Найперше нам необхідно йти під знаком правдивої національної історії, починаючи з княжих часів, козацької слави, що воскресив нам наш месія –національний пророк, апостол українського національного світогляду – Тарас Шевченко. «Було колись в Україні – ревіли гармати; було колись – запорожці вміли панувати». Нам необхідно йти під правдивою історією національно-визвольної боротьби, яку вів український народ від 1918 до 1950 року під своїми національними атрибутами: тризубом, блакитно-жовтим прапором та гімном «Ще не вмерла Україна». Ці символи рясно скроплені кров’ю українських патріотів, а нині служать вивіскою, під якою ще орудує привид більшовизму.

Українські діти на екранах своїх телевізорів не бачать навіть мультика про козаків чи бійців Української Народної Республіки, січових стрільців, вояків Української Повстанської Армії та дивізії «Галичина». Зате дивляться кожний день фільми про героїзм червоної армії, яка задушила молоду УНР у 1918 році і стояла в Україні 70 років сторожею комуністичного режиму, який жорстким терором винищував українську націю. Тож в якій державі живемо – у своїй чи чужій? Тому нині на Сході України ще ллється кров патріотів Української держави за її правду і гідне життя.
Те, що відбувається сьогодні в Україні, є ще продовженням комуністичної імперської політики, яка була спрямована на розрив генетичного зв’язку між поколіннями української нації. Щоб довести це тлумачення до усвідомлення, заглянемо в правдиву історію українського народу. Там знайдемо явище, яке здобуло в світі великої слави, прихильності, заслуженої популярності,– це козаччина, її фортеця Запорізька Січ.

Під покровом Богородиці козаки не боялися ні ворожого вогню, ні грізної стихії, ні морської бурі. Для запорізьких козаків це свято було храмовим, адже у центрі Запорізької Січі завжди стояла Покровська церква. Вона була священною для кожного козака – від її порога вони вирушали на захист рідної землі і з подякою за порятунок поверталися до неї після походів. Саме на свято Покрови козаки проводили свої ради, на яких вибирали нового гетьмана або кошового отамана. Значного поширення культ Покрови набув і в Українській козацькій державі – Гетьманщині – за гетьманування Івана Мазепи. Завдячуючи шанобливому ставленню українського козацтва, за святом закріпилася ще друга назва – Козацька Покрова, а у свідомості народу воно почало асоціюватися з такими поняттями, як військова честь, звитяга, мужність, лицарство. Ще на початку XVII століття військова слава, лицарський авторитет козаків настільки високо цінився, що їх, як досвідчених і відважних вояків, запрошували великі європейські країни для військової допомоги у вирішенні конфліктів, що виникали під час довголітніх воєн. Українські козаки допомагали Франції відвоювати від іспанців форт Дюкерк. Пізніше воював з козаками за українську ідею і загинув за Францію в чині генерала син українського гетьмана Пилипа Орлика – Григор Орлик.

На його честь у Франції названо один із аеропортів Парижа – «Орлик». Він загинув у важкому бою. Ось що писав король Франції Людвік XV його дружині Олені Орлик: «Мадам, я втратив досконалого шляхтича Франції – сміливого і видатного генерала, ім’я якого залишається в славетних анналах армії. У безмежному горі, що Вам трапилося, знайдіть потіху в цьому моєму признанні: граф Орлик помер, як слід умирати людині його роду і гідності».

Коли турки у 1683 році облягли Відень і загрожували небезпекою усій Європі, то на допомогу були покликані козаки, які воювали героїчно і прославляли Україну.
У XX столітті козацькі традиції наслідували борці за незалежність України – армія УНР та УПА. Символічним днем створення УПА вважається 14 жовтня 1942 року, тобто на свято Покрови Пресвятої Богородиці.
Населення Галичини у 1942 році ще не мало достовірної відомості про УПА, що утворилося на Волині, хоч було зайняте у пошитті наплічників і деякого одягу з самотканого полотна, пофарбованого у зелений колір, і все це доставлялося на Волинь. Але одного сонячного дня, перед святом Покрови, над моїм селом Зушиці Городоцького повіту Львівської області появився німецький літак і скинув хмару листівок форматом А-4. На листівці синьою фарбою було намальовано три малюнки з підтекстовками. На першому малюнку було зображено німецьку автоколону, яка збройно оборонялася від нападу УПА, де видно вбитих по обох сторонах, і напис: «Чому воюємо між собою, коли маємо спільного ворога – більшовизм. Вступайте в українське визвольне військо». На другому малюнку зображено, як повстанці вийшли з лісу, скинули з себе лахміття, покидали обрізи на купу і одягають німецькі мундири з надписом на рукаві УВВ, беруть скоростріли МГ-42 та стоять біля гармат, і підпис: «Як то гарно ся вдягати в скоростріли та гармати». На третьому рисунку вже показано, як українське визвольне військо наступає з німецьким і гонять Сталіна до Москви. Це була невдала німецька пропаганда, бо скоро вияснилося, що Гітлер для України не кращий за Сталіна, а молоді, гарні хлопці із Східної України –це полонені червоноармійці, які одягнули німецькі мундири для пропаганди, щоб не померти голодною смертю у німецьких таборах.

Свято Покрови є і святом утворення Української Повстанської Армії, яка продовжувала традиції українського козацтва.
У Другій світовій війні українці брали масову участь. За Францію проти німецьких окупантів воювали два курені українських вояків – імені Богуна та імені Тараса Шевченка, а також відділ вояків із дивізії «Галичина» під командою пор. Осипа Круковського.

А якщо перейти цвинтарі полеглих в Нормандії жертв великого союзного десанту на побережжі Франції, то на вояцьких хрестах можна знайти стільки українських прізвищ, що робиться соромно за так званий культурний світ, для якого донедавна Україна не існувала, і нині Україна йому не потрібна, хоч українська кров лилась під французькими, англійськими, канадськими, американськими та російсько-комуністичними прапорами за спільні інтереси та ідеали, в яких осягнена українська участь замовчувалася своїми і чужими, і замовчується понині.
Ще тепер пролита українська кров там виблискує кривавими діамантами в чистому піску того побережжя Франції, де кожного літа тисячі французів, визволених тією кров’ю, гріються на сонці.
Нас не визнають учасниками війни за свою свободу і справедливість. Тому що не маємо ще своєї національної держави, у якій була б написана вся історія цієї національної боротьби.
Наша правдива історія ще лежить у невідомих могилах разом з борцями та розсипана діамантами по зораних полях, по лісах, криницях, по руїнах спалених сіл, по просторах Сибіру і усієї Російської імперії та країнах усього світу.

Хто збере ці діаманти, що світяться відблиском української крові, і складе з них найдорожчу в світі діадему – корону слави невмирущої і непримиренної, вічно воюючої за свою гідність і гідність світу проти рабства української нації?
Хто позбирає ці діаманти, що кривавляться скаргою на грішне забуття їх?

Про історію спільних відносин між Україною і Францією у боротьбі за свободу не знає нинішній президент Франції, коли зустрічається з В. Путіним, який намагається втримати Україну в лоні своєї імперії. Не знає української національної історії і Європейський Союз, що і є причиною нинішньої безмежної кризи в Україні.
Степан ПРИЙМА, ветеран ОУН-УПА