Піротехніки Головного управління ДСНС Франківщини розміновують деокуповані українські землі від самого початку повномасштабного вторгнення. З того ж моменту з ними пліч-о- пліч працюють ті, хто надає саперам повний медичний супровід на найнебезпечніших ділянках роботи. Один із них – провідний фахівець із медичного забезпечення і медико-біологічного захисту ГУ ДСНС в Івано-Франківській області Владислав Сверида.
Лікар-хірург за освітою, на роботу в ДСНС він прийшов напередодні повномасштабного вторгнення, в 2021 році. «Я відчуваю, що зараз на своєму місці», – запевняє 29-річний медик-рятувальник.
Нещодавно Владислав Сверида повернувся після четвертої ротації на прифронтові території, яку провів на Донеччині, на межі ворожих обстрілів та активних бойових дій. Напередодні він отримав почесну нагороду – нагрудний знак «За відвагу в Надзвичайній ситуації».
Про виклики в роботі медиків та саперів на Сході України, ворожі пастки для наших піротехніків та ставлення місцевих Владислав Сверида розповів в інтерв’ю «Західному кур’єру».
– Владиславе, розкажіть, що входить у ваші обов’язки, коли ви працюєте в тилу на Прикарпатті і як вони змінюються, коли вирушаєте на чергову ротацію?
– Основні мої обов’язки в Головному управлінні – це повне медичне забезпечення всієї структури ДСНС нашої області. В народі моя посада називається «начмед». Тобто, все, що пов’язано з медициною, від забезпечення медичним майном до захворювань особового складу, їх медичний супровід у лікувальних закладах і так далі.
Під час ротацій на прифронтові території звичайно все по-іншому. Моя перша ротація в серпні 2022 року була в Київську область. Тоді я їхав як лікар у складі медичної бригади на забезпечення піротехнічних робіт з розмінування. Крайня, четверта моя ротація – в червні цього року на Донеччину пройшла в складі групи управління розмінуванням. Я був помічником керівника з медичних питань. В моєму підпорядкуванні було 10 медичних розрахунків, а також 15 піротехнічних. В мої обов’язки входило курування всього абсолютно, що стосується медичного забезпечення, допуск до роботи піротехніків і водіїв, координація дій на випадок непередбачуваних ситуацій, розстановка сил і засобів. Це була моя перша ротація в такому складі, коли на мене поклали саме ці функції. Було дуже нелегко. Більше 35 днів ми провели у зоні бойових дій на Донеччині.
Ми постійно були із хлопцями-піротехніками на тих локаціях, де вони працювали. В лісі, в полі чи в населеному пункті. Один медичний розрахунок змушений був забезпечувати два, три, а то й чотири піротехнічні розрахунки, якщо дозволяла місцевість. Особливості прифронтових територій – відсутність доріг і мостів, сильно впливала на нашу роботу. Не через усі населені пункти можна проїхати. Хлопці могли працювати один від одного на відстані п’яти кілометрів, а під’їзд до кожного розрахунку займав понад 40 хвилин. Тому важко було врахувати всі обставини і зробити так, щоб кожен сапер був в зоні досяжності медиків. Також наші піротехніки реагували на заявки від цивільного населення, що «там щось прилетіло», а ми надавали супровід.
Зв’язку в нашій зоні роботи практично ніде не було. В будь-яку хвилину мінялися межі бойових дій, починалися обстріли і треба було швидко реагувати. Бувало, що ми працювали в одному населеному пункті, а вже через два дні не могли до нього під’їхати, бо на околицях стояли російські солдати. Ми жили і працювали в постійній невідомості того, що чекає нас за крок. Хлопці сильно вигорали як фізично, так і емоційно.
– Чи часто під час робіт з розмінування виникає потреба в медичній допомозі?
– Так. Лікарів на прифронтових територіях дуже не вистачає. А допомоги потребує як цивільне населення, так і військові, і наші працівники. Від мінімальних захворювань до максимально негативного перебігу – підривів чи травмувань.
Щодо саме робіт з розмінування, то в піротехніків часто виникають травми. Вони працюють у дуже важкому спорядженні. Тому хребет це найперше, що в них «вилітає».
Крім того, під час крайньої ротації, хлопці працювали в умовах дуже високих температурних режимів, до +45 градусів. В полі, де немає ні єдиного дерева, щоб сховатися чи перепочити. Це небезпека теплових ударів. Але наші піротехніки робили свою роботу навіть в цих умовах.
На жаль, доводилось надавати також невідкладну допомогу… Коли стаються такі позаштатні ситуації, то не так складно виконати свої професійні лікарські обов’язки, як потім дивитися в очі хлопцям, які чекають біля лікувального закладу, щоб дізнатися стан свого побратима. Підібрати слова і сказати їм реальну ситуацію, що, на жаль, цей чоловік з вами працювати більше не буде…
– Наскільки високий зараз ризик роботи на прифронтових територіях?
– Небезпека є. Бувало, що двері в кімнату посеред ночі відкривалися не від протягу, а від вибухової хвилі. Чи, коли стоїш на вулиці і чуєш, як до тебе наближається шахед, а тікати від нього нема куди.
