Історія художника та вчителя з Прикарпаття Івана Боднарчука, який воює за Україну

Замість пензлів – автомат, замість шкільних класів – військові будні. Повномасштабний наступ поділив його життя на «до» і «після». У перші дні війни 38-річний художник-дизайнер та вчитель образотворчого мистецтва Іван Боднарчук з Прикарпаття покинув домівку, улюблену роботу та творчість і добровільно доєднався до лав захисників України. Уже понад півтора року талановитий художник та педагог захищає Україну у складі 109 окремого гірсько-штурмого батальйону 10 окремої гірсько-штурмової бригади «Едельвейс».

«Діамант» батальйону

«Я настільки не військовий, що ви не можете уявити», – жартує про себе Іван Боднарчук. При тому, що він вже понад півтора року у складі гірсько-штурмової бригади захищає Україну від окупантів на  найгарячіших ділянках фронту.

Сім років тому художник-дизайнер Іван Боднарчук відкрив на базі Богородчанського ліцею № 2 художню студію «Для всіх». Також працював учителем образотворчого мистецтва у Яблунському ліцеї Солотвинської громади. У лютому 2022 року чоловік закінчив магістратуру у Прикарпатському національному університеті ім. В. Стефаника та планував відкрити художні школи в інших громадах Івано-Франківщини. Але всі плани щодо розвитку художньої освіти в області перекреслили російські окупанти.

Не чекаючи повістки, 1 березня 2022 року Іван добровільно йде у районний військкомат та пропонує свої послуги.  В роки юності він служив на строковій службі у спеціальному управлінні на випадок війни і здобуті тоді навички та творчий хист дуже пригодились. «Зізнаюсь чесно, ніколи не думав, що ту роботу, яку я робив у армії в навчальних цілях мені доведеться виконувати в умовах реальної війни», – говорить захисник.

Позивний у військовослужбовця-художника – Діамант. Будучи людиною багатогранною, чоловік виконує досконало кожну роботу та завдання, яке стоїть перед ним.

Перше бойове хрещення Іван Боднарчук отримав під час звільнення від окупантів населених пунктів Житомирської та Київської областей. У результаті важких та кровопролитних боїв у березні та на початку квітня підрозділам бригади «Едельвейс» разом із іншими бригадами ЗСУ вдається вигнати окупантів за кордони України на територію Білорусі.

Вкінці травня 2022 року 109 батальйон разом із іншими підрозділами 10 бригади переміщаються на Донецький напрямок та з перших днів вступають у бої з переважаючими силами ворога. І за понад півтора року окупанти не змогли посунути позиції, які тримала прикарпатська «десятка».

«У перший день перебування на фронті ми потрапили під авіаобстріл у місті Малин на Житомирщині. Здавалось: ось і прийшов кінець, а я ще нічого не встиг зробити для захисту країни. Так, спочатку було страшно. Але згодом звикаєш, адаптація на передовій проходить дуже швидко. Вчитись доводилось на ходу. Тоді у нас навіть не вистачало бронежилетів, не було західного озброєння, дронів, більшість бійців навіть не мали військового досвіду. Однак у всіх був величезний запал – вигнати російську нечисть із нашої землі. Та й люди були дуже згуртовані. Коли ми заходили у село, то місцеві жителі нам всіляко допомагали, розказували, хто чим «пахне», здавали ворожі позиції, вичисляли диверсантів, готували нам їжу, допомагали з побутовими потребами. Єгері показували нам дороги, які не були позначені на картах. На жаль, на Донеччині такої співпраці з місцевими жителями немає», – ділиться захисник.

І з неприхованим сумом додає, що після звільнення Київщини люди розслабились та стали пасивними до того, що відбувається на фронті.

«На жаль, для багатьох війна – тільки на сході та півдні. Коли я приїжджав додому, при зустрічі зі знайомими вони ніяковіють, опускають очі. Це прикро… Достатньо просто сказати «дякую». Чи, наприклад, запропонувати якусь допомогу військовому чи його сім’ї. Байдужість – гірше зради», – каже воїн.

