З піснею у «Теплому колі»: як жінки, що приїхали до Франківська через війну, знаходять підтримку у спільноті

Є переживання, які не вкладаються в слова, особливо коли життя доводиться починати з нуля. Музика справляється з цим краще. Саме так виникло «Тепле коло» — група самодопомоги для жінок, які переїхали до Івано-Франківська через війну. Її особливість проста і незвична водночас: тут співають.

Щотижня на ці зустрічі приходять жінки з різних міст, кожна зі своєю історією втрат і переїздів. Хтось мовчить, хтось не стримує сліз. У такі моменти виручає пісня. Дуже швидко розмова переходить у спів під акордеон — спочатку тихий, далі впевненіший. І коло ніби стає щільнішим — мелодія єднає.

Між цими моментами тут говорять про своє, про пережите, про те, що залишилося вдома. Знайомляться, жартують, діляться традиціями. Тут переплітаються різні говірки і традиції — привезені і місцеві. Спільний досвід поступово робить місто ближчим — і врешті своїм.

На одній із таких зустрічей побував «Західний кур’єр».

Пісня, що об’єднує: як виникло «Тепле коло»

Пісня тут не випадкова. Наталія Чайківська — вчителька музики, і саме через неї народилася ідея таких зустрічей. Спершу це було «Пісенне коло» — простір, де спів ставав способом бути разом у час, коли кожен проживав своє.

«Пісня і музика стали для мене способом прожити дуже важкий період життя, коли чоловік повернувся з АТО вже зовсім іншою людиною…І саме в піснях я тоді знайшла розраду», — каже Наталія Чайківська.

Згодом, коли до Івано-Франківська почали масово приїжджати внутрішньо переміщені люди і стало видно, що багатьом із них складно інтегруватися, формат зустрічей змінився. До пісень додалися розмови, теми, історії. Так «Пісенне коло» поступово переросло в «Тепле коло» — простір для знайомства, підтримки і взаємності.

«Хотілося, щоб люди краще пізнавали місцеву культуру — пісні, традиції, кухню — і водночас ділилися своїм досвідом, — каже вона. — Так з’явився простір обміну, де кожен приносить щось своє. Пісня в цьому стає одним із найпростіших способів познайомитися — вона знімає напругу, робить атмосферу невимушеною».

Засновниця «Теплого кола» пояснює: спів тут не про виконання, а про стан.

«Коли людина співає, вона дихає по квадрату. Це відбувається не навмисно, такою є природа вокалу і самої пісні. Фактично ми просто співаємо, але водночас виконуємо дихальні вправи», — каже Наталія Чайківська.

На зустрічах саме вона задає тон — підбирає пісні і акомпанує на акордеоні, до якого поступово підтягуються голоси. Поруч із нею працює Валентина Борульник — співмодераторка «Теплого кола». Вона — внутрішньо переміщена з Донеччини, із міста Селидового, яке нині перебуває під окупацією.

Коли Валентина починає говорити про дім, який залишила за сотні кілометрів, досі не може стримати сліз:

«Я приїхала до Івано-Франківська у 2022 році разом із дітьми. Чоловік одразу пішов добровольцем у ЗСУ. Виїжджали швидко, майже нічого не взяли. І з часом я зрозуміла: найбільше шкодуєш не за речами. Найболючіше — за фотографіями. Дитячими, родинними, тими, що тримали ціле життя. Бо саме в них залишається те, чого вже не повернеш. У такі моменти особливо відчуваєш, як важливо мати поруч людей, з якими можна це проговорити. Для мене таким місцем стало «Тепле коло»», — каже Валентина Борульник.

Жінки підхоплюють «Гуцулку Ксеню» — і сльози Валентини тихо зникають у співі.

«Коли бувають такі моменти, що хтось розчулюється — це нормально. Сльози тут не стримують, бо вони відпускають. Це те, що болить, виходить назовні. І в такі моменти я повертаю їх через пісню», — каже Наталія Чайківська.

Зустрічі у «Теплому колі» не мають чіткого сценарію — теми змінюються щоразу. Говорять про традиції, свята, кухню, про досвід, який кожна привезла із собою. Зараз до Франківська приїжджає дедалі більше жінок із Запорізької, Сумської, Харківської областей, і коло постійно поповнюється новими учасницями.

Тут жінки знаходять нові знайомства — інколи навіть із тими, хто родом із тих самих міст, які зараз під окупацією. Поступово формується нове коло спілкування, у якому легше освоїтися в місті й відчути себе не чужою.

Разом відкривають для себе місцеві особливості — від діалекту до побутових дрібниць.

«Я от вперше почула слово “шутка” і не розуміла, що це таке. А виявилося, що на Прикарпатті так називають вербу, яку святять на Великдень», — усміхається одна з учасниць.

Так само діляться і кулінарними звичаями. Здавалося б, звичні страви мають зовсім інші смаки і способи приготування залежно від регіону. У цьому обміні поступово зникає відчуття відмінностей.

«У мене після цих зустрічей є одне відчуття: те, що ми нібито різні, нам просто нав’язують. Насправді ми всі люди, всі українці. Немає тут якогось протиставлення чи іншого менталітету», — каже Валентина Борульник.

