До повномасштабного вторгнення 39-річний прикарпатець Василь Паливода не мав жодного стосунку до військової служби. Понад двадцять років чоловік пропрацював майстром будівельних робіт широкого профілю – зводив будинки, покрівлі, оздоблював фасади та займався ремонтними роботами. Однак, велика війна змінила його життя на «до» і «після». Влітку 2023 року замість будівельних інструментів він взяв до рук зброю, будівельну каску змінив на тактичний шолом, а замість цегли почав складати гільзи в магазин автомата.
Будучи майстром на всі руки у цивільному житті, звикнувши до тяжкої праці і відповідальності за зроблене діло, на фронті Василь Паливода швидко опанував військову стратегію та став універсальним солдатом. Воював у складі найтяжчого і, водночас, найважливішого роду сухопутних військ ЗСУ та Нацгвардії – піхоті. За його плечима – запеклі бої з ворогом на Запорізькому та Покровському напрямках, штурми та оборона, евакуація, кілометри викопаних окопів, сотні днів під землею під палаючим небом і десятки врятованих життів побратимів.
За успішне виконання бойових завдань, мужність та відвагу Василь Паливода нагороджений Почесним нагрудним знаком Головнокомандувача ЗСУ Олександра Сирського «Золотий хрест» та медаллю Івано-Франківської обласної ради «Лицар бойового чину».
Про власний бойовий шлях, історії порятунку поранених, «дорогу смерті», відвагу, страх і біль воїна та як війна дронів змінила роль піхотинця на фронті – Василь Паливода поділився із «Західним кур’єром».
Від будівельника – до гранатометника
Паливода Василь – уродженець села Старі Богородчани, зараз із сім’єю проживає в Івано-Франківську. До повномасштабної війни працював майстром на всі руки на будівельних та ремонтних роботах. У липні 2023 року був мобілізований до ЗСУ та розприділений до 453 окремого піхотного батальйону 141 окремої піхотної бригади (з грудня 2024 року 141 окрема механізована бригада).
Батальйон був сформований у переважній більшості з прикарпатців і, за словами військовослужбовця, став як одна велика сім’я. У армії будівельник Василь Паливода став гранатометником із позивним Водяний. Пройшов БЗВП у навчальних центрах у Рівному та Старичах, вишкіл у Чехії та Великобританії.
«Особливо цінним було навчання у Великобританії. Так, було фізично тяжко, але їхні інструктори дали нам такі знання і вміння, які не раз стали у нагоді у критичних ситуаціях», – зазначає військовослужбовець.
У грудні 2024 року 453-й батальйон прибув для виконання бойових завдань на Запорізький напрямок. Будучи прикомандированим до 128-ї окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади, 82-ї окремої десантно-штурмової Буковинської бригади та 118-ї окремої механізованої бригади підрозділ брав участь у боях з ворогом у різних населених пунктах Запоріжжя, в тому числі й в обороні Роботиного.
Хоча солдат Водяний по статуту був гранатометником, по суті, на фронті виконував функції універсального солдата – тримав позиції як стрілець-піхотинець, брав участь у штурмах та обороні, виконував функції провідника «на нуль», сапера, евакуйовував поранених і загиблих побратимів із передової.
«Дорога смерті»
Найтяжчим періодом служби Водяний називає бої за село Вербове Пологівської громади навесні 2024 року. Саме там він побачив справжнє обличчя війни та відчув біль перших втрат. Водночас, саме тут боєць разом із побратимами здійснив справжній подвиг. На чолі евакуаційної групи, створеної для порятунку поранених та евакуації тіл загиблих, він здійснив понад десять успішних виходів «на нуль». Ризикуючи власним життям, хлопцям вдалось врятувати 12 поранених бійців та винести тіла кількох загиблих.
«Дуже страшно було. Обстріли не вщухали – міномети, артилерія, дрони. Але я вірив, що маю дійти живим. Постійно молився», – ділиться захисник.
Одна з найтяжчих евакуацій загиблого бійця тривала із перервами п’ять діб. Відстань від передової до точки евакуації була майже п’ять кілометрів. За першу добу тіло вдалось відтягнути тільки на 800 метрів. Через ворожі обстріли евакуацію довелось перервати, але через кілька днів їхня група повернулась і таки винесла тіло полеглого побратима.
