Як мати одинадцять місяців розшукувала полеглого під Ізюмом воїна Василя Вінтоняка

Коли почалось повномасштабне вторгнення росіян в Україну, 24-річний Василь Вінтоняк із села Манява Солотвинської громади повернувся з Польщі і добровольцем пішов захищати рідну землю. У свої молоді роки він мав загострене відчуття справедливості і вірив, що перемога у цій війні докорінно змінить життя в Україні на краще.

У складі 25 окремої повітрянодесантної Січеславської бригади стримував навалу російської орди на Харківщині. Загинув 2 квітня 2022 року під час авіаобстрілу окупантами українських позицій під Ізюмом. Майже одинадцять місяців Василь Вінтоняк вважався зниклим безвісти. Весь цей час його рідні не припиняли пошуків бійця як серед живих, полонених, так і серед загиблих. І тільки завдяки одержимій наполегливості та щирим молитвам таки знайшли його. 23 лютого 2023 року молодий захисник під спів скорботної «Плине кача» востаннє повернувся до рідного села на щиті. Провели в останню путь захисника України в річницю повномасштабної війни.

Писав вірші трьома мовами та міряв стати десантником

Василько (саме так називають його рідні) ріс надзвичайно розвиненим та не по роках розумним хлопчиком, ніби спішив жити. У чотири роки він вже вільно читав газету. Першою його книжкою була збірка пригодницьких оповідань Кіплінга. У 5 років мати купила йому карту світу і він вивчав столиці держав. Знав досконало географію, історію, любив читати енциклопедії про тварин.

Як пригадує мати Оксана Вінтоняк, у початкових класах йому було нудно, адже те, що вивчали однолітки, він вже давно знав. Був творчою особистістю, писав вірші та поеми трьома мовами: українською, польською та російською. Єдине, що йому було не до душі, – математика. «Він на все мав свою думку. Завжди відстоював свою точку зору, яка часто різнилась із думкою його однолітків», – говорить мати Оксана.

Після закінчення школи у Маняві навчався у філологічному класі в Івано-Франківському ліцеї-інтернаті для дітей із сільської місцевості.

У дитинстві завжди грався солдатиками і мріяв стати десантником. Але вступити до вузу правоохоронних органів не вдалось, тому пішов вчитись на кафедру готельно-ресторанної та курортної справи факультету туризму Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника. Провчився два курси очно, потім перевівся на заочну форму навчання і поїхав у Польщу на заробітки.

«Уже в 12 років він хотів бути дорослим. Ще у шкільні роки ходив підзаробити на пилораму, завжди допомагав мені по хазяйству. Дуже хотів бути самостійним, мати свої гроші, відчувати себе чоловіком, а не дитиною. Коли став повнолітнім, соромився брати у мене кошти. Тому поїхав сам заробляти у Польщу», – розповідає пані Оксана.

«Як не буде правди, не буде і мене на цьому світі»

Мати полеглого військовослужбовця пригадує, що ще задовго до початку війни Василь дуже змінився. Ніби щось відчував. «Одного разу він задумувався і сказав мені: «Мамо, людина на цьому світі живе, доки не виконає свою місію». Почути такі слова від своєї дитини було страшно. Я йому відповіла: «Васильку, ти багато не філософствуй, йди десь із друзями, погуляй із дівчатами…». Він вже тоді готувався до чогось. Я не могла зрозуміти, що робиться з моєю дитиною. Але теж почала відчувати якусь незрозумілу тривогу».

А вже за місяць до війни Василь почав складати матері «заповіти»: що він хоче, аби вона зробила, коли його не стане.

«Радив, що варто змінити у стосунках із людьми, з родичами. Страшно ставало. Я молилась за нього на вервичці, щоб ці думки його покинули», – розповідає пані Оксана.

24 лютого 2022 року вона разом із сином були у Польщі на заробітках. Вже через тиждень Василь сказав матері, що він не може знаходитись у чужій країні, коли вдома гинуть люди. І вернувся в Україну. «Мамо, світ такий фальшивий і лицемірний. Тепер є можливість щось змінити, щоб правда запанувала. Як не буде правди, не буде і мене на цьому світі», – згадує мати останні слова сина перед тим, як піти на фронт.

І додає, що прийняла рішення сина йти воювати, на диво, спокійно.

