Євген Нищук: «Зараз ми створюємо своїх зірок, яких нам бракувало»

Євген Нищук: «Зараз ми створюємо своїх зірок, яких нам бракувало»

З «Голосом Майдану», ексміністром культури України (2014, 2016-2019 рр.), актором театру та кіно Євгеном Нищуком розмовляємо напередодні річниці двох Майданів – 2004 і 2013 років. З яким набутком Україна підходить до цих дат? Чи готовий, з огляду на сучасні політичні реалії, стати голосом третього Майдану? Як воно бути актором і політиком водночас? Про це і багато іншого – в інтерв’ю «Західному кур’єру».

– Євгене Миколайовичу, напередодні подій на Майдані згадайте, як ви, актор, тоді ще не політик, зважилися вийти на сцену і промовляти до тисяч небайдужих і свідомих людей?
– Чесно скажу, в мене не було часу на те, щоб зважувати чи не зважувати. Я відчув, що на той час це було потрібно для суспільства. І оскільки в мене вже був певний бекґраунд подій у 2004 році, то коли я прийшов 21 листопада 2013 року, люди сказали: «О, так це ж голос Майдану. Може ти зігрієш нас словом і енергією?». І, звісно, я не знав, що це триватиме три наступні палкі місяці, я не знав, що це потягне за собою жертви Героїв, але і зараз, і в будь-який інший час я б зробив те саме. Це частина мого життя, частина історії українського народу, яка, попри все, що в мене відбулося вже в житті, є найбільш піковою і найбільш пам’ятною сторінкою мого життєпису.

– Чи стали б «голосом Майдану» тепер, з огляду на політику нинішньої влади?
– Я не хотів би, щоб влада чи будь-хто знову ставали на ті ж самі граблі і випробовували терпіння людей, доходили до того, щоб люди виходили на Майдан вирішувати суспільно-політичні питання країни. На той час це було надзвичайно важливо. Найголовнішим нашим здобутком є те, що ми практично зруйнували тоталітарне минуле, зруйнували радянську стіну. Ми пробили собі стіну прагнень до європейського, демократичного і цивілізованого світу. Цей шлях ще йде, ми ще не дійшли до кінцевої точки, тому так гаряче зараз все відбувається, тому якісь роки проходять, хтось у чомусь розчаровується, щось нівелюється, але ми повинні тримати градус цих прагнень і пам’ятати, заради чого загинули наші Герої тоді під час Майдану і тисячі наших Героїв, які віддають свої життя на Сході країни.

– З якою ціллю ви йшли на пост міністра культури і чи вдалось її досягнути?
– Для мене було дуже важливим подивитись на Міністерство трохи під іншим кутом. Це складно, тому що роками у людей складалось, скажімо так, не дуже позитивне ставлення не тільки до Міністерства культури, а й до будь-якого органу влади. Моєю ціллю було прибрати цю не просто яму, а прірву, яка утворилась внаслідок того, що тривалий час Міністерство існувало собі в окремому сегменті роботи виключно з державними культурними закладами, а все, що відбувалось поза цим, начебто не хвилювало Міністерство. Але в той же час було безліч митців, які жодним чином не були пов’язані з державними театрами, ансамблями чи музеями. Моя ідея полягала у створенні нової інституції, не підміняючи сам центральний орган, яка б, власне,стала тим майданчиком, де були б рівні можливості у всіх представників мистецької спільноти отримати державну чи грантову підтримку в залежності від напрямку. Це йдеться про Український культурний фонд, який було створено у час моєї каденції. І ще одна інституція – Український інститут книги, який займається цариною книговидавництва, промоції читання і представлення книжкового ринку в Україні і поза її ме­жами. Це дві інституції, якими я пишаюсь, бо вони і надалі успішно працюють незалежно від того, хто міністр (а їх після мене помінялось уже два). УКФ та УІК якраз почали користуватись повагою серед багатьох митців, які тепер знають, куди можна подати свої проєкти. І якщо це зробити уважно (в плані технічної сторони) і подати цікаву ідею, то є великий шанс отримати державну підтримку (а це чималі кошти). За останні два роки ці інституції підтримали дуже багато просто неймовірних проєктів. І окрема історія, яка мені надзвичайно близька, – це відродження українського кіно. Я гордий з того, що саме за моєї каденції ми почали збільшувати фінансування. У важливість цього повірив Прем’єр-міністр Володимир Гройсман, який підтримав цю ідею, і за короткий час її було реалізовано. Зараз фінансування, до речі, залишилось на тому ж рівні, якого вдалось досягнути нам. Нарешті засоби масової інформації можуть обговорювати саме українське кіно і саме українських акторів. Зараз ми створюємо своїх зірок, яких нам так бракувало. Колись казали, що зірками можуть бути тільки розкручені іноземні актори, а натомість зараз ми бачимо українські обличчя на великих екранах. Це актори, які працюють у театрах, і дуже радісно, що їх впізнають на вулицях, до них підходять сфотографуватись, їх прихильники частіше ходять на їхні вистави. Таким чином, ми маємо тепер своїх зірок, що є дуже важливим.