Захисник каже, що не хоче, аби нашим дітям колись довелось відчути те, що доводиться бачити і через що проходити їм зараз. А щоб цього не трапилось, мусимо бути єдині – хто в силі, приєднуватись до лав захисників, хто ні – максимально підтримувати армію всіма можливими способами.

Мистецтво на уламках війни

Поряд із основною роботою на передовій Іван висвітлює події батальйону з фронту (які дозволено оприлюднювати) у вигляді відеороликів та розповідає про військові будні побратимів у соціальних мережах «Фейсбук», «Інстаграм», «Телеграм», «Твітер», «Тік-ток» сторінки батальйону.

Також у перервах між військовими завданнями воїн-художник розмальовує тубуси, ящики з-під використаних боєприпасів та гільзи, які згодом передають у музеї, школи та інші організації, котрі допомагають їхньому батальйону – купують та передають комп’ютерну техніку, квадрокоптери, прилади нічного бачення, засоби зв’язку тощо. «Таким чином ми віддячуємо цим людям за їхню допомогу. Бо це реально титанічна робота – зібрати кошти на дрон, який сьогодні коштує 90–100 тисяч, а деякі й по пів мільйона. На жаль, життя одного дрона може тривати місяць, а може завершитись після першого вильоту. Це розхідний, але водночас дуже необхідний інструмент ведення військових операцій, тому доводиться самостійно шукати меценатів або скидатись підрозділом і їх купувати. Бо квадрокоптери реально рятують людські життя бійців «мого підрозділу». Без них ми «сліпі скотиняки».

Військовий переконує, що творчі люди – творчі усюди. І навіть на війні, у горнилі смерті і болю, навіть коли замість пензля в руках автомат. Так, полотном для талановитого бійця став бетонний блок на стіні одного з бахмутських підвалів, на якому художник зобразив гірський пейзаж простим олівцем.

Мріє відкрити художні школи у громадах Прикарпаття

Назва творчої студії «Для всіх», за словами її засновника, відповідає своїй концепції: тут вчитись малювати можуть усі, незалежно від віку та місця проживання. «У нас вчились дітки з Німеччини, Франції, Нідерландів, США та різних куточків України, які приїжджали на літні канікули до родичів на Прикарпаття. Нашим учнем був навіть 70-річний дідусь. Також багато наших вихованців – це дітки з обмеженими можливостями», – розповідає Іван.

До початку повномасштабної війни митець також співпрацював із БО «Карітас», організовував артпроєкти на благодійних заходах, неодноразово проводив арттерапію для сімей учасників АТО/ООС.

«Кожна людина – це індивідуальність. Арттерапія допомагає нормалізувати психоемоційний стан. Малювання знижує рівень тривоги, знімає напругу, покращує дрібну моторику та концентрацію. За допомогою кольорів, пензля та ненав’язливої творчості людина може самовиразитись – саме у тому стилі, в якому душевному стані вона перебуває», – говорить художник.

Пригадуючи спілкування з учасниками АТО/ООС, Іван зізнається, що тоді по-справжньому не міг зрозуміти їхнього болю, але максимально намагався дати їм можливість самовиразитись: «Ніколи б тоді не подумав, що я й сам буду військовослужбовцем і замість пензлів триматиму в руках автомат», – зізнається Іван.

Вдома на захисника чекають дружина Юлія та 11-річний син Єремій. Звістку про те, що батько йде на війну, син сприйняв боляче. «Коли минулого року перед святом Миколая його спитали, який подарунок він хоче, Єремій відповів: «Я не хочу нічого. Тільки, щоб тато повернувся додому». І мені вдалось вирватись на кілька днів додому якраз на свято Миколая і провести кілька днів зі сім’єю. На жаль, ці коротенькі відпуски швидко пролітають», – ділиться воїн.

Обов’язки керівництва художньою школою зараз виконує дружина Юлія. Навчання проводить одна з випускниць Івана Ігоровича Мар’яна Середюк, яка є студенткою третього курсу Косівського інституту прикладного та декоративного мистецтва ЛНАМ. Іван, навіть перебуваючи на фронті, у курсі всіх справ у майстерні та тішиться успіхами своїх учнів.

