У Росії 19-річний студент зайшов до гімназії та розстріляв дев’ятьох осіб. Хлопця відразу ж оголосили божевільним. Здавалося б, одиничний випадок, і до чого тут ми? Насправді, ми теж під ударом. І ось чому.

Наступна подія спонукала мене до написання цього матеріалу. Це було сходження на Говерлу. На гору піднімалась група учнів з одного українського міста. Керівник групи і ще декілька дорослих йшли попереду, а за ними учні, що є грубим порушенням правил у гірському туризмі. Останнім у групі йшов хлопчик із надмірною вагою. Однокласники кепкували з нього. Хлопчик сказав фразу, яка мене насторожила: ”Жити не хочеться, я би вас усіх повбивав…”. Спробуємо глибше зрозуміти проблему.

Що відбувається?

Почну з деяких фактів і спостережень. На щастя, в Україні шутінгу (стрілянина в громадському місці) не було. Однак за перші три місяці 2021 року в країні стався 101 випадок самогубства (або його спроби) серед підлітків. За минулий рік зафіксовано 123 такі випадки. Статистика може не відображати дійсність, адже самогубство можна трактувати як нещасний випадок.

Заступник генерального прокурора України Гюндуз Мамедов пояснив, що однією з причин сплеску самогубств в Україні є карантин.

Упевнений, що карантин лише розкрив проблему. На екстремальні дії і вчинки, у тому числі самогубство або шутінг, підлітків підштовхує прагнення бути поміченими і таким чином відбутися в очах оточення. Влаштувати стрілянину з жертвами, а потім загинути від кулі снайпера – це є спосіб піти з життя «голосно і красиво». Тому я пов’язую ці два крайні прояви агресії.

Що це за оточення?

Припускаю, що сьогоднішні діти пізнають світ не так, як це колись робили їхні батьки і батьки батьків. Смартфони і постійний доступ до Інтернету змінюють або вже змінили суспільство. Мережеве середовище породжує специфічних героїв і культуру. (Тому не важливо де географічно сталося самогубство або шутінг). Але якщо люди старшого покоління в мережі є чужаками, а користувачі середнього віку виглядають як недолугі туристи, то народжені у 2000-х вже є тут аборигенами. А буття, як відомо, визначає свідомість.

Інтернет – природне сере­довище існування підлітків, а месенджери формують у них специфічні взаємини і соціальні зв’язки.

Близькими друзями міського підлітка часто стають аж ніяк не однокласники або сусіди по сходовій клітці, а співрозмовники в чаті. Відстані і кордони тут вже не грають ролі. Хто ховається за юзерпіками і нікнеймами – невідомо. Це може бути одноліток, який також шукає спілкування, або бот, який збирає інформацію. Або зовсім не підліток і не бот, а доросла людина, що переслідує власні цілі.

Нерідко у коло друзів дитини проникають рекрутери деструктивних інтернет-спільнот. Для незрілої особистості виплутатися з їхніх лап виглядає неможливим. Методи лиходіїв воістину єзуїтські: псевдофілософія, таємні знаки, зображення і піктограми, квести, завдання і навіть музика, яка в певному контексті підсилює вплив на психіку.

Резонанс – саме цього прагнуть організатори деструктивних спільнот і модератори «груп самогубців». Жертви іноді стають культовими персонажами всередині таких інтернет-спільнот. Це все заради монетизації – заради грошей.

Практика показує, що правоохоронна система не справляється зі злочинами, пов’язаними з підбурюванням і доведенням до самогубства. Коли немає перспективи довести розслідування до суду, поліція, швидше за все, навіть не стане заводити кримінальну справу.

У Мережі описані випадки, коли самі батьки жертв займалися розслідуванням і розкривали такі спільноти. Власне, завдяки їх зусиллям і озвучена проблема. Однак через анонімність і різні юрисдикції нікого до кримінальної відповідальності поки що не притягнули.

Для людей, які виросли в доінтернетівську епоху, ці «інтернет-ігри» можуть здатися хоч і поганим, але тимчасовим явищем. Адже їхня система координат формувалася у принципово іншій реальності. Але для підлітків XXI століття це є все їхнє життя – життя, яке почалося, коли в руках опинився смартфон.