– Коли ви стали міністром культури, ви не полишили свою основну справу – акторство. Окрім театру, вас можна було побачити ще й у кіно. Як вам вдавалось це поєднувати? Вистачало 24 години в добі?
– Коли на твоєму життєвому шляху випадає шанс виконувати державну місію (так я називав, власне, посаду міністра), очевидно, що з часом треба попрощатись із багатьма улюбленими справами. Якщо говорити про творчість, то саме під час міністерської роботи я натиснув кнопку «пауза», хоча ніколи не казав, що прощаюсь із творчістю, адже знаю, що будь-яка посада у сфері політики є досить нетривалою і хиткою. А фах, твої здібності чи талант, якщо Бог дав тобі їх, то, мені здається, покидати їх – гріх. Щодо поєднання творчості і політики, то тут я хотів би зауважити, що конкретно під час міністерської роботи я не робив нічого нового в плані акторства. Ті кілька вистав, у яких я був задіяний, не були новими, вони вже були в репертуарі і їх ставили декілька разів на місяць – залежно від моєї зайнятості. Театр йшов на такі поступки. З кіно практично так само: це були декілька моїх епізодичних появ, і то це було між каденціями. Адже кіно має таку властивість – виходити значно пізніше, ніж коли воно знімається. Відповідно, збіглось так, що стрічки з моєю участю вийшли на екрани вже під час моєї роботи, і ваші колеги-журналісти іноді казали мені: «От як ви там знімаєтесь?». Насправді я не знімався під час роботи, я віддавався пов­ністю державній місії. А щодо 24 годин – то їх дійсно не вистачало.

– Яке майбутнє українського кінематографа? Що дало поштовх до його такого стрімкого розвитку?
– Україна – кінематографічна країна. Це ми відчували в різні роки, і якщо говорити суто про український почерк, то можна згадати про українське поетичне кіно 1960-х років. Але, на жаль, його швидко «вбила» радянська влада, і впродовж багатьох років, навіть за незалежності України (практично до 2014 року), робилося все, аби зруйнувати власне виробництво та власне кінематографічне бачення.
Хочу нагадати, що в 2014 році, коли я прийшов у Міністерство, на розвиток кінематографії було виділено 24 мільйони гривень. За час моєї роботи нам вдалось збільшити фінансування в рази – коли я йшов із посади, воно становило 1 мільярд 50 мільйонів гривень. За три роки ми отримали кілька сотень найрізноманітніших стрічок. Це і художні фільми, і документальні, і анімаційні, і серіали, які, до речі, досі ще виходять. Це і «Спіймати Кайдаша», і «Номери» за твором Олега Сенцова, і багато інших фільмів. Якщо й надалі буде продовжуватись ця інвестиція в кіно, будуть діяти європейські програми, то ми матимемо великі проєкти, такі як, до прикладу, «Ціна правди» – фільм Агнєшки Холланд, створений спільно з британськими та польськими кінематографістами, який висвітлює дуже чутливу і болючу тему для кожного українця – тему Голодомору-геноциду 1932-1933 років в Україні. І багато інших історичних картин, які потребують великих коштів. Ми маємо розуміти, що без висвітлення своїх героїв, як сучасних, так і крізь призму століть, ми не будемо мати повноцінної держави. Кінематографія відіграє надзвичайно велику роль, тому що вона відкриває очі на важливі речі. Вона робить світ безбар’єрним, бо мова кіно зрозуміла по усьому світу – і в Україні, і у США, і у Європі.


– Що ви не встигли або хотіли ще б реалізувати у сфері культури як міністр?
– Думаю, було б варто продовжувати інституалізацію за напрямками. Я згадував про кіно, це практично мною відстояні Державна агенція з питань кіно, яка займається кінематографією, Український культурний фонд та Інститут книги. На мою думку, було б важливим створити ще Інститут сучасного мистецтва (ми вже починали працювати над цим), тому що в Україні дуже потужне і сучасне мислення. Свідченням цьому були серйозні успіхи на Бієнале сучасного мистецтва та на багатьох інших світових мистецьких форумах. Також варто було б створити Інститут сучасного театру й Інститут музеїв та спадщини.

