59-річний Руслан Зелик приєднався до ЗСУ майже відразу після повномасштабного вторгнення. На той момент йому було 57. До цього він обіймав посаду першого заступника директора Департаменту соціальної політики Івано-Франківської міської ради, ще раніше був народним депутатом України.
Чиновницький кабінет Руслан Зелик змінив на полігон. Сьогодні він несе службу на посаді головного сержанта взводу охорони 138 навчального батальйону.
На своєму прикладі він показує всім «ненародженим для війни», що в армії корисним зможе бути кожен, а поважний вік – не перепона плідній службі. Нещодавно Руслан Богданович отримав відзнаку – медаль «За честь і звитягу».
Для курсантів і підлеглих його авторитет поза сумнівом. «Іноді я психолог, іноді вчитель, іноді нянька», – жартує захисник. Йому довіряються досвідчені товариші по службі та новачки. З ним радяться, до нього прислухаються та, безумовно, поважають. Навіть позивний «Богданович», який Руслан Зелик отримав під час несення служби у навчальному центрі, звучить радше як шанобливе звертання, ніж військове прізвисько.
Про свою службу на користь перемоги Руслан Зелик розповів «Західному кур’єру».
Пішов служити вслід за братом і зятем
Руслан Зелик долучився до ЗСУ у квітні 2022 року. Рішення працювати на користь перемоги він ухвалив одразу після повномасштабного вторгнення, але з його реалізацією були труднощі.
«Наша родина завжди жила в традиціях патріотизму. Мої діди воювали в УПА. Я ще зі студентських років належав до націоналістичної організації. Моя дружина завжди знала, що в разі небезпеки для країни я не зможу всидіти вдома, хоч би там що. Тому я долучився до війська у квітні 2022 року як доброволець. Це було непросто, бо ще з часів проходження служби в радянській армії, я був обмежено придатним. Та й на посаді першого заступника департаменту соцполітики міста на той час було дуже багато роботи. Але, коли на фронт пішов мій рідний брат, молодший від мене на два роки, потім його син, за ним мій зять, я просто не міг всидіти на місці», – каже Руслан Зелик.
Сьогодні франківський посадовець перебуває на посаді головного сержанта взводу охорони 138 навчального батальйону матеріального забезпечення, який є частиною 184 навчального центру Національної академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного.
За словами Руслана Зелика, за час повномасштабного вторгнення його навчальний центр підготував більше 19 тисяч військовослужбовців різних спеціальностей. Кількісно – це дві повноцінні бригади.
«Усі наші інструктори мають бойовий досвід. Особовий склад постійно відправляється на завдання на передову в складі 5 штурмової бригади, 47 бригади «Магура», 214 окремого штурмового батальйону «Опфор». Мій вік, на жаль, не дозволив мені бути одним із них. Але на своєму місці стараюсь робити все можливе для перемоги. Моя зброя – мій життєвий досвід», – переконує захисник.
«Забезпечую порядок для тих, хто забезпечує порядок»
Свій шлях на військовій службі, попри поважний вік, Руслан Зелик починав зі звання солдата.
«Я хоч і маю три вищі освіти, але військову кафедру так і не закінчив. У студентські роки, коли я вчився у медичному виші Львова, ми разом з Олегом Тягнибоком брали активну участь у діяльності студентського братства. Кафедра військової підготовки в нашому університеті була проросійською, тому ми агітували всіх студентів не йти туди на навчання. До того ж вступ був добровільним. І я, зрозуміло, теж не пішов. Тому на службі в ЗСУ я пройшов весь шлях від рядового солдата до звання «старшого сержанта», яке мені присвоїли 8 березня цього року», – розповідає Руслан Зелик.
Сержантський склад 59-річний військовий вважає ланкою, яка забезпечує зв’язок між солдатами та офіцерами.
«Саме це я бачу своїм основним завданням на посаді, яке намагаюсь виконувати. Як головний сержант взводу охорони я займаюся особовим складом, і своїм хлопцям передаю ввесь досвід, який маю. Не лише військовий, але й життєвий. А його у мене багато (сміється, – ред.). У батальйоні я найстарший. До мене всі звертаються на «Ви», навіть комбат», – каже Руслан Богданович.
