Боєць 3 окремої штурмової бригади з Прикарпаття Володимир Винник розповів про ціну контрнаступу ЗСУ

14 вересня 2023 року Генштаб офіційно відзвітував: Збройні сили України звільнили маленьке село Андріївка Донецької області, а слідом – і сусідню Кліщіївку. До повномасштабної війни ці назви знали хіба що тільки місцеві. Зараз обидва села для української армії мають стратегічне значення – це плацдарм для подальшого можливого оточення Бахмуту, до якого від Андріївки 13 кілометрів. Росіяни повністю знищили й захопили село в листопаді 2022 року. Влітку й восени цього року окупанти трималися за Андріївку до останнього. І як результат – від їхньої 72 окремої мотострілецької бригади нічого не залишилося.

У ЗСУ за взяття Андріївки відповідала 3 окрема штурмова бригада і додані до неї підрозділи. Щоб звільнити маленький клаптик землі, на якому до війни жило кілька десятків людей, військовим довелося спланувати складну операцію. Кількамісячні бої за дві маленькі вулиці вщент зруйнованої Андріївки – найкраща ілюстрація того, як насправді йде український контрнаступ і якою ціною ЗСУ повертають окуповані росіянами території на сході.

35-річний воїн 3 ОШБ із Прикарпаття Володимир Винник (Паньків) безпосередньо брав участь у контрнаступальних операціях ЗСУ на Бахмутському напрямку. За успішне виконання бойових завдань на Донеччині Головнокомандувач ЗСУ Валерій Залужний нагородив Володимира нагрудним знаком «Золотий хрест». Про ціну контранаступу, воєнні будні штурмовика, болі та надії українських захисників воїн поділився зі «Західним кур’єром».

Від піхотинця – до артилериста

Спілкуємось із Володимиром на Алеї слави під час його коротенької відпустки після піврічного перебування «на нулі». Схудлий, втомлений, але водночас такий сильний, захисник вдумливо вдивляється у кожне фото полеглих воїнів із Солотвинської громади.

«Це як з одного світу потрапити в інший, – ділиться своїми відчуттями воїн. – Маю стид. Було багато друзів, а зараз вже немає. У кожного свої проблеми, бізнес, ремонт… А у мене єдиний «клопіт»  – як вижити. А решта все буде… Думати і планувати щось зараз тяжко. Бачу, що абстрагувався від сімейних клопотів, «втягнувся» у війну. Коли тобі щодня смерть дивиться в очі, все інше стає другорядним і несуттєвим», – говорить захисник.

І додає, що дуже хочеться відпочити більше, аніж 15 днів на пів року, набутись із сім’єю, дітьми, батьками, «розвантажити» мозок. Однак поки що не вдається…

До 24 лютого 2022 року Володимир Винник жив звичайним життям – будував сімейне гніздечко з коханою дружиною Іванною. Турботливий батько двох донечок знову планував їхати на заробітки за кордон. Та повномасштабний наступ змінив плани прикарпатця, і вже з перших днів війни він намагався потрапити до лав захисників України. Хоча й зізнається, що ніколи б раніше не подумав, що стане військовим. «Я навіть не служив у армії. Та й взагалі зброя – це було не моє. Однак ховатись чи сидіти вдома і просто слухати новини не міг. Адже розумів: війна сама по собі не закінчиться і ніхто не зробить це за тебе», – каже Володимир.

Зібравши волю у кулак, Володимир на початку березня 2022 року доєднується до полку «Азов». На запитання, чому саме «Азов», воїн відповідає, що хотів робити реальну роботу, а «не просто носити піксель» чи охороняти в тилу:

«Дисципліна, навички, реальний бойовий досвід – те, що спонукало мене вступити саме в «Азов». Тут кожен боєць – доброволець, тобто розуміє, з якою метою він прийшов сюди. Зараз я гордий тим, що можу називати цих людей своїми побратимами. І що саме разом із ними беру участь у боротьбі за нашу Батьківщину».

Спочатку Володимир Винник служив у піхоті, згодом перейшов на міномет, а потім став навідником артилерійської установки 122-мм гаубиці Д-30.

За дві маленькі вулички в Андріївці бились понад два місяці

Воїн зізнається, що в умовах повномасштабного наступу навчатись «воєнного мистецтва» доводилось переважно «на ходу» – вже під час виконання реальних бойових завдань. Перше бойове хрещення отримав у боях із окупантами на Харківщині.