– Впевнена, спостерігаєте за діяльністю міністерства культури зараз. На вашу думку, сьогоднішні дії міністерства сприяють розвитку української культури?
– З етичних міркувань я намагаюсь не давати оцінку своїм наступникам. У цьому випадку, безперечно, шкідливою є ця швидкоплинність і часта зміна очільників. Пів року був Володимир Бородянський, потім три місяці була в. о. Світлана Фоменко, тепер Олександр Ткаченко. І питання швидше не в них, а в самій системі. Я відразу казав про те, що об’єднання всіх трьох відомств в одне міністерство, маю на увазі Міністерство культури, молоді і спорту та інформаційної політики, не є дуже ефективним. Спочатку пішло багато часу на створення одного міністерства, а тепер йде час на те, щоб їх роз’єднали. Також говорилось про те, що створюються нові агенції, тепер виникають питання щодо цих агенцій. Ефективність полягає в стратегічних цілях, які ми визначаємо. Так, зараз можна казати, що через пандемію фактично йде застій у закладах культури. Але митці самі шукають форми та напрямки – як починати активніше працювати в онлайні, оновлювати у зв’язку з нинішньою ситуацією методи своєї роботи. На жаль, досі немає чіткої моделі, інструкції, як бути в цих викликах, як вижити митцям у цей складний час, хоча в багатьох країнах, наприклад, у Франції, Німеччині, Америці в цей складний час надається державна підтримка митцям та творчим колективам. Я не хочу критикувати, але це справді досить тривожний час для мистецтва.


– Як проходить ваш робочий день зараз? Можливо, ви готуєтесь до театральних чи кінопрем‘єр або реалізовуєте якісь проєкти?
– Ми розмовляли про те, як я поєднував політику і творчість, то зараз я відпустив кнопку «пауза» у творчості і можу сповна їй віддатись. Правда, ситуація зараз така, що українське кіно трохи призупинилось, бо були певні проблеми з пітчинґами (презентаціями ідей кінофільмів), але, на щастя, зараз якась частина їх відбулась і фільми запускаються у виробництво. Водночас прикро, що низка цікавих проєктів, підтриманих раніше, не пройшли відбір, але сподіваюсь, вони отримають державну підтримку пізніше. В театрі також був час, коли ми вимушено знаходились кожен у своїй домівці і вигадували різні мистецькі ініціативи в онлайні, але потім наша робота знову відновилась, і тепер вистави проходять у залах, наповнених на 40-45% (звісно, з дотриманням усіх карантинних норм та соціальної дистанції). Зараз я беру участь у роботі над декількома новими виставами, серед яких одна в Національному академічному театрі ім. Івана Франка, де я маю честь служити, «Сірано де Бержерак», де я граю Крістіана. І ще дві цікаві роботи, одна з них у театрі «Сузір’я» – вистава «Аварія» за Дюрренматтом і один незалежний проєкт, який, на мою думку, буде дуже близький для всіх українців, оскільки йдеться про образ Володимира Івасюка і образ Квітки Цісик. В реальному житті вони не зустрічались, але їхня творчість, їхні мрії і бажання були дуже суголосними, виходячи з їхніх інтерв’ю чи якихось записів, які ми маємо. Впевнений, це буде дуже цікавий проєкт.

