Громадянин Сполучених Штатів Америки Трейсі за позивним «Міккі» із Південної Кароліни крайніх півроку боронить нашу державу в лавах Інтернаціонального легіону ЗСУ.
В той час, як тисячі українців переїхали у США, тікаючи від війни, Трейсі прибув у нашу країну саме для того, щоб допомогти нам нищити ворога. Про свою мотивацію взяти участь у російсько-українському протистоянні, воєнний досвід та ставлення американців до війни в Україні доброволець розповів в інтерв’ю «Західному кур’єру».
«До війни з Україною мене нічого не пов’язувало»
– Як і коли ви прийняли рішення стати захисником України?
– В останні кілька років я багато подорожував, і трохи менше року тому прибув на екскурсію до Варшави. Там мені трапилася нагода переглянути документальний фільм «20 днів у Маріуполі». Мене він дуже зачепив. До того з Україною мене нічого не пов’язувало. Але в цей момент я усвідомив, як сильно в Україні страждають мирні люди. Мене пройняло відчуття несправедливості, жахливості цієї ситуації…
У той вечір я прийняв рішення поїхати в Україну та вступити до лав Інтернаціонального легіону ЗСУ. Вже наступного дня я сів на автобус до Львова. Далі було кілька місяців навчань і згодом підписання контракту з ЗСУ на півроку. Спочатку я служив солдатом у піхоті. В останні місяці отримав спеціалізацію оператора дронів.
Зараз термін мого контракту вийшов, я очікую на підписання нового. Існують деякі бюрократичні нюанси. На кілька тижнів я повертався на Батьківщину в США. А решту часу очікування вирішив провести в Івано-Франківську. Це місто дуже гарне, європейське та сучасне. Тут гарні ресторани та смачна їжа. Довкола чудові люди. Саме тому я тут.
– Виходить ви прибули в Україну конкретно для того, щоб взяти участь у бойових діях?
– Так.
– В світі так багато воєнних конфліктів, які тривають значно довше за російсько-українську війну. Чому бажання стати військовим у вас виникло саме щодо нашої держави?
– В моєму випадку це було якесь внутрішнє відчуття… Що вчинити саме так для мене буде правильно. Я віруюча людина. І вірю в те, що Бог має великі плани на мене та на Україну. А точніше на мене в Україні.
Справді, у світі, на жаль, багато війн. Питання, чому саме Україна, я свого часу поставив своєму побратиму по легіону, який вже мав військовий досвід. Його, як і мене, на війну в Україну піти спонукнув саме фільм «20 днів у Маріуполі». Таке от співпадіння.
– Як на ваше рішення піти захищати Україну відреагувала ваша сім’я?
– Звичайно вони не зраділи. Спочатку мої близькі зовсім не розуміли цього мого рішення. На їхню думку, у війні домінує політична складова. Вони казали, ми не хочемо, щоб ти загинув за політичні розбірки на іншому кінці світу. Але з часом, вони все ж прийняли мою сторону і наскільки могли зрозуміли. Так, війна не обходиться без політики. Але на прифронтових територіях щодня гинуть живі люди, які не мають до неї жодного відношення. Від бойових дій страждає звичайне мирне населення. Матері, діти, літні люди. Війна прийшла у їхній дім. Українці потребують допомоги. Я можу їм допомогти.
Жодна мати не хоче, щоб її син йшов на війну. Але моя прийняла цей факт і змирилась з ним.
«Коли люди воюють проти дронів – це найважче».
– Розкажіть про ваше життя до того, як ви стали військовим ЗСУ.
– Я народився у США, в штаті Південна Кароліна, де прожив усе життя. Це невеликий штат, там живуть дуже хороші люди з сімейними цінностями. Громада там дуже релігійна. Українці на них дуже схожі.
Я закінчив Університет Південної Кароліни та здобув ступінь магістра історії. Але у США займався бізнесом, у мене була компанія з продажу фармацевтичної продукції. Жодного військового досвіду в мене за плечима не було.
