22-річний офіцер з Прикарпаття Олександр Житар про «мистецтво» артилерії та мотивацію на війні 

Поет. Офіцер Збройних сил України у 22, два з яких він провів не студентських аудиторіях, а на лініях вогневого рубежу. Юнак, який замість поцілунків коханої, отримує бойові розпорядження від командира. Замість обіймів матері – «гарячі привіти» від противника. Замість походів на футбол чи у кіно – виходи «на нуль». Але він ніколи не жаліється… Натомість у нього – сталева мотивація. «Важливий кожен клаптик рідної землі і скільки потрібно – стільки я захищатиму її», – говорить 22-річний військовослужбовець з Івано-Франківщини Олександр Житар.

За майже два роки на війні Олександр з головного офіцера артилерійської батареї став заступником командира механізованого батальйону з артилерії 21 окремої механізованої бригади. На його рахунку – десятки знищеної високоточної зброї ворога, танків, броньованих машин, засобів протиповітряної оборони та живої сили противника. Зосереджений та відповідальний офіцер, у перервах між бойовими завданнями підбирає рими й складає свої думи у вірші, за що отримав ліричне псевдо Поет.

Працювати з артилерією – це дуже адреналіново

Пов’язати своє життя з військовою справою Олександр вирішив ще у шкільні роки. Після закінчення 9 класу вступив на навчання до Прикарпатського військово-спортивного ліцею у Надвірній. Керувати вогнем артилерії навчився у Національній академії Сухопутних військ ЗСУ імені гетьмана Петра Сагайдачного. Саме там і відчув всю сувору математичну красу артилерійської науки, яку він називає справжнім «мистецтвом». Після закінчення академії відразу ж підписав контракт з 21 ОМБ.

З того часу артилерія стала для Олександра не просто військовою професією, а, можна сказати, справою життя. «Тільки тоді людина продуктивна, коли вона любить свою роботу та постійно вдосконалюється у своїй професії», – говорить Поет.  Тож він може годинами із захопленням розповідати, як робити балістичні розрахунки на артилерійській бусолі, як впливає зношення стволів на кут вертикального наведення, для чого у гаубиці передбачено роздільне заряджання, як вирахувати промах прицілу та чому варто окрім розрахунків у програмному забезпеченні робити обчислення ще й у робочому блокноті.

Хоча, зізнається воїн, так було не відразу. Перші два роки навчання у академії він був не найкращим студентом, приділяв увагу тільки тим предметам, які йому були цікаві. Однак, з початком повномасштабної війни хлопець зрозумів важливість своєї професії і буквально поринув з головою наздоганяти упущене і черпати нові і нові знання артилерійської науки.

«В сучасній війні артилерія є головною ударною силою. Від того, наскільки фахово я працюю, залежить не лише виконання бойового завдання, але й успіх усіх військових підрозділів у нашому секторі. І мені дуже подобається бачити успішні результати моєї роботи».

Те, що піт артилерії рятує кров піхоти Олександр переконався вже після виконання першого бойового завдання, коли побратими-піхотинці повернулись всі живими з бойового завдання і вдячно тиснули йому руки.

«І зараз, коли ми влучаємо в ціль, коли щось у них вибухає і зривається, я дуже щасливий. Мене це бадьорить. Дійсно бадьорить. Працювати з артилерією – це дуже адреналіново. Як би це не звучало, але я працюю у своє задоволення. Чим більше противників знешкоджую, тим більше життя моє наповнене змістом».

І додає, що продуктивна робота розрахунку – це звісно командна робота.

«Зробити математичні розрахунки для визначення цілей легше, ніж працювати з людьми. Потрібно бути строгим і вимогливим, бо халатність і лінивство на війні закінчуються переважно трагічно. Водночас, потрібно чути своїх побратимів і підлеглий особовий склад, радитись з ними і докладати всіх зусиль, аби зберегти життя – своє та свого особового складу».

Одним пострілом знешкодив два ворожі танки

Олександр особливо пишається однією зі своїх бойових історій, коли одним влучним пострілом йому вдалося уразити одразу два ворожі танки. Зазвичай, стовідсоткове ураження цілі відбувається за четвертим-п’ятим пострілом артилерії, Олександру ж вдалось зробити це за другим. При тому, що у розрахунку залишалось всього три снаряди.

