.

Мар’яна Риндич