А що батьки та вчителі? Дослідження показують, що лайки і дізлайки в Інтернеті впливають на підлітків набагато сильніше, ніж думка батьків або вчителів «у реалі». Тобто мережева культура впливає сильніше, ніж вважалося раніше. Батьківський авторитет наближається до нуля. У кращому випадку, підлітки ставляться до старших як до даності і терплять їхню присутність у своєму житті. У гіршому – проявляють агресію.

Проблема батьків і дітей, що викликана різними цінностями у старшого і молодшого поколінь, існувала завжди як культурний феномен. Тургенєв і Нечуй-Левицький кожен свого часу чудово висвітлили суть. У західній традиції це явище називається Generationgap.

Що робити?

Звичайно, нерозумно сподіватися, що заборони і обмеження Інтернету призведуть до чогось хорошого. Прогрес не зупинити. Але і не діяти також не можна. Головне не затягувати, щоб питання «Що робити?» не змінилося вигуками «Кого кликати на допомогу?» Тому потрібно не забороняти, а впливати і виявляти. Впливати сильніше, ніж весь Інтернет, а виявляти швидше, ніж поліція.

Незважаючи на моє педагогічне минуле, я б не став поспішати міняти вже відомі науково-обгрунтовані методики виховання. Їх, здається, вісім або більше. Додати до цього специфічні практики, прийняті в окремих сім’ях і громадах. А ось внести корективи до системи освіти, напевно, варто.

Головний недолік освітньої системи полягає в насадженні великого обсягу інформації. Дітям дають факти, але не вчать мислити. Ясна річ, адже мислення забирає стільки часу! Як тут встигнути за програмою? Однак накачування фактами більше схоже на посів пшениці в асфальт – скільки зерня проросте?

Навчання мисленню забирає багато емоційних і психічних сил у педагогів. Адже одна справа просто дати матеріал, а інша – сформувати картину світу, в яку цей матеріал має вписатися. Це неймовірно складне завдання, адже діти схильні чинити опір і бунтувати. А значить першим постає питання не вибору методики, а підбору кадрів.

Не всякий випускник педагогічного ВНЗ здатний працювати вчителем або педагогом, навіть якщо він того щиро бажає. Вірогідно, потрібно проводити тестування на стійкість до стресів, як це робиться для деяких відповідальних професій, а потім допускати педагога до дітей.

Дослідники D. Desouky і H. Allam з’ясували, що екстремальні ситуації в роботі вчителя трапляються частіше, ніж у керівників, менеджерів з продажу та інших представників стресових професій. Це пов’язано з різними проявами девіантної (нетипової) поведінки учнів і їхніх батьків.

Крім того, добре б озброїти педагогів навичками, які дозволяють виявляти дітей з суїцидальними нахилами, дітей депресивних або токсичних, антилідерів, сектантів, потенційних вбивць ще на ранніх етапах. Іноді це талановиті діти. Тільки їхній талант у якомусь вузькому іноді специфічному напрямку. З такими дітьми потрібно працювати, інакше ми чекатиме свого Маска дуже довго. Відомо, що у цього хлопця також присутні психічні розлади.

У деяких країнах це називають «Екстремальною педагогікою». Впевнений, така система має існувати і у нас. Ну а якщо її немає, то слід почати розробку. Негайно! Адже ми живемо в епоху, коли збуваються найгірші прогнози…

Хочеться, щоб цей допис дав поштовх до дискусії насамперед у професійному середовищі педагогів і шкільних психологів. А міська влада має підтримати цей процес – і фінансово, і організаційно. Нехай Івано-Франківськ стане першим у країні містом, де влада мислить стратегічно, в контексті всієї країни.

Починати слід з формування відповідного середовища. Це може бути регіональний форум або з’їзд педагогів, де має відбуватися обговорення проблеми та пошук шляхів вирішення. Якщо хтось із фахівців вже досліджує і має певні результати у цьому напрямку, то можна організувати лекцію або навіть тренінг. Зі свого боку готовий докладати всі зусилля, щоб такий захід відбувся.

Ігор САВАРИН