«Більше хвилювалась, коли він їхав у рейс, бо працював міжнародним кур’єром, ніж тоді, коли відправляла на війну. Мабуть, така була воля Божа. Я поблагословила його і відпустила. Розуміла, що стримувати немає сенсу».

Тільки сказала крізь сльози в дорогу, що не переживе, якщо він не вернеться. Він багатозначно відповів: «Мамо, у вас будуть сили все пережити. Людині не дається більше, ніж вона спроможна знести».

Під Ізюмом вони були приречені на загибель

7 березня 2022 року Василь Вінтоняк добровільно мобілізувався у Збройні сили України. Пройшов навчання на Яворівському військовому полігоні, звідки був направлений у складі 25 окремої повітрянодесантної Січеславської бригади, яка базується у селищі Гвардійське Дніпропетровської області, на Харківщині. Матері про це не зізнався, казав, що служить на Житомирщині. Тільки сказав: «Нарешті збулась моя дитяча мрія – я став десантником». Вкінці березня разом із побратимами зустрічав навалу окупантів під Ізюмом. 2 квітня в селі Брашківка і зупинилось серце молодого прикарпатського воїна.

«Російські війська наступали танками та артилерією, а наші зустрічали їх із автоматами. Зрозуміло, що вони були приречені на смерть. Зі 126 наших солдатів живими вийшли тільки 34 воїни», – розповідає жінка.

«Моє серце відчуло його смерть»

Востаннє мати говорила з сином 29 березня. Він попередив, що йде на завдання і чотири дні з ним не буде зв’язку. «Ще у середу ввечері він всім передзвонив – мені, бабусі, сестрі. Був веселий. Казав, що у нього все добре. Признався тільки своїй тітці, моїй сестрі, що він на Харківщині. У четвер, 30 березня з ним вже не було зв’язку. Гудок йшов, але виклик переадресовувався на голосову пошту. Дзвінок ще й досі йде, і я щодня дзвоню йому і залишаю голосові повідомлення», – з болем говорить жінка.

Пригадує, що у ці дні вона відчула неймовірний приплив енергії. Стала сильна, як не була у молоді роки.

«Я не розуміла, що зі мною діється. Ця сила в мені по сьогоднішній день. Але у п’ятницю увечері, 1 квітня, мене вперше в житті заболіло серце – такий пекучий і гострий біль був до суботи, тяжко було дихати. Виявляється, моє серце відчуло його смерть», – пригадує пані Оксана.

Жінка говорить, що наступні дні проживала, як під гіпнозом. Серце відчувало невідворотне, а розум намагався не вірити в це. Як розповіли згодом побратими Василя, вони добу нерухомо лежали в болоті у бліндажі, прикидались мертвими, бо над ними постійно літав ворожий квадрокоптер. Зранку 2 квітня почався наступ російської артилерії та авіації. Під обід позиції наших військових поблизу села Брашківка Ізюмського району були обстріляні авіабомбами. Територію захопили окупанти.

Наші розвідники, які прокрались на цю територію, виявили два тіла українських військових. В одного з них були при собі водійські права. Це був Василь Вінтоняк. Фото посвідчення розвідник скинув блогерці з Миколаєва, яка зробила допис у мережі: «Парень погиб под Харьковом».

«З перших хвилин його загибелі я відчуваю опіку своєї дитини, що він оберігає мене від травм і болю. У той день, коли це фото з’явилось у мережі, у мене раптом зник Інтернет у телефоні. Люди вже писали мені співчуття, а я ще не знала. Згодом мені дочка повідомила, що його вже немає на світі», – розповідає мати.

Жінка примчала з Польщі додому. Готувалась до похорону сина, але тіла так і не було. У місцевому центрі комплектації їй повідомили, що не мають жодної інформації про такого солдата, а в командуванні 25 бригади сказали, що тіла не всіх полеглих забрані, а територія окупована.

Про хлопця з тату вовка знали у всіх моргах Харківщини

«Я обдзвонила всі морги. Одинадцять місяців, як одержима, шукала його. Щодня дзвонила у різні організації з пошуку людей, гарячі лінії. Хочу сказати, що з урядової гарячої лінії пошуку зниклих на війні немає ніякого толку. Вона тільки для статистики», – зазначає жінка.

