«Сьогодні я дружина бійця, але не знаю, ким буду завтра»

Загальновідомо, що за кожним сильним чоловіком стоїть не менш сильна жінка. У сім’ях військових це проявляється ще виразніше. Бути сильною для них — це не вибір, а щоденна необхідність: у побуті, який лягає на одні плечі, і в очікуванні, яке не має чітких меж.

Саме жінок із таким шляхом в Івано-Франківську об’єднує організація «Дружина Воїна».

Вона з’явилася задовго до початку повномасштабного вторгнення, але після 2022 року її діяльність набула іншого масштабу. Сьогодні це не лише простір підтримки для жінок, які чекають, а й середовище, де народжуються нові формати взаємодопомоги — як відповідь на виклики війни.

Чим живе «Дружина Воїна» зараз і чому кожній, хто проживає очікування наодинці, варто хоча б раз прийти на її зустрічі — у матеріалі «Західного кур’єра».

Разом чекати легше

Перші зустрічі дружин військових у Франківську почали проводити ще в часи АТО.

«Коли мій чоловік повернувся після участі в антитерористичній операції, я зрозуміла: він змінився, — згадує засновниця ГО «Дружина Воїна» Ольга Бобрикович. — Я почала відвідувати групи духовної підтримки, які організовував отець Ярослав Рохман. Ми збиралися з іншими дружинами, ділилися своїми переживаннями, говорили про те, що проживаємо. Саме там я вперше відчула, що мене розуміють з півслова, і усвідомила, наскільки важливо мати таке коло підтримки».

З цих неформальних зустрічей у 2018 році й постала організація «Дружина Воїна». До 2022-го це був простір підтримки і волонтерства — жінки збиралися, обмінювалися досвідом, поступово формували спільноту.

Після повномасштабного вторгнення масштаб її діяльності змінився. З Івано-Франківська на війну вирушили тисячі чоловіків, і для їх жінок це стало входом у нову реальність — роль дружини військового.

Водночас на фронт пішли й чоловіки з родин, які вимушено переїхали до міста. Жінки, що залишилися в тилу в незнайомому середовищі, фактично змушені були вибудовувати нове життя без підтримки партнера, і ще гостріше потребували підтримки.

Одна із них — Оксана Солук. Вона переїхала з Волновахи до Франківська у 2022 році, одразу після початку повномасштабного вторгнення. Саме тоді її чоловік вирішив іти на фронт.

«Ми тільки переїхали. Не було ні грошей, ні житла, а він каже, що йде воювати. Я спочатку не повірила, думала — емоції. Але вже наступного дня він почав збирати речі, і за кілька днів пішов. Це наклалося на інші події,  які принесла в моє життя війна: батько отримав важку травму, сестра з дитиною перебувала в Маріуполі. Було відчуття, що моє життя руйнується. Я залишилася з цим сама, і просто не знала, як бути далі», — ділиться вона.

Якби тоді поруч було таке середовище, як «Дружина Воїна», цей період вона пережила б інакше, зізнається Оксана. До спільноти вона прийшла не одразу, попри те, що знала про її існування. І навіть на першій зустрічі відчувала вагання.

«Зайшла — а тут усі між собою знайомі, обіймаються. Перша думка: що я тут роблю. Але після зустрічі, я наче видихнула. Стало легше. Тепер відкладаю всі справи і йду на до дівчат, бо це дає сили», — говорить Оксана Солук.

Багато жінок, які вже мали досвід очікування в тилу під час АТО, також приєдналися до організації після повномасштабного вторгнення. Серед них Богдана Шамотайло, яка стала учасницею спільноти у 2023 році.

«Коли чоловік пішов на фронт вдруге, я це прийняла — знала, що цей день настане. Але боляче все одно. Найважче пояснити дитині, чому тато знову не може бути з нею поруч, не бачить її виступів та підтримує і захищає на відстані Саме у «Дружині Воїна» я знайшла те, чого мені бракувало ще тоді, коли вперше чекала чоловіка з війни – розуміння і підтримки від тих, хто знає всі мої відчуття зсередини», — говорить Богдана.

Від спорту — до арт-терапії

Те, що починалося з розмов у вузькому колі, виросло у спільноту, яка об’єднує вже не окремих людей, а цілі середовища. Сьогодні «Дружина Воїна» організовує події, які згуртовують не лише родини військових, а й місто. Благодійна естафета «Біжу для ЗСУ», автопробіг вдячності ЗСУ — заходи, які залучити сотні франківців та вже стали регулярними. Минулого року вперше спільнота провела баскетбольний турнір для ветеранів.

«Спорт реально працює як спосіб відновлення, і не лише фізичного, — каже учасниця «Дружини Воїна» Наталія Демяник. — Це можливість вийти з постійного очікування, побути серед людей, відчути опору. Коли до нас приїжджали ветерани з Дніпра, Одеси, Запоріжжя разом із родинами, ми питали їхніх дружин: чи є в них подібні організації. Виявилося — часто немає. Тому зараз намагаємося передавати свій досвід далі».