Перші три тижні це було дуже важко сприйняти. А потім ніби спокійно на все це починаєш реагувати, звикаєш. Я навіть коли додому приїхав, то спати не міг, так за два місяці звик засинати під звуки обстрілів.
Але бували і ситуації, на які спокійно реагувати не можна було. Пам’ятаю, як ми з хлопцями тікали від ворожого дрона. Ми працювали в одному із населених пунктів і почули над собою ніби рій бджіл. Звук то доносився до нас, то зникав. Спочатку була думка, що це наш безпілотник. Підлетів, ідентифікував нас і все нормально. Але коли протягом десяти хвилин кілька разів ми чули його наближення, то всередині вже щось занепокоїлось. А коли я побачив здалеку, як наші піротехніки в повному екіпіруванні біжать «стометрівку» не гірше за спортсменів, то стало остаточно ясно, що це російський дрон. Я навіть не зрозумів, як ми так швидко покинули цю ділянку. Їхали і озиралися всю дорогу.
Була ще ситуація, коли працював аварійно-рятувальний підрозділ і їм була потрібна допомога піротехніків, яким я забезпечував медичний супровід, зателефонували і сказали що потрібно приєднатися на виїзд в один з населених пунктів після обстрілу. Мене попередили, що перших рятувальників, які прибули туди для надання допомоги, ворог повторно накрив вогнем. Тоді я відчув адреналін і страх одночасно. Дякувати Богові, тоді все закінчилося добре.
Але є люди, які в таких умовах живуть постійно. І це не лише люди похилого віку. На прифронтових територіях живуть і жінки, і діти, і цілі сім’ї. Якось ми приїхали на знешкодження 500-кілограмової бомби в одному з населених пунктів, за 6 кілометрів від зони бойових дій. Мене найбільше вразило, що на наших очах, просто біля цього гігантського КАБу, прогулювалася мама з трирічною дитиною. Подібних ситуацій я бачив багато. Люди там перебувають в постійній небезпеці.
В одному з населених пунктів, де ми працювали, взагалі немає жодної вцілілої будівлі. Але кожен раз, коли ми їздили в ту ділянку, я бачив дідуся, який на велосипеді приїжджав в свою розбиту хату і просто там сидів. Я його вже здалеку впізнавав.
– А як вас сприймало місцеве населення?
– По-різному. Були ті, хто нас вітав, обнімав, дякував за нашу працю. Але були і ті, хто не до кінця розумів, що саме ми там робимо.
– Який загалом фронт роботи в піротехніків був під час вашої крайньої ротації на Донеччині? Що найчастіше мінують росіяни?
– Там земля дуже насичена різними вибухонебезпечними предметами. Якщо раніше наші піротехніки знаходили просто танкові снаряди, то зараз це і «пелюстки», і протитанкові, протипіхотні міни, осколкові снаряди. Вибухонебезпечні предмети маскують, прикривають папірцями. Можна подумати, що це звичайна обгортка від чогось лежить. Ідеш, штовхнеш ногою, і нога вже не нога…
Прикривають однією протипіхотною міною дві інших. Під протитанкові снаряди кладуть ще щось. Для них неписана ніяка Женевська конвенція чи правила війни. На одній з ділянок наші піротехніки зняли 15 протитанкових мін вздовж одного кілометра. І це була ділянка, куди б танк точно не заїхав…
В будинках, де росіяни жили, заміновано було абсолютно все. Двері в будинок і в підвал, навіть підходи до них. При цьому видно, як вони сильно заморочувалися. Робили все надто складно, щоб вибухівку неможливо було зняти, лише підірвати.
Військові розказували нам, як на одній з позицій, в будинку, де перебували росіяни, виявили ноутбук, який здетонував в той момент, як його відкрили. Щоб замінувати ноутбук таким чином треба дуже сильно помучитися. Та й невідомо, хто його візьме в руки – військовий, чи цивільний. Нормальні люди такого робити не будуть.
В мене особисто таке враження, що москалям просто дали картбланш на будь-які дії і безліміт щодо ресурсів. Треба – беріть і робіть все, що хочете. Тому, якщо ми дотепер знаходимо вибухонебезпечні предмети з часів Другої світової війни, то скільки часу знадобиться на розмінування наслідків цієї, важко навіть уявити. В наших піротехніків буде дуже багато роботи. А особливо на тих ділянках, де росіяни перебувають дотепер від початку окупації.
– Після чотирьох ротацій за плечима, чи не перестали ви любити свою роботу?
– Ні. Я відчуваю, що після повномасштабного вторгнення перебуваю на своєму місці. Зараз я працюю в Головному управлінні, але вже хочу на ротацію. Моєму синові зараз 9 місяців. І я хочу, щоб він жив у спокійній країні, не бачив і чув жодних обстрілів. Не бачив іграшок, всередині яких замасковані гранати… Я буду робити все для того, щоб він ніколи не дізнався, що таке війна.
Розмовляла Оксана ДЕНЕГА
Залишити коментар