У Василя було прізвисько Вовк і він мав авторське тату вовка на ключиці. За цією прикметою мати шукала його. Про хлопця з тату вовка знали у всіх моргах Харківщини. У рефрижераторі в Лозовій, де зберігаються тіла непізнаних військовослужбовців, мати передивилась всіх покійних. Але хлопця з тату вовка на лопатці не було…

«Їхній комбат розповідав, що Василько попри свій молодий вік був дуже рішучим, хоча воював не довго. Як боєць-початківець, мав право відмовитись від цього завдання, але не відмовився. Пішов стримувати окупантів разом із воїнами з восьмирічним досвідом, хоч мав право вибору. Як вовк, ніколи не відступав назад, був дуже витривалим до фізичного болю, не боявся дивитись смерті в очі», – додає пані Оксана.

Після цієї трагічної звістки жінка постійно була на зв’язку з волонтерами гуманітарної місії «Чорний тюльпан». Хоча розуміла, що це безнадійно, шукала його і  серед полонених на всіх російських телеграм-каналах. Зізнається, що багато людей відверто дивувались із її упертості.

На початку листопада 2022 року представники «Чорного тюльпана» у полі під селом Брашківка за 20 кілометрів від Ізюма виявили 14 непізнаних тіл військових. Василь Вінтоняк разом із п’ятьма побратимами був вкинений у яму від авіаудару і засипаний землею. Разом із ними виявили і обгорілого російського військового.

«Хочу щиро подякувати представникам групи майора Чернявського місії «Чорний тюльпан» та особисто волонтеру Антону, який своїми руками діставав тіло моєї дитини з ями, куди їх скидали росіяни», – говорить жінка. Згодом тіло Василя відвезли в морг у Слов’янськ, а звідти у Дніпро. «При Василькові не було документів. Впізнати сина не було змоги, бо це були тільки останки – кістки у формі. Я здала кров на тест ДНК і ще три місяці чекала… В середині лютого 2023 року отримала підтвердження, що це мій син», – каже пані Оксана.

23 лютого 2023 року захисник України востаннє повернувся до рідного додому. Тіло полеглого оборонця на колінах, з квітами та лампадками зустрічали сотні земляків. Провели в останню путь Василя Вінтоняка у річницю повномасштабної війни – 24 лютого. Похований воїн на кладовищі у рідному селі.

Хресний тато полетів на хмаринку

Від початку повномасштабної війни, незважаючи на власне горе, Оксана Вінтоняк разом із друзями активно допомагають українським захисникам із Польщі, де вона працює. Купують амуніцію, тепловізори, квадрокоптери, турнікети, теплі речі, ковдри, виготовляють окопні свічки та передають продукти харчування, солодощі. «Готую посилки на фронт, як своїй дитині. Це стало сенсом мого життя – врятувати життя чиєїсь дитини на війні. Коли я заливаю окопну свічку, то вкладаю всю свою материнську любов у неї. Хлопці з передової надсилають подяки і це додає мені сил продовжувати жити і працювати заради нашої перемоги», – додає жінка.

Віднайшовши свою кровинку, вона допомагає іншим матерям шукати своїх синів, які зникли безвісти на фронті, та підтримує їх психологічно. «Це дуже тяжке випробовування для батьків. Тяжко змиритись із такою жорстокою реальністю. Рідні до останнього надіються, що їхня дитина може бути в полоні або десь у лікарні. Важко гасити цю надію, але шукати треба і серед живих, і серед мертвих. Щоб тіла наших дітей не валялись десь у полях, степах чи лісопосадках, а були похоронені згідно з християнськими традиціями», – додає вона.

Жінка говорить, що відчуває присутність сина завжди. Молиться акафіст за упокій душ усіх полеглих українських солдатів і впевнена, що її кровинка знайшла спокій на тому світі.

Згадує, якими дружніми були її діти. Старша дочка Оксана стала Василькові другою мамою, допомагала вчитись, виховувала його. Василь дуже сильно любив своїх маленьких племінників – Оксаниних діток Софійку та Тимура.

«Він був нашим всесвітом, який зруйнували росіяни. Як би не було тяжко, ми маємо жити і за себе, і за нього. Він коли дзвонив, завжди казав: мамо, не смій плакати, бо я більше не  подзвоню. Знаю, що сварився б за сльози і зараз. І я не плачу. Біль великий, але сліз немає», – говорить мати захисника, який віддав за Україну найдорожче – своє молоде життя.

Улюблений Василів племінник та похресник Тимурчик знає про його загибель. Для хлопчика його хресний тато полетів на хмаринку. Але дитина все чекає, що їхній Василько ще повернеться до них…

Мар’яна РИНДИЧ