«Зі страху всього навчишся, – усміхається захисник. – Найкраща школа – на полі бою».

Згодом – запорізький, харківський, донецький напрямки… Уже понад 9 місяців 3 бригада тримає позиції на Бахмутському напрямку, а з травня 2023 року бере активну участь у контрнаступальних операціях ЗСУ.

«Навіть не здогадувався, що наша країна така велика і красива. Якби не війна, то я, мабуть, і не був би ні на Харківщині, ні на Донеччині», – іронізує воїн.

Завдяки успішним наступальним операціям на Бахмутському напрямку 3 штурмова постійно потрапляє в новинні заголовки. Нещодавно «азовці» звільнили село Андріївку, що є стратегічним об’єктом для ЗСУ. За дві маленькі вулички вщент розгромленого села українським захисникам довелось битись майже два з половиною місяці.

“Найбільша трудність у звільненні окупованих територій – це те, що там все заміновано. Крок ступити ніде. І не потрібно недооцінювати ворога. На жаль, досвід ведення воєнних дій у них великий, як і матеріальний та людський ресурс. Кожен звільнений метр української землі нам дається неймовірно тяжкою ціною – ціною життя та здоров’я наших відважних воїнів», – говорить захисник.

За інформацією Міністерства оборони України, з початку контрнаступу ЗСУ звільнили понад 250 квадратних кілометрів української землі. І внесок 3 ОШБ чималий. Як повідомив у одному інтерв’ю командир 3 штурмової, засновник «Азову» Андрій Білецький, із травня 2023 року бригада звільнила більше 20 квадратних кілометрів території. І робити це доводилось силами, якими ж і оборонялись – переважно зброєю радянських зразків.

«Снайперка» на колесах

«Гармата! Постріл»! Саме таку команду чує останні пів року захисник. За словами воїна, гаубиці Д-30, які українські воїни ще називають «снайперкою» на колесах, показують високі результати в боротьбі з ворогом. Хоча система ще радянського зразка, та в умілих руках українських артилеристів вона є досить ефективною.

Володимир каже, що на рахунку їхньої гармати сотні знищених окупантів та десятки ворожої бронетехніки. Екіпаж гаубиці складається з восьми бійців. Отримавши координати від аеророзвідки, воїнам потрібно всього 5 хвилин, щоб здійснити постріл.

«Гармата працює досить точно і ефективно як для зразка 60-х років ХХ століття. Якщо врахувати всі дані, поправки і виміряти точно, то можна з третього пострілу попасти у ціль», – ділиться Володимир. І зазначає, що у сучасних іноземних зразках артилерії прицільність краща, але є один великий мінус – немає кому їх ремонтувати. «А ці радянські гармати десь підварили, десь підмастили та й вони дальше роботу роблять. У новітніх артустановках все автоматизовано, якщо поламались, треба чекати спеціальних майстрів. А на фронті чекати немає часу», – розповідає артилерист.

«На нуль» екіпаж виїжджає переважно на 10 днів. «Отримуємо команду, заряджаємо і стріляємо», – коротко описує захисник суть роботи артилерії. Весь цей час воїни живуть у бліндажах.

«Їмо сухпаї, сухі супи, «Мівіну», чай, хліб. Легше влітку, бо можна вмитись пляшечкою води, якщо це можна назвати вмиванням (сміється). Взимку все замерзає, навіть сухпай стає як камінь. Гріємось газовими балонами, окопними свічками, буржуйками. Одним словом – пристосовуємось», – ділиться захисник.

І наголошує, що надзвичайно велику роль відіграє підтримка побратимів: «Там ми всі в однакових умовах, всім однаково тяжко. Голодні – голодні. Їмо – їмо. Підсмажений хліб як ковбасу… Оця взаємність і дружність дуже допомагає».

«На кожен виїзд їдеш і розумієш, що можеш не вернутись»

«Як наступаємо?! Хлопцями! Пораненими, загиблими, – відповідає захисник на запитання про «секрет успіху» контрнаступу на Донеччині. – Ціна війни дуже висока. На кожен виїзд їдеш і розумієш, що можеш не вернутись. Тут вже, як кажуть, як карта ляже. Просто треба змиритись із цією думкою. Що так має бути. Зразу було дуже тяжко. Зараз вже ми звикли до постійних обстрілів, розуміємо, коли свистить і треба лягати. Який би відважний не був воїн, який би щирий патріот він не був, жити хочеться кожному».