У безпосередні обов’язки його взводу входить охорона всіх об’єктів на території військової частини:
«Наш взвод охорони – це структура всередині батальйону, яка відповідає за порядок, я б так сказав. Я ж несу відповідальність за все, що стосується особового складу: від зброї та екіпірування до вчасного присвоєння звань. Тому я, можна сказати, забезпечую порядок для тих, хто забезпечує порядок».
Позивний «Богданович»
Для курсантів і підлеглих Руслан Зелик намагається бути не лише командиром, який віддає накази, а й авторитетом.
«Як чоловік, у якого за плечима вже багато років життя, я постійно говорю і курсантам, і своїм бійцям про шкоду куріння, зловживання алкоголем. Особисто я не палю, не п’ю і цей спосіб життя намагаюся нести в маси. Завдяки такому підходу у свої майже 60 років я ще можу пробігти з хлопцями посадку з повним екіпіруванням, що не всім 30-річним вдається з першого разу. Хлопці з подивом дивляться, як я читаю книжки замість інтернету. Побратимів я намагаюся мотивувати власним прикладом і в духовному, і в фізичному плані», – пояснює головний сержант.
Руслан Зелик не соромиться своїх «нестандартних», як для військового, захоплень -мистецтвом вишивання, малювання.
«Я навіть допомагав художнику малювати на стінах нашого центру портрети українських діячів – Бандери, Коновальця, князя Острозького, Софії Галечко та інших», – каже військовий.
Якось під час служби йому довелося побувати навіть актором:
«Мене викликав комбат і сказав, що треба знайти військовослужбовця, який міг би виконати роль св. Миколая у близькій до полігону школі. А я кажу, що шукати нікого не треба, це можу зробити я. Ми провели чудове свято з дітками. Хтось із них помітив, що під костюмом я у «пікселі». Жартували, що Миколай в Україні також військовий».
У підрозділі дуже цінують людяність Руслана Зелика, готовність прийти на допомогу.
«Тут я не тільки головний сержант. Я ще психолог, іноді навіть нянька. Вдома щось сталося в когось із хлопців: «Богданович, порадь». З передової хлопці приїжджають, набачаться всякого, треба вислухати. Деколи когось доводиться і посварити, не без цього. Іноді треба бути м’яким, іноді суворим. Мій пріоритет – людські стосунки з підлеглими», – говорить військовий.
Повага від оточуючих проявилася в присвоєнні йому позивного.
«Сам собі я вибрав позивний «Обер». У перекладі з німецької це означає «старший». Крім того, я родом з Обертина, тому тут пасувало. Але, виявилося, що на службі все працює інакше. Позивний приклеюється сам по собі. Якось так сталося, що мене всі з самого початку називали по-батькові. Так і позивний мені дали просто «Богданович». Наліпка на формі у мене «Обер», але ніхто всередині частини не знає мене під цим прізвиськом», – розказує Руслан Зелик.
«Люди мають бачити справедливість»
Найбільшою проблемою сучасної армії Руслан Зелик вважає рудименти совка.
«Купа документації, журналів. Я розумію необхідність ведення журналу обліку зброї, чергувань, нарядів. Але є такі речі, які роблять нас «паперовою» армією. При цьому кожна перевірка поводить себе так, ніби писанина – це основне у даний час. Як головний сержант взводу охорони я можу з відповідальністю сказати, що 60% документації, яку я веду зараз, абсолютно не впливає ні на бойову, ні на навчальну підготовку особового складу», – каже військовий.
Також великої уваги потребує ставлення командирів до підлеглих на фронті:
«На жаль, у деяких підрозділах у нас процвітає «солдафонщина». Прибувають мобілізовані з кількома вищими освітами, з життєвим досвідом. А до них відносяться як до 18-річних призовників. Так, у війську вони солдати, ними керують офіцери. І, звичайно, треба виконувати всі розпорядження, бо армія без дисципліни – це ніщо. Але, попри все, має бути людяність і повага. Прикро, але іноді все відбувається інакше, це доводиться чути від колишніх курсантів, з якими я підтримую зв’язок. Ми маємо думати не про зменшення мобілізаційного віку, а про те, як мотивувати тих, хто підлягає призову зараз, але ухиляється саме через страх дідівщини. Бо якщо ми не будемо воювати, то загинемо всі».
«Головне, щоб люди – курсанти, підлеглі, воїни на фронті – бачили справедливість. В армії тяжко за неї боротися. Але коли ти ведеш себе достойно, це бачать усі», – підсумовує Руслан Зелик.
Оксана ДЕНЕГА
Залишити коментар