«На шляху до бойових позицій було десь півкілометра відкритої ділянки без жодного кущика і горбика, яку ми назвали «дорогою смерті». Тут працювало все – міномети, дрони, стрілецька зброя, а артилерія не вщухала ні на мить. Кожне переміщення було ризиком, а зупинка – потенційна загибель. На цій ділянці обірвалось життя багатьох побратимів», – розповідає Василь Паливода.
За ці героїчні вчинки Головнокомандувач ЗСУ Олександр Сирський нагородив Василя Паливоду Почесним нагрудним знаком «Золотий хрест».
Провідник «на нуль»
Також Водяний виконував завдання провідника. Це означало проводити бійців на передові позиції провіреними маршрутами і повертати їх назад, часто під обстрілами, ударами дронів і з пораненими.
«Захід і вихід на позиції – це найбільш ризиковано, особливо важко вести новобранців, які вперше на фронті. У багатьох виникає панічний страх, потрібно стежити, щоб вони на міни не наступили, щоб «не спалились» ворожим дронам. Були ситуації, коли повертався з однією групою і одразу ж йшов з наступною. Провідників не вистачало, а я не міг підвести своїх», – розповідає Водяний.
Шляхи змінювалися після кожного обстрілу – посадки, згарища, розтяжки, зорана снарядами земля, повалені дерева.
«Був випадок, коли через інтенсивний обстріл нам не вдалось дійти до позиції і довелось повернутись назад. Коли мене покликали до командира, я думав, що отримаю догану, а він потиснув мені руку і сказав: «Дякую, що зберіг життя».
І додає, що бойовий наказ – обов’язковий для виконання, але як виконати його успішно – залежить від кмітливості та досвіду кожного бійця.
«Кожен вихід на позиції – це ризик, але й не «квиток в один кінець». Якщо є голова на плечах і дух, то можна обійти небезпеки і повернутись живим. Так, на фронті велику роль має удача, але набагато більше – підготовка, розуміння своєї справи і відповідальне ставлення до діла. Я завжди йшов тільки з вірою та молитвою. Хто б що не казав, але Бог на війні є і Його захист відчувається. У критичні моменти триматись допомагали думки про дім, рідних та відповідальність за тих, хто поруч», – зазначає Водяний.
Військовослужбовець зізнається, що страх на війні – це природно. Він є у кожного і його не можна позбутись, але можна навчитись ним керувати.
«Страх подолати неможливо, але ним можна навчитись керувати. Так, війна – це жахливо, але вона піддається контролю, якщо ставитись до неї, як до своєї роботи. І якщо виконувати її сумлінно. Але це все людський фактор. Були такі бійці, які настільки «накручували» себе перед виходом на позиції, що їх буквально паралізувало, вже «хоронили» себе наперед. Із таким настроєм йти до бою дуже тяжко і небезпечно», – продовжує військовий.
За словами Водяного, на «нулі» помилка бійця – це найчастіше остання дія, яку встигає вчинити людина. І це не лише його особиста доля. Один невчасно увімкнений телефон, зайвий звук, неуважний крок чи погано замаскована позиція здатні видати цілий підрозділ. Нехтування правилами безпеки одного перетворює групу побратимів на мішень для ворожої артилерії та дронів.
«Передова не прощає нехтування бойовими інструкціями та недбальства. Кожен, хто бере до рук зброю, має розуміти: від його дисципліни, зосередженості та професіоналізму залежить не лише його власне життя, а й життя інших людей», – додає захисник.
43 дні «на нулі»
З серпня 2025 року Василь Паливода служить у 50 полку Національної гвардії України. У складі резервної стрілецької роти брав участь у боях з ворогом на Покровському напрямку. Разом із бійцями 12 бригади НГУ «Азов» тримали оборону в районі населеного пункту Шахове. Як і в ЗСУ, у Нацгвардії Водяний виконував роль універсального солдата – воював на передових позиціях, зачищав, мінував та розміновував, будував бліндажі та окопи, евакуйовував поранених і загиблих.
Боєць відзначає, що ситуація на Покровському напрямку залишається загостреною. Окупанти не припиняють спроб просунутись. Наші захисники відбивають щодня по кілька ворожих штурмів.