«Я тоді був старшим офіцером батареї 122 калібру 2С1 самохідної артилерійської гаубиці. У населеному пункті Терни, де ми тримали позиції, противник вчергове спробував йти на нас штурмом. Ворог застосував всі види озброєння, які у нього були в наявності. Однак, штурм тривав недовго, завдяки нам (сміється). Мені передали близько 12 цілей, по яких я мав відпрацювати. Так склалось, що я був один офіцер на дві гармати, які працювали по різних цілях. У мене тоді було 34 снаряди, які я розприділив порівну по двох гарматах. Спочатку відпрацював однією, коли випустив восьмий снаряд, дав команду виганяти другу «Гвоздику». З їхньої сторони виїхало два танки. Один підбили побратими з іншого розрахунку, він зупинився, але повністю не здетонував. У мене залишалось три снаряди. По стріму я побачив, що до цього підбитого танка під’їхав ще один. Доповідаю черговому об’єднаної вогневої підтримки, що у мене залишились три снаряди і Поет готовий до роботи. Думаю, якщо не уражу, то хоча б налякаю. Гармата пристріляна, ствол гарячий, я роблю розрахунки і – постріл. Перший снаряд впав за 300 метрів від ворожого танка. У відповідь цей танк здійснює постріл по позиціях, де знаходиться наша піхота. І, на щастя, мимо. Я розумію, що його другий постріл вже точно буде у ціль. То ж мій другий постріл також має бути у ціль. Завдання ускладнювалось тим, що ворожі танки були вже дуже близько від наших позицій. Я розумів, що якщо промахаю, то можу попасти по своїх. Ця думка дуже гнітила мене, але я розумів, що розрахував все настільки точно, що я попаду. З цією думкою «я попаду» віддаю наказ «постріл» і наш снаряд падає між двома ворожими танками і вони обидва загорілись. Оце був феєрверк! Штурм противника був зупинений. У всіх захват. А у мене з’явилась ще більша жага до перемоги і хотілось все більше і більше знешкоджувати ворогів».

За цей сміливий вчинок Олександр Житар нагороджений почесним нагрудним знаком начальника Генерального штабу — «За взірцевість у військовій службі». Про цей епізод писали навіть у закордонних ЗМІ.

Прочитавши розповідь про українського офіцера з позивним Поет, волонтери зі шведської організації Blagula Styrkorna (“Синьо-жовті сили”) вирішили зробити йому подарунок до його дня народження. Члени організації зібрали кошти і купили для Олександра пікап підвищеної прохідності. Волонтер Лейф Карлссон  особисто пригнав автівку зі Стокгольму на Донеччину і вручив її Олександру разом зі шведським прапором.

Відтоді між Олександром та Лейфом зав’язалась міцна дружба. Волонтер зі Швеції неодноразово приїздив до України з допомогою для військових, навіть навідувався у гості до Олександра на Прикарпаття.

«Ми стали справжніми друзями, хоча йому 80 років, а мені тільки 22. Леле (таке у нього псевдо) називає мене своїм онуком, якого він мріяв мати. Аби вільніше спілкуватись з ним, я почав вдосконалювати свої знання англійської мови. А він у свою чергу вивчає українську. Радий, що навіть у Швеції є люди, які готові постійно допомагати Україні».

Ветеран у 22

Олександр розповідає, що коли отримав статус учасника бойових дій, а разом з ним – нагрудний знак «Ветеран війни», то був трохи ошелешений.

«Раніше у моєму розумінні слово «ветеран» асоціювалось зі стареньким дідусем, обвішаним орденами та медалями, який розказує про війну… Коли я був маленьким, мій прадід теж розповідав мені про війну, але я не розумів тоді того. Ніколи б не подумав, що сам у 22 роки стану ветераном війни. Надіюсь, матиму можливість і своїм онукам колись розповісти про це…».

І додає, що таких як він молодих людей нинішня армія дуже потребує.

 «Чому в армії дуже потрібні молоді люди? Тому, що більшість чоловіків, які зараз поповнюють ряди ЗСУ – віком за 45, багато з них у не найкращій фізичній формі. Їм тяжко виконувати бойові завдання, маючи на собі бронежилет, автомат та БК. Часто ці люди не завжди добре знайомі з новітньою, сучасною технікою, електронікою, не вміють користуватись мобільними застосунками, адже до цього працювали або будівельниками, або на інших робітничих професіях і їхня діяльність не була пов’язана з сучасною електронікою і всім іншим. У молодих людей реакція набагато швидша, вони набагато краще опановують сучасні електронні засоби, краще розуміють їх і вчаться ними користуватись. Тому нам дійсно потрібні молоді мотивовані хлопці на фронті», – додає захисник.

І на запитання, чи не гнітить його те, що він змушений свої найкращі роки життя проводити на війні, в той час, коли більшість його однолітків насолоджуються цивільним життям, Олександр відповідає:

«А хто з них так проводить свою молодість, як я? Їм не зрозуміти те, що відчуваю я. Насправді, ми живемо в унікальний час. Нашому поколінню випала можливість знешкодити споконвічного нашого ворога і побудувати новітню, вільну і свобідну Україну. Стояти на захисті своєї країни – це гордість, це честь, а не покарання. І чим більше буде свідомих та вмотивованих людей на фронті, тим швидше ми здолаємо ворога».

Так, захисник зізнається, що війна – це як звичка, яка призводить до звикання і якої дуже тяжко позбутись. Перебуваючи вдома у коротенькій відпустці, його тягне «до своїх», його гнітить тиша і спокій тилу, пантеличать і напружують гучні звуки (наприклад, свист чайника чи грім перед грозою), йому не вистачає атмосфери битви та братерського спілкування.

Офіцер додає, що найтяжче на війні – це втрата побратимів. До цього звикнути неможливо. А ще, йому болить за рідних, які вже два роки через нього не мають спокою, переживають, моляться і живуть від дзвінка до дзвінка з фронту.

Мотивацією для Поета є віра у перемогу України. І вона у нього залишається непохитною.

«Я вірю, що ми переможемо. По-іншому бути не може. Добро завжди перемагає зло», – наголошує захисник.

Мар’яна Риндич