Від госпіталю – до вівтаря

Їхня історія почалася у грудні 2024 року з повідомлення у соцмережі. Назарій — молодий офіцер, який тоді перебував на передовій, написав Оксані, не знаючи, що зовсім скоро їхнє життя зміниться назавжди.

За лічені дні вони встигли покохати одне одного. А вже через місяць дівчина дізналася про тяжке поранення коханого. Назарій втратив праву руку та око. Попереду були складні операції, тривале лікування і реабілітація, а поруч із ним — Оксана, яка не залишила його у найважчий період.

Згодом у їхнє життя знову повернулися радість і романтика — освідчення та колоритне гуцульське весілля. А після відновлення Назарій зробив ще один непростий вибір — повернувся на військову службу.

Це історія 24-річного майора 66-ї окремої механізованої бригади імені Мстислава Хороброго Назарія Медведчука із Верхнього Ясенова на Верховинщині та 21-річної Оксани Калинич із Яворова на Косівщині. Історія кохання, яке пройшло через випробування війною і стало ще сильнішим, пише Західний кур’єр.

«Не хочу втрачати дорогоцінні моменти»

Обоє вони з Гуцульщини. Оксана працює перукарем і веде власний блог у соцмережах, де показує своє життя, красу Карпат, звичаї та традиції рідного краю. Назарій — військовослужбовець, який із дитинства мріяв про військову кар’єру.

Познайомилися вони через спільних знайомих. Назарова однокласниця Уляна є дружиною Оксаниного брата Святослава. Саме вони й розповідали дівчині про Назарія.

25 грудня 2024 року Назарій написав Оксані в соцмережі. Спочатку дівчина й подумати не могла, що саме цей хлопець стане для неї особливою людиною. Та добрі слова спільних знайомих і кілька щирих розмов поступово змінили її думку.

«Чесно, раніше мені не дуже подобались високі, худі і бородаті хлопці. А Назар якраз таким і був. Також я казала, що мій чоловік ніколи не буде курити, але Назар курить. А ще він носив на шиї великий хрест, і я іронізувала, що він піп, — з усмішкою пригадує Оксана. – Та Уляна і Святослав переконували мене, що Назарій у свої 22 роки дуже розумний та відповідальний хлопець. І я вирішила зробити крок на зустріч та дати шанс нашим стосункам».

30 грудня Назарій приїхав додому у коротку відпустку. Після зустрічі Назарій запросив дівчину на свій день народження. 3 січня йому виповнилося 23 роки, і саме тоді він познайомив Оксану зі своїми батьками.

На запитання, чому все розвивається так швидко, відповідав: «У мене немає часу на довгі залицяння. Час відпустки короткий, тому я не хочу втрачати дорогоцінні моменти».

Коли Назарій був удома, вони зустрічалися майже щодня. Та щасливий час виявився коротким. Уже 10 січня офіцер повернувся на фронт.

Нічні розмови й мовчання про війну

Відстань не стала перешкодою для почуттів — вони годинами розмовляли по телефону, ділилися думками, мріями та планами на майбутнє. За словами Оксани, спілкування було настільки легким і щирим, ніби вони знали одне одного багато років.

«Ми могли спілкуватись до шостої години ранку, а о восьмій я ішла на роботу і навіть спати не хотіла. Так само і Назарій. Це було щось надзвичайне. Ми говорили про все на світі», — згадує Оксана.

Водночас про війну Назарій говорив небагато, намагаючись уберегти кохану від зайвих переживань. На всі її запитання відповідав, що в нього все добре і їй не потрібно знати, що насправді відбувається на передовій.

Тоді Оксана ще не знала, наскільки скоро війна увірветься у її власне життя та яке випробування чекає на їхню пару.

1 лютого 2025 року Назарій отримав тяжке поранення. Про це Оксані повідомив його побратим.

«Цей жахливий день мені досі важко згадувати. Його побратим написав, щоб я дала номер Назарової мами. Написав, що Назар у дуже важкому стані. Спочатку я впала у ступор, плакала, але вирішила, що їду з його мамою до нього у госпіталь».

Тричі опинявся на межі 

Для Назарія Медведчука військова служба була усвідомленим вибором ще з юності. Після дев’ятого класу Верхньоясенівської школи він вступив до Прикарпатського військово-спортивного ліцею в Надвірній, а згодом продовжив навчання у Львівській академії сухопутних військ імені Петра Сагайдачного. Ще курсантом разом з однокурсниками брав участь в обороні Києва у перші дні повномасштабного вторгнення.

У 2023 році достроково закінчив академію та долучився до 66-ї окремої механізованої бригади імені Мстислава Хороброго. Обрав піхоту — один із найскладніших напрямків у Силах оборони.

«В артилерії чи деінде було б нудно. Цікаво лише в піхоті, бо тут ти завжди й усюди перший», — пояснює свій вибір воїн.

Його шлях у війську був стрімким — від розвідника до командира роти. Медвідь — такий позивний отримав Назарій – ніколи не залишався осторонь найскладніших завдань, разом із бійцями виходив на позиції, евакуйовував поранених та загиблих із сірої зони, підтримував своїх людей у найважчі моменти.

«Бійці знали – якщо командир прийшов, значить, усе не так уже й погано», — каже Назарій.

За бездоганне виконання військового та службового обов’язку, доблесть і героїзм Назарій Медведчук нагороджений високими державними відзнаками – Орденом Богдана Хмельницького III ступеня, Нагородною зброєю від Міністра оборони України та медаллю «Хоробрий у бою».

Та війна підготувала для молодого офіцера надзвичайно важкі випробування, тричі ставлячи його на межу між життям і смертю. Перше поранення Назарій отримав у 2024 році під час виходу з бойової позиції, коли потрапив під артилерійський обстріл. Тоді його життя врятував срібний ланцюжок, який зупинив уламок ворожого снаряда за кілька сантиметрів від сонної артерії.

Найважчим випробуванням стало друге поранення. 1 лютого 2025 року внаслідок удару ворожого FPV-дрона Назарій втратив праву руку, око та великий палець лівої руки. А вже 19 серпня 2026 року, за два тижні до власного весілля, доля випробувала його втретє — у автомобіль, в якому їхав військовий, влучив російський дрон «Ланцет». Захисник отримав осколкові поранення та травму ноги.

«Оксанка є?»

Коли життя Назарія висіло на волосині після другого поранення, поруч із ним були дві найважливіші жінки — мама Марія та кохана Оксана. Уже наступного дня вони приїхали до Дніпропетровської обласної клінічної лікарні імені Івана Мечникова, щоб підтримати його у боротьбі за життя та одужання.

Для Оксани це було надзвичайно важке рішення. Вона зізнається, що з дитинства боїться лікарень, крапельниць та уколів.

«Від вигляду крові я можу навіть втратити свідомість. Коли вирішила їхати до Дніпра, багато хто не міг у це повірити. Батьки хвилювалися за мене, але я знала