«Кожен бій тяжкий і ворог сильний. Був випадок, коли ми зайшли на свою позицію, а там вже росіяни… Вони ходили до нас, як по свячену воду (усміхається). Там вже цілі кладовища російських солдатів, але вони йдуть дальше. Намагаються прорватись малими групами – по двоє-троє піхотинців. Йдуть на вірну смерть», – говорить воїн.
І наголошує, що хоча нинішню війну називають війною дронів, головним і найціннішим ресурсом на фронті є люди:
«В епоху дронів роль піхотинця не зменшилась, а навпаки – трансформувалася, ставши більш складною та небезпечною. БпЛА змінили тактику війни, вони можуть знищити ціль дистанційно, але вони не можуть зайняти окоп, перевірити бліндаж або підняти прапор. Основною рушійною силою армії залишається піхота, яка виконує найважчі завдання на лінії зіткнення».
Масове залучення БпЛА з однієї сторони полегшило роботу піхотинцям, бо чимало штурмів відбивають саме «пташки», водночас, ворожі дрони надзвичайно ускладнили логістику.
Через постійну загрозу із неба крайній раз Василь Паливода провів на бойовій позиції 43 дні без заміни.
«Це був кінець зими, якраз почав танути сніг, у бліндажі – болото по коліна, форма, взуття, спальні мішки постійно мокрі, висушити і повноцінно зігрітись не було можливості. Ще під час служби на Запоріжжі у 2024 році я травмував ногу. Постійні навантаження та тривале перебування в екстремальних умовах дало ускладнення і в коліні трапився розрив меніска. Біль була настільки різкою і нестерпною, що вже нічого не хотілось. Коліно «клинило», на ногу ставати не міг. Мені з дрона скидали знеболюючі уколи, які я сам собі колов у окопі. Дякувати Богу, через півтора місяця під час сильного вітру, який заважав роботі дронів, нам вдалось вийти. Десять кілометрів йшли пішки. Два дні. Але нам ще дуже повезло. Є позиції, на яких по три-шість місяців не можуть провести ротацію», – відзначає військовослужбовець.
Нещодавно військовослужбовцю зробили операцію на коліні і зараз він проходить реабілітацію та відновлення.
Втрати, втома і нерозуміння суспільства
Василь Паливода відзначає, що можна звикнути до холоду в окопі, до браку сну, до постійного ризику, але до одного звикнути неможливо – втрати побратимів. Це найважчий іспит, який випадає на долю військового.
«Побратим – це більше, ніж просто друг чи колега. Це людина, яка знає, що ти їв, чи спав ти, яка прикриває твою спину в бою, надасть допомогу при пораненні. Це той, з ким ділиш останній сухпайок, з ким п’єш каву в перервах між обстрілами, жартуєш, з ким будуєш плани на «після перемоги». Коли ця людина гине, здається, що частина тебе самого назавжди лишається в тому холодному, розбитому окопі», – з болем говорить військовослужбовець.
І додає, що за героїчним образом стійкості та незламності українських воїнів, який бачить суспільство, ховається дещо інше – глибока, майже безмежна втома. Втома, яка не зникає після 15-денної відпустки у півроку, а накопичується місяцями та роками безперервного протистояння. Окрім фізичного виснаження набагато тяжчою є психологічна втома. Але куди болючішим для захисників України є нерозуміння з боку цивільних.
«Військових не потрібно жаліти. Вони заслуговують глибокої, щирої та всебічної поваги, яка виходить за межі формального «дякую». Замість того, щоб жаліти, потисніть руку воїну чи ветерану, уступіть місце у транспорті, поступіться чергою у магазині чи банку. Дуже ранять запитання від цивільних: «чи вбивав?», «де служив?», «коли це все закінчиться?», «чому ти вдома, а не на фронті?»… З такими людьми взагалі не хочеться спілкуватись. Боляче, коли цивільні «рахують» твої гроші, зароблені на фронті потом і кров’ю. Дуже неприємно бачити у соціальних мережах відео та фото безтурботного життя, якими хизуються одні люди і, водночас, відчай волонтерів, які не можуть закрити збори на потреби фронту. Так не може бути! Хто не воює, має регулярно підтримувати армію, один одного, зберігати спокій та віру в нашу Перемогу», – наголошує Василь Паливода.
Мар’яна СЕРЕДЮК
Залишити коментар