У цивільному житті Андрій Гаман, випускник Івано-Франківського національного медичного університету (стоматологічний факультет) та Івано-Франківського національного університету нафти і газу (публічне управління та адміністрування), працював у Державній санітарно-епідемічній службі, після її реформи перевівся в Державну службу з питань праці. У військовому житті – старший лейтенант медичної служби з позивним Лівсі, начальник медичної служби у 102 окремій бригаді Сил територіальної оборони ЗСУ Івано-Франківщина. На цій посаді в нагоді стали обидві освіти – і медична, і управлінська. А нещодавно заочно отримав спеціалізацію «управління та адміністрування в охороні здоров’я» при Ужгородському національному університеті. Наразі продовжує навчання за спеціальністю «громадське здоров’я» в національному університеті «Острозька академія». Півтора року служить на Запорізькому напрямку. У серпні 2023-го нагороджений нагрудним знаком «Срібний хрест» від Головнокомандувача Збройних сил України Валерія Залужного.

За тиждень до війни підписав контракт зі ЗСУ

До отого «за тиждень до війни» ставиться спокійно – без драматизму, але і без пафосу. Андрій розповідає, що у лютому 2022-го, коли формувалися батальйони ТрО, йому зателефонував тодішній командир 102 бригади і запропонував очолити медичну службу. Погодився не вагаючись, одразу пішов на ВЛК і за три дні був зарахований у списки частини.

На Поливаний понеділок вже були на передовій біля Гуляйполя на Запоріжжі. А через кілька днів, 3 травня, пішли перші поранення. «Два трьохсоті, один двохсотий», – уточнює військовий медик. І зізнається, що найбільший страх тоді був не за себе, а чи дадуть цьому раду.

«Думаю, ми справилися дуже добре, – продовжує Андрій Гаман. – Евакуація пройшла чітко, розгорнули стабілізаційний пункт, лікарі спрацювали на відмінно».

Про свої обов’язки начальника медичної служби бригади говорить коротко: «Координація, забезпечення і контроль». Поєднання медичних знань і логістики прийняття управлінських рішень. І готовність вчитися.

«Я не можу сказати, що був відмінником в університеті, – щиро зізнається Андрій Гаман. – Так, я затятий трієчник (сміється), але в критичних ситуаціях мозок спрацював. Повірте, все дуже швидко згадалося. Довелося підтягувати тактичну медицину, перші етапи евакуації. А для бойових медиків навчання проводимо постійно».

У підпорядкуванні начмеда – понад 20 евакуаційних бригад, два стабілізаційні пункти, також розгорнуте лікувальне відділення. Розповідає, що після евакуації з поля бою хірурги надають медичну допомогу в стабілізаційному пункті в скороченому об’ємі і передають пораненого найближчій (за 17 км) лікарсько-сестринській бригаді від Запорізького госпіталю. «Є правило сортування – спочатку надаємо допомогу тому, кому впевнені, що вона допоможе. Емоції тут відключаються, всі заточені на це правило сортування. Якщо є вільні руки, хтось підтримує стан важкопораненого, поки звільниться хірург і зможе ним зайнятися. Намагаємося вкластися у «золоту годину», щоб надати допомогу».

Зізнається, що є проблема з медичним персоналом – не можуть знайти анестезіолога, бракує середнього медперсоналу. Найбільші ж втрати серед бойових медиків саме при проведенні евакуації з переднього краю.

Про найскладніші дні Андрій Гаман розповідає з точними датами: «9 червня у наш великий стабілізаційний пункт на 20 ліжок, з двома операційними, який базувався в Гуляйпільській центральній районній лікарні, прилетіла керована авіаційна бомба. Тоді понесли втрати серед медичного персоналу, в тому числі безповоротні. Лікарня була зруйнована. Довелося звідти з’їхати».

«26 вересня я теж попав трошки під обстріл. Наразі маю контузію, закриту черепно-мозкову і поламані ребра», – каже Андрій.

Не розказуємо рідним про все

Відпустка для Андрія Гамана співпала з лікуванням у військовій поліклініці в Івано-Франківську. «Поєдную корисне з приємним», – жартує.

І хоча до Коломиї, де живуть батьки, так близько, поїздку до них вирішив трохи відтермінувати.