На запитання, що для нього означає перемога і якою він її бачить, Володимир задумано відповідає:

«Щоб перемогти, потрібно щось для цього робити. На разі, нам вистачає зброї та боєприпасів тільки аби боронитись. І на жаль, за майже десять років війни в країні майже нічого не змінилось. Наша перемога десь досі лежить на складах у Європі та Америці. Тим часом, у ворогів з’явились «шахіди», «ланцети», «орлани», які постійно стежать за нами і не дають робити роботу. У нас – FPV-дрони, які купують і виготовляють переважно волонтери. Те саме стосується і роботи арти. З їхньої сторони 50 виходів, а з нашої – п’ять. Постійно треба економити снаряди».

За словами бійця, йому і його побратимам найбільше болить, що суспільство збайдужіло, відокремилось від війни.

«Ми все бачимо… Для когось війна, для когось – мати рідна. Одні віддають життя, інші роблять із війни бізнес. Один віддає останню сорочку для армії, інші безсоромно розкрадають гуманітарну допомогу… Та найболючіше, що більшості з тих, хто був щирим патріотом, хто пішов боронити Україну не з примусу, а за покликом серця, вже немає в живих», – говорить Володимир.

І додає, що насправді його дивують методи мобілізації, зокрема й які застосовують на Прикарпатті: «Не в образу нікому, але толку з тих воїнів, яких виловили працівники військкоматів і у кайданках відправили воювати, на фронті немає ніякого. Часто навпаки – це тільки зайвий клопіт для нас. Страх є у кожного. Це природно. Ми всі живі люди, всі хочемо жити. Але той, кого мобілізували силоміць, для кого служба – як покарання, воювати не хоче. Але ж ти його не кинеш, бо як би там не було, він твій побратим. Найкраща зброя – це мотивація, готовність іти вперед, навіть знаючи, що це може бути твоя остання путь», – говорить Володимир. І додає, що дії влади та місцевих чиновників відбили охоту ставати на захист навіть у тих, хто був готовий у перші місяці війни: «Де ті добровольці, які стояли у чергах під територіальними центрами?! Задумайтесь!».

Ще одне, що ранить військових, – це дорікання цивільних за сто тисяч бойової премії.

«Я б із задоволенням віддав свою «сотку» кожному, хто готовий замінити мене. Тим паче, що половину зарплати ми залишаємо тут же – вдягнутись, поїсти, ремонт машин, пальне. А у зоні бойових дій ціни як на курорті. Нам вигідніше відправити авто додому на ремонт, аніж ремонтувати його тут», – ділиться Володимир.

У постійному очікуванні «все добре»

Кілька місяців тому до лав захисників України доєднався і молодший брат Володимира, 27-річний Богдан Паньків. Боєць служить піхотинцем у 92 окремій штурмовій бригаді імені кошового отамана Івана Сірка, яка тримає позиції на Харківщині. Щодня брати виходять на зв’язок і підтримують один одного.

«Зараз я вже не так за себе, як за нього переживаю. Адже розумію, яка складна і ризикована робота у нього. І що кожна наша розмова може бути останньою», – каже Володимир.

Кожного ранку дружина Іванна пише Володимиру: «Ти як?». І якщо пощастить, протягом дня отримає відповідь: «Все добре». І знову тишина. І нікому не передати, скільки болю ховається за цим довгоочікуваним «все добре». Коли серце здригається від кожного сигналу в телефоні. Коли безмовно молишся у стелю довгими ночами. Холодними і самотніми. Коли починаєш говорити сама із собою, що «все буде добре». Бо треба бути сильною. Заради нього, заради діточок, заради перемоги України…

Щоб відволіктись від тривожних думок, Іванна вирішила вступити в університет. Зараз жінка здобуває вищу освіту на факультеті історії у ПНУ ім. Василя Стефаника. Паралельно працює помічником учителя у Яблунському ліцеї, активно займається волонтерською діяльністю, допомагаючи не тільки бригаді чоловіка, а й усім воїнам-землякам.

«Зараз тяжко, але мені здається, що після закінчення війни буде ще важче. Нам всім потрібно готуватись до повернення великої кількості чоловіків із фронту в родини, у соціум. Бути мудрими, сильними, розуміючими, емоційно витривалими. Прийняти своїх захисників із любов’ю і вдячністю. І зберегти світлу пам’ять про тих, хто не повернеться», – додає дружина воїна.

Мар’яна РИНДИЧ