Разом з тим, у спільноті продовжують розвивати внутрішні формати підтримки — більш камерні й орієнтовані на особистий досвід кожної.

«Ми організували групи підтримки у форматі “рівний — рівному”. Це безпечний, конфіденційний простір, — пояснює фасилітаторка груп самодопомоги «Дружини Воїна» Христина Шкатуляк. — Тут можна говорити, а можна просто слухати. Науковцями доведено, що сама присутність на таких зустрічах має терапевтичний ефект. Навіть якщо людина приходить і просто мовчить, це все одно працює. Вона слухає інші історії, інший досвід, і поступово починає включатися. Через це змінюється бачення себе і своєї ситуації. Людина починає розуміти, що вона не одна, що її стан не є безвихідним, щоб б їй не довелося пережити до цього».

Чоловік Христини Шкатуляк добровільно пішов на фронт через кілька днів після повномасштабного вторгнення.

«В мене була глибока повага до його рішення. Я була серед тих, хто думав, що війна скоро закінчиться. Але цього не сталося через 2-3 тижні, ні до кінця літа. Тому поволі я почала згасати», — каже вона. — Я не думала, що за рішенням чоловіка піти на війну стоятиме так багато. Було важко. Ситуації, які раніше вирішував він, впали на мої плечі. Все ускладнювалось гнітючим відчуттям самотності, коли ти наче в парі, але фактично сам, бо між нами відстань і час на спілкування сильно обмежений. Мені стало цікаво, як інші справляються з схожими обставинами. Так в моєму житті появилась ГО “Дружина Воїна”».

Спільнота дала їй більше, ніж вона очікувала — не лише підтримку, а й нове коло спілкування і можливість реалізувати себе як фасилітатора груп самодопомоги.

У «Дружині Воїна» говорять не лише про емоційне. Часто про дуже конкретне: як не розгубитися, коли вперше ламається кран, падає карниз чи виходить з ладу авто — і все це доводиться вирішувати самій.

«Це, по суті, жіночий клуб. Якщо важко — можна прийти і сказати про це. Якщо заплачеш — дадуть серветку і обіймуть. Тут приймають будь-які реакції», — каже учасниця спільноти Наталія Кушніренко.

Вона чекає на чоловіка з 2014 року. Один із найважчих періодів припав на 2017-й — тоді зв’язок із ним обірвався на цілий тиждень.

«Я була майже знищена морально. За ті сім днів пройшла через усе подумки — цвинтар, квіти, траурна сукня. На руках троє дітей. Катастрофічно не справлялася з побутом, але навіть не могла попросити допомоги. Коли вперше наважилася заговорити про це на групі підтримки — тремів голос. Ручка, яку я стискала тоді в руках, вистрілила, як у Януковича», — зараз уже з усмішкою пригадує Наталія.

Саме в цій спільноті у неї з’явилося відчуття власної сили, і розуміння, що просити підтримки не означає бути слабкою.

«Коли я виговорилася, виплакала свій біль, виявилося, що всередині мене, як і в інших дівчат, є міцний стрижень. Що коли чоловік “їздить на Січ”, жінка може тримати вдома все — і в цьому наша сила», — каже вона.

Ще одним переломним моментом війни для Наталії Кушніренко стало рішення старшого сина піти на фронт два роки тому. Відтоді її очікування стало вдвічі важчою ношею. Знайомі відчуття повернулися, але вже в іншій якості — проживання війни як матері. Страх і напруга знову прорвалися назовні, так само різко, як на початку. Вихід, як приборкати новий виток неконтрольованих емоцій, знайшовся несподівано — у творчості.

«Я просто брала телефон і йшла фотографувати. Калюжі, небо, дрібниці по дорозі. Залишала частину цього стану там, у кадрах. А одного разу прийшла додому і почала малювати — свій страх. Коли побачила його на папері, зрозуміла, що він у мені вже не живе. Так я прийшла в арт-терапію – науково доведений спосіб трансформації емоцій. Творча робота, робота руками допомагає зупинитися, розслабитися і відновити контакт із собою», — говорить вона.

Досвідом проживання емоцій через творчість Наталія тепер ділиться з іншими жінками. Щомісяця проводить арт-зустрічі в «Дружині Воїна» — відкриті і для нових учасниць. Це не про малювання «на результат», а про сам процес. Через колір, форму і прості вправи жінки вчаться зупиняти внутрішній шум, виводити напругу назовні і давати собі можливість видихнути.

Пережите дружинами воїнів залишається на аркушах і з часом складається в окремі історії.

«Головне — не зробити очікування з війни своєю єдиною історією. Ми йдемо далі, не відкладаючи життя на потім, — каже Наталія. — Сьогодні я дружина військового, але не знаю, ким буду завтра. І саме завдяки підтримці у «Дружині Воїна» я можу говорити про це без дрожу».

Оксана ДЕНЕГА