До пандемії коронавірусу я взагалі не подорожував. А коли епідемія ковіду закінчилась, я вирішив здійснити подорож до Аргентини та Колумбії, де провів майже рік. Там я викладав дітям англійську мову.
Згодом з Південної Америки я купив квиток на екскурсію в Будапешт, потім у Варшаву. І так вийшло, що додому я вже не повернувся, а поїхав в Україну.
– Ви провели на війні крайні шість місяців. За цей час, які бої були для вас найважчими?
– Якщо говорити про бої, то найважче, безумовно, було на Донеччині. Були різні випадки, про які я навіть не хочу згадувати і говорити… Ми по кілька днів могли проводити без їжі та майже без води, очікуючи підтримки нашої позиції.
Але, якщо казати в цілому, то найгірше в цій війні те, що коли на тебе летить ворожий дрон, виживає не той, хто краще навчений чи має більший досвід. Живим лишається той, кому просто пощастить…
Дронам дуже важко протистояти. Практично неможливо сховатися чи втекти. У нас також є дрони, і ми ними теж працюємо по ворогу. Але саме цей момент, коли люди стають беззахисними супроти машини смерті… Люди проти дронів – як на мене, це найважче.
– Чому ви хочете повернутись на фронт?
– Перше, що я відчув, коли повернувся з фронту, це було глибоке відчуття провини. Одразу після завершення мого першого контракту, я приїхав у Одесу. Для мене було важко усвідомлювати, що за якусь годину їзди на схід звідси йдуть бойові дії. Там люди страждають, а тут насолоджуються життям.
Потім, по дорозі до США, чим далі я опинявся від України, тим більше почуття вини тиснуло на мене. На фронті у мене залишились побратими, деякі з пораненнями в госпіталях. Я думав про них. Вони проходять реабілітацію і не хочуть залишати Україну.
Дехто з моїх друзів тут загинув… В мені вирує бажання помститися за них.
Але я зовсім не осуджую тих, хто не хоче воювати чи повертатися на фронт. Піти на війну має бути свідомим рішенням кожної людини. Це життя і смерть. Своє рішення для себе я прийняв, тому буду вірний йому до кінця.
«У США дуже багато російської пропаАганди»
– Які у вас були відчуття, коли ви повернулися на Батьківщину після України?
– Це дві тотально різні реальності. Але, щоб відчути різницю між життям в країні, де йде війна, і мирною державою, не обов’язково їхати до Америки. Навіть Варшава це вже зовсім інший світ.
У США війна в Україні відчувається тільки через призму політики та фінансів. Це наче відокремлює американців від реалій війни в Україні – реальних людських смертей та страждань. Лише частину загиблих захисників ми бачимо на меморіалах, як от на стометрівці в Івано-Франківську… Думаю багато американців змінили б своє сприйняття війни, якби побували в Україні.
– А як американці сприймають війну в Україні зараз?
– Я б сказав, 50 на 50. Люди, які особливо не вникають в цю тему, просто слухають те, що політики вкладають їм у вуха. Саме тому частина американців підтримує тези про те, що США має припинити допомагати Україні фінансами та зброєю. Мовляв, ми американці маємо дбати тільки про свій власний добробут. Таких людей досить багато, як це не прикро. Пропаганда робить свою справу. У США насправді дуже багато російської пропаганди.
Інша частина населення розуміє, що Сполучені Штати, як найпотужніша мілітарна держава світу, як найбільша економіка, повинні допомагати іншим країнам. Особливо у таких кричущих випадках, як війна в Україні. І я впевнений, що Америка не припинить допомагати українцям.
Особисто я теж не припиню. І за це я зовсім не вважаю себе героєм. Справжні герої, на жаль, вже мертві…
Українці надзвичайно відважні люди. Чоловіки, жінки, діти… Я ніколи в житті не бачив таких проявів мужності. Я щиро полюбив цю країну. Це дає мені натхнення захищати її та її мирних жителів. Я вірю в перемогу України. І я буду з вами до перемоги.
Розмовляла Оксана ДЕНЕГА
Висловлюємо вдячність за допомогу в організації інтерв’ю «Гончаренко Центру» в Івано-Франківську
Залишити коментар