– Театри і музеї не користуються великою популярністю серед молоді, як кіно. Однією з причин є стереотипна думка, що ці види мистецтва є застарілими і нецікавими. Як зацікавити молодь більше відвідувати театр, бібліотеки і музеї?
– Я не зовсім погоджуюсь, що молодь не відвідує театри і музеї, адже статистика останніх років продемонструвала поновлення такої цікавості, особливо тепер, коли відбулась Революція гідності, коли на Сході йде війна. Ми можемо спостерігати за постійними аншлагами у багатьох театрах і, що приємно, це не тільки київські театри, це театри по всій Україні, які демонструють нове мистецьке дихання, сучасний та актуальний погляд на театр. Наприклад, нова трупа, яка з’явилась у Сєвєродонецьку, складається з акторів, які переїхали з окупованих територій. Це дуже відважні молоді люди, театрали, які просто руйнують цей стереотип, і ми бачимо кожного дня аншлаги на їх виставах. Хотів би сказати ще декілька слів про музеї: і тут теза про «неактуальність» є стереотипною, адже постійно оновлюються експозиції, втілюються цікаві кураторські проєкти. На ці неймовірні виставки люди їдуть спеціально з інших міст. Яскравий приклад – виставковий проєкт Павла Гудімова «Ангели» у Націоанльній галереї мистецтв ім.Возницького чи «Бойчукізм» у Національному мистецькому арсеналі, чи «Явлення» у Національному художньому музеї. Питання зараз полягає в тому, щоб трохи змінити підхід до своєї діяльності: музеї мають стати більш кураторськими. Музеї мають йти в ногу з часом, постійно експериментувати, оновлювати свої експозиції і ставати тим місцем, де можна не просто побачити застиглу історію, стати ближчою до неї, відчути її. Це притягує молодь, дозволяє їй полюбити музеї, які, як колись казали, «нафталіном пахнуть». Зараз організовуються «Ночі в музеї», коли експонати оживають, зі скринь виймають унікальні взірці одягу, показують дивовижні експонати, які до того зберігались у фондових сховищах.
Хотів би ще зазначити про ситуацію з бібліотеками, які також ожили. Це вже не просто місце, де людина бере почитати книгу. Вони стають місцем спілкування, знайомств та навчання, тобто тепер бібліотеки стали багатофункціональними, а отже, привабливими для людей різного віку. У багатьох бібліотеках вивчають іноземні мови. У них є раритетні книги, створюється також серйозна електронна база книжок – так книга стає ще більш доступною. Хоча, справді, нічого не замінить живе читання. А ще є багато книг, у яких описуються історії, що творяться у нас на очах.
Наприклад, одна справді детективна історія, яка відбувалась за часу моєї каденції у Мінкульті, коли спільними зусиллями багатьох служб як в Україні, так і за кордоном, ми повертали та реставрували унікальний меч Х століття. Надзвичайно цікава історія про нього ожила та заграла новими барвами на сторінках художньої книги письменника-фантаста Володимира Аренєва «Заклятий меч», а поглянути на нього власними очима можна наживо – у Історико-краєзнавчому музеї, що у Винниках у Львові. Тож, до слова, запрошую усіх до захопливого читання та відвідин музею.

– Книгарня «Є» зробила скандальну заяву про зміну своєї політики щодо книг російських видавництв, тобто тепер на полицях книгарні їх буде більше. Це викликало хвилю негативних емоцій серед поціновувачів українськомовного продукту. Що можете сказати про це рішення?
– В час, коли я працював у Міністерстві, ми намагались створити можливості розвиватись саме україномовній книзі і створити буквально моду на неї. Мені здається, за короткий час нам вдалося зробити суттєві зміни в цьому напрямку, а ціла низка українських видавництв продемонстрували, наскільки якісними є твори, скільки талановитих у нас літераторів і поетів у різних жанрах та якісних перекладах на інші мови, наскільки є цікавою саме українськомовна книга.
Наші книги ми презентували на Міжнародному Франкфуртському книжковому ярмарку, на книжкових форумах у Лондоні, Празі, Парижі тощо. Стосовно описаної Вами ситуації, мені здається, що це може бути досить неприємним «дзвіночком» повернення до того, від чого ми намагаємось піти. Варто натомість берегти та примножувати здобутки останнього часу, і це буде нашою спільною перемогою.
Інтерв’ю записала Ольга ДРОНЯК

Останні новини

  • 19:03
    З першого грудня на Прикарпатті заборонено ловити раків
  • Без категорії
    Кримінальна історія: Пригоди перукарів
  • Гроші
    Гроші
    1 грудня в Україні зростуть розміри аліментів на дітей та прожитковий мінімум. Цифри
  • 15:42
    Івано-Франківські патрульні виявили викрадений автомобіль
  • 14:26
    Домашні улюбленці у давньому Станиславові
  • Гроші
    Гроші
    Гроші: екстреної фінансової допомиги від МВФ не буде
  • 12:17
    Івано-Франківськ – у трійці найдемократичніших міст
  • 11:13
    VeloHalychyna претендує на фінансування з секторальної бюджетної підтримки ЄС
  • Історія
    Ретро-новина: Демонстрація безробітних
  • 09:24
    У Ямниці буде призупинено рух тролейбуса №4
  • 08:22
    Вечірня подорож на “Уралі” мало не закінчилась нещасним випадком
  • Віра
    В Івано-Франківську готуються до відкриття нового корпусу Католицького ліцею
  • 28 листопада
  • 20:32
    До Будинку нічного перебування звернулася жінка, котра була в розшуку
  • 19:41
    Волейбольна команда Покуття-Прибилів здобула дві важливі перемоги у чемпіонаті
  • 18:21
    Знову пожежі: уже сьогодні горіло у Івано-Франківську та Рогатині
  • Залишити коментар

    Ваша електронна пошта не буде опублікована.