На Франківщині сотні жінок живуть із ВІЛ-позитивним статусом. Для багатьох із них діагноз стає спочатку шоком, а потім важким психологічним ударом — страх, сором та сумніви часто бувають першими супутниками життя після новини про виявлений ВІЛ-СНІД. Саме в таких ситуаціях важлива опора і розуміння.
Багато жінок знайшли їх у всеукраїнській організації «Позитивні жінки», яка вже понад десять років працює на Прикарпатті. Тут допомагають упоратися з діагнозом, відновити віру в себе, налагодити стосунки з близькими, отримати психологічний та правовий супровід. Опинившись серед тих, хто роками живе з ВІЛ, новачки отримують наочне підтвердження: життя триває. А досвідчені учасниці діляться порадами та підтримкою.
Про те, які міфи про ВІЛ-СНІД найчастіше призводять до порушення прав та дискримінації інфікованих, чому ВІЛ-позитивний статус – не вирок і як кожна жінка з цим діагнозом може жити повноцінним, щасливим життям, «Західному кур’єру» розповіла регіональна координаторка благодійної організації «Позитивні жінки» в Івано-Франківській області Юлія Князюк.
Таємниця навіть для найближчих
Станом на вересень 2025 року на Прикарпатті зареєстровано 1 221 особу з ВІЛ-позитивним статусом: 683 чоловіки, 515 жінок та 23 дитини. За словами Юлії Князюк, регіональної координаторки БО «Позитивні жінки», в сучасних реаліях цей діагноз далеко не завжди наслідок хаотичних статевих зносин чи наркоманії. Серед нових випадків усе частіше трапляються звичайні жінки, які заразилися від постійних статевих партнерів, що самі не знали про свій статус.
«Дізнаються випадково — під час планових операцій, обстежень або вагітності, — пояснює Юлія Князюк. — Специфіка хвороби в тому, що вона тривалий час може протікати безсимптомно. Жінки психологічно важче приймають свій статус, адже це пов’язано з материнством і народженням майбутніх дітей. До того ж трапляються випадки непрофесійної поведінки медиків: учасниці розповідають, як у віддалених районах їх оглядали у кілька шарів рукавичок, що лише підсилює сором і страх».
Як приклад, Юлія Князюк наводить історію однієї з бенефіціарок організації:
«Жінка довго жила з діагнозом і вже прийняла свій статус, але під час вагітності всі старі страхи повернулися. Вона знову відчула сором і тривогу, боялася, щоб родина не дізналася, багато плакала. Казала: «Я думала, що вже пережила це, а тепер ніби знову вперше». Такі тригери — звична річ для наших учасниць».
Через стереотипи та страх осуду більшість жінок не розповідають про свій статус навіть близьким.
«Дехто боїться говорити навіть сімейному лікарю, — додає Юлія Князюк. — Дехто не отримує терапію за місцем проживання, бо переживає, що про це дізнаються сусіди. Нещодавно колежанка розповідала про випадок в іншій області, коли після розголосу статусу матері її дитину не пускали до школи».
Не кладуть у лікарню та не поселяють в шелтери
Одним із напрямів діяльності організації «Позитивні жінки» на Прикарпатті є параюридичний супровід. Адже дискримінація ВІЛ-позитивних жінок трапляється дуже часто.
«Наші учасниці розповідають про порушення прав у різних сферах. В медицині – відмови в госпіталізації і навіть проведенні операцій у приватних клініках. В трудовій, коли роботодавець, дізнавшись про ВІЛ-позитивний статус працівниці, вимагав її звільнення. А коли виявилося, що це незаконно, просто знайшов для цього іншу причину. Дискримінація присутня навіть в соціальній галузі — ВПО відмовляли в поселенні у шелтери, коли дізнавалися про їхній діагноз. Найскладніше у всіх цих випадках — зібрати докази, бо люди не готові відкривати свій статус. Розкрити ВІЛ означає ризикувати роботою, сім’єю, репутацією», — каже Юлія Князюк.
Вона також пояснює, що жінки часто не знають, коли їхні права порушують.
«Дехто каже: “Я всім кажу про свій статус, бо так чесно”. Але повідомляти лікарю, роботодавцю, соцпрацівникам чи будь-кому іншому свій статус треба лише за власним бажанням. Виняток — інфекціоніст, який має знати діагноз для корекції лікування».
Захворювання, з яким можна жити
Вирішальним у подоланні стигми щодо людей із ВІЛ залишається рівень поінформованості суспільства. «Позитивні жінки» проводять лекції для медиків, соціальних працівників, освітян, щоб пояснити: ВІЛ не передається через побутові контакти, обійми, поцілунки, користування спільним посудом, басейни чи сауни.
«Динаміка вже краща, — говорить Юлія Князюк. — Але міфи залишаються. Насправді сьогодні ВІЛ можна прирівняти до хронічного захворювання, як-от цукровий діабет. Якщо регулярно приймати антиретровірусну терапію, можна жити повноцінним життям: мати партнера без ризику інфікування, народжувати здорових дітей, працювати, мріяти, будувати плани. В нас в області є дуже багато пар, які продовжують жити разом після виявлення ВІЛ у одного з партнерів, і це щасливі, повноцінні сім’ї».
Жінка з ВІЛ може виносити абсолютно здорову дитину, якщо дотримується порад лікарів. Єдине обмеження — не годувати немовля грудним молоком через ризик передавання вірусу. «Але в області діє програма забезпечення безкоштовними сумішами, — додає Юлія Князюк. — Ми консультуємо, допомагаємо оформити документи, а якщо треба — купуємо суміш власним коштом чи залучаємо гуманітарну допомогу».
«Головне — розуміння, що ми всі люди. І кожна з нас заслуговує на гідне життя — незалежно від діагнозу», – підсумовує Юлія Князюк.
Оксана ДЕНЕГА
Залишити коментар