Після втрати — разом

Говорити про пережите готові не всі — навіть через кілька років після переїзду. Але одна з учасниць «Теплого кола» Катерина Чубарь погодилася розповісти свою історію.

«Я переїхала сюди з Донеччини. Це рішення відкладала до останнього, поки ракета не прилетіла просто у мій дім, коли я була всередині. Нам пощастило — ніхто не постраждав. Але спальня доньки — ліжко, на якому вона спала, було все пронизане осколками. Добре, що на той момент я вже вивезла її в Ужгород до сестри. Тоді ми з чоловіком зрозуміли: якщо ми не виїдемо, то рано чи пізно просто загинемо. Хоча залишали все з дуже важким серцем», — розповідає Катерина Чубарь.

До повномасштабної війни Катерина мала власну справу. Спочатку перевезла її до Дніпра і думала залишитися там. Але згодом донька вирішила навчатися очно в Івано-Франківську — так вона опинилася тут.

«Ми з 2014 року жили поруч із війною — Піски були зовсім близько. Вибухи були постійно, оце “бах-бах” — стало звичним. Я працювала, жила своїм життям і навіть не думала, що це може прийти прямо до мене. Це здавалося чимось нереальним. Думала, якщо десь там тримаються — значить, і далі триматимуться. І все буде як було», — каже Катерина Чубарь.

У Франківську вона довго не могла звикнути до іншої реальності.

«Коли я приїхала, був ступор. Ти звикаєш бачити військові машини, купу людей у формі. А тут цього немає. І ти ніби розумієш, що вже в іншому місці, але всередині це не відпускає. Я рік не могла нормально спати. Лягаєш — і чекаєш на приліт, а його немає. Організм довго адаптовувався», — говорить вона.

Катерина каже, що виїхала вже тоді, коли місто опинилося під окупацією. Багато знайомих залишилися — кожен обирав свій спосіб пережити це.

«Хтось ховався в підвалах, хтось виїжджав і повертався. Я не змогла. Я просто втекла — щоб цього не бачити і не чути. І дуже рада, що вивезла доньку», — каже вона.

Найбільше, зізнається, болить за дітей, які пережили війну безпосередньо.

«Є діти, які бачили вибухи, уламки, поранених. У когось після цього проблеми зі здоров’ям. Це залишається надовго. І багато хто з дівчат каже: ми сумуємо за домом, але повернутися вже не зможемо. Бо перед очима — те, що там було», — говорить Катерина Чубарь.

До «Теплого кола» вона потрапила випадково — шукала підтримки.

«Я шукала просто коло спілкування — серед людей, які розуміють. Коли побачила, що тут співають, спершу навіть розгубилася: я ж зовсім не вмію. Але швидко стало ясно, що це не про вміння — тут інше відчуття», — каже вона.

З часом ці зустрічі стали частиною життя.

«Тут я знайшла подруг. Ми разом ходимо на екскурсії, на події, просто проводимо час. Ділимо і радість, і важкі моменти. І знаєте, дівчата часто кажуть: “Ти собі не уявляєш, як добре, що ми всі разом”. І я з цим згодна. Це було одне з найкращих рішень — прийти сюди», — каже Катерина Чубарь.

Для багатьох учасниць, як і для Катерини, «Тепле коло» стало значно більшим, ніж просто зустрічі.

«Тепле коло» — це про дівчат, які не здаються, які підтримують і надихають одна одну попри все. Наші заняття дійсно теплі, але це швидше не заняття, а дружні зустрічі, посиденьки за чашкою чаю. Це можливість пізнати себе — нову, справжню, відкрити щось у собі. Поділитися історіями, традиціями, піснями, створити власноруч якісь прості, але важливі речі. Пісні — це окрема чуттєва тема. Це наш зв’язок із минулим і з майбутніми поколіннями, це відчуття дому і батьківського тепла. Для тих, хто приїхав, це ще й про інтеграцію — неформальну, невидиму. Про яку багато говорять. А ми з дівчатами не говоримо — ми співаємо», — каже Юлія Тимчак.

«Тепле коло — це місце, де панує атмосфера добра, підтримки і взаєморозуміння. Для мене ці зустрічі дуже важливі, бо я нещодавно переїхала до Івано-Франківська і ще тільки звикаю до міста. Тут я знаходжу не лише цікаві активності, а й людей, які надихають, підтримують і допомагають не відчувати себе самотньою», — говорить Анна Гордійчук.

«Щиро дякую організаторам і учасницям “Теплого кола” за взаєморозуміння, підтримку і затишок. Ця група стала точкою опори для багатьох. Це місце, де відпускає напруга і хоча б на час зникає тривожність. Тут прості розмови, але дуже багато підтримки», — каже Злата.

Саме такі відгуки, каже Наталія Чайківська, і тримають цей простір.

«У нашому житті це хоч якась стабільність. У четвер ми відкладаємо всі справи і збираємося разом. Буває, що думаю: чи потрібно це взагалі комусь? Але приходжу — і розумію, що потрібно. Бо це місце, де люди тримаються одна за одну. Тому чекаємо на нашому колі всіх, хто хоче поговорити і поспівати», — каже вона.

Зустрічі «Теплого кола» відбуваються за підтримки громадських організацій «Дружина воїна» та «Гурт».

Оксана ДЕНЕГА