У планах творчого та амбітного прикарпатця було відкриття подібних мистецьких шкіл у ще кількох громадах Івано-Франківщини. Однак війна відклала їх на невизначений термін.

«Свою магістерську роботу я писав на тему: «Художнє виховання дітей у закладах позашкільної освіти». На Прикарпатті є 62 громади і у 23 із них немає жодного художнього закладу. Це велика прогалина, яку потрібно надолужувати. Після перемоги я планую зосередитись на популяризації художньої творчості серед молоді краю», – говорить захисник.

Вихованці Івана Боднарчука постійно підтримують зв’язок зі своїм наставником та підтримують батальйон, у якому служить їхній вчитель, – організовують збори допомоги, надсилають солодощі та мотиваційні малюнки. Постійно на зв’язку з колегою і директорка Яблунського ліцею Ксенія Данилюк, яка відкликається на всі запити з передової.

Нещодавно у Яблунському ліцеї відкрили Клас безпеки, в який Іван Ігорович передав дуже багато бойових сувенірів із передової. Також вже п’ять років у закладі діє автентичний музей, який проєктували та розмальовували Іван Боднарчук разом із художницею Марією Пазинюк. Будучи влітку у відпустці, захисник мав теплу зустріч зі своїми вихованцями.

«Знання і кожне вміння, в тому числі і малювання, стають у пригоді в житті. Навіть будучи вчителем образотворчого мистецтва можна стати дуже корисним спеціалістом на війні (усміхається). Я показував дітям відеоролики, як виглядають зараз школи на Донеччині. Мене як вчителя це дуже болить… Я був у кількох бахмутських школах ще до того, як місто було захоплене вагнерівцями. На дошках залишився останній запис – 23 лютого… Зараз там руїни та кратери від ракет. Потрібно цінувати мирне сьогодні, хоча б навіть можливість вільно відвідувати школу. Перебуваючи у зоні бойових дій, де дітки не мають такої можливості, усвідомлюєш це досить гостро», – говорить учитель-захисник.

Під час війни не може бути «хати скраю»…

Іван Боднарчук наголошує, що, незважаючи на будь-які труднощі та випробовування, потрібно вірити і надіятись завжди на краще.

«Були різні ситуації. Авіабомби, ракетний удар, касетний обстріл, танковий обстріл, град, смерч… Смерть не раз дивилась в очі. Одного разу ми майже три тижні жили в одному будинку, а потім переїхали в інший. І туди, де перебували раніше, в ту ж ніч прилетіла ракета. Таки є сила у молитвах, які за нас промовляють рідні», – додає воїн.

На запитання про успіхи контрнаступу ЗСУ відповідає коротко:

«Думаю, що вже пора зняти «рожеві окуляри» і кожному спитати самого себе: що я зробив для наближення перемоги? Так, ми сильні, але ж не залізні. Скажу по правді, багато військових, які перебувають на передовій від початку повномасштабного вторгнення, вже втомились – і фізично, і морально. Конче потрібні свіжі сили. Потрібна ротація. Цивільні говорять «віримо у ЗСУ» і в той же час ховаються та уникають мобілізації. Під час війни не можна жити за принципом «моя хата скраю». Вона зачепить усіх, тому краще вже починати готуватись».

Військовослужбовець додає, що ніхто не народився для війни, але коли необхідно, воювати може кожен. На фронті всі професії годяться. Електрозварник, автомеханік, програміст, бухгалтер, юрист, навіть учитель потрібні у ЗСУ. Адже, окрім виконання бойових завдань, є багато паперової та організаційно-підготовчої роботи.

Воїн-художник зізнається, що вже дуже хочеться взяти до рук мольберт і почаклувати з фарбами десь на мальовничій природі, створити яскравий, розкішний пейзаж. Але для цього потрібно обов’язково перемогти заклятого ворога.

Мар’яна РИНДИЧ