«Ми не завжди, – і одразу поправляє себе, – ми ніколи не розказуємо, що там з нами діється. Поки я не приїхав сюди, дружина і не знала, що у мене поломані ребра і струс заробив. А батьки і по нині не знають, що я тут».

Рідні переживають за тих, хто на фронті. Мама регулярно телефонує, навіть у чітко визначені години – о 6.30 і о 19.00. Усім важко даються розлука, великі відстані, хвилювання…

«Мушу витерпіти, бо поки трошки криво ходжу. Це зайві нерви для них. В останній день поїду з дітьми до батьків».

У Андрія Гамана – три донечки: 13-річна Анна, 12-річна Аміна і 6-річна Ясміна.

«Міг, міг…», – ще до мого запитання реагує на здивований погляд.

Міг ухилитися від військової служби – троє неповнолітніх дітей є підставою для цього. Але… «Чомусь я дальше там (в армії). Трошки підлатаюсь – та й повертаюсь».

Дівчатка кожному приїзду тата (чи у відпустку, чи у відрядження) тішаться. Висять на ньому, як грона винограду. І за щораз плачуть: старша – коли тато приїжджає, менша – коли від’їжджає.

У родині Гаманів три покоління медиків: «бабуся – то був початок, потім із другої сторони – мама з вуйком, з першої сторони – тато зі стриєм, а тепер ми з братом Тарасом, обидва випускники Івано-Франківського медичного університету, третє покоління». Тарас теж служить на сусідньому напрямку, тож вдячні долі, що вони поряд, випадає час від часу бачитися.

Про навантаженість, волонтерську підтримку і втому

Брат одним із перших привітав, коли у серпні Андрій Гаман отримав почесну нагороду – «Срібний хрест» від Головнокомандувача ЗСУ Валерія Залужного.

«Дуже добре, що тоді багато нагород отримала саме медична служба – срібні хрести для офіцерів і золоті хрести для рядових і сержантів. Це дуже підняло моральний дух військових медиків», – каже начальник медслужби бригади.

Андрій розповідає, що на початках війни виглядало так, ніби ТрО – це друга черга після бойових бригад. Комплектувалися здебільшого завдяки волонтерам. І якщо по такмеду були укомплектовані, то з транспортом була проблема. Потрошки «стягали» машини, розподіляли між батальйонами. Він був одним із ініціаторів створення позаштатного мобільного стоматологічного кабінету.

Зробили це – знову ж таки – завдяки волонтерам. 102 бригаду ТрО підтримують не лише прикарпатці. Приміром, підприємства з Кропивницького шиють і передають ноші, евакуаційні стропи, медичні сумки.

Все на передовій потрібне. І ніхто наперед не може сказати, чи легким буде наступний день. Якщо важкі бої – з надзвичайним навантаженням працюють медики в стабілізаційних пунктах, резервні можуть розгорнути до 40 хвилин.

А коли така хвиля спаде, то вільний час, за словами Андрія, – це в основному сон. І хіба ще в нарди пограти з побратимами, чи світлину зробити біля пам’ятника батькові Махну, чи побавитися з псом Біляшем, який живе у них на подвір’ї в Гуляйполі.

Про саме легендарне місто, яке окупантам так і не вдалося захопити, Андрій розповідає: «Руйнувань багато. Одиниці приміщень, які вціліли, дерева посічені. На нулю посадок практично нема, все викошено артилерією».

Між собою військові говорять про те, що всі хочуть вже додому, втомилися. Але усвідомили той факт, що ротації просто не буде. «Коли була хвиля, що ловили п’яних і казали: на передову їх. Та нащо? Це зайвий головний біль. Це реально баласт, – каже Андрій Гаман. – Нас нема кому міняти. Ми це усвідомили і прийняли. Мусим стояти до кінця».

«Зараз загадуєте тільки про перемогу?», – запитую.

«Зараз загадуємо тільки перебути зиму».

І на завершення розмови військовий медик Андрій Гаман додає: «Війна насправді не тільки там. Війна всюди. Війна зачепила кожну родину. Хтось може – йде воювати, хто не може – помагає, волонтерить, хто виїхав за кордон – теж може передати кошти чи потрібні військовим речі. Кожен займається тим, чим може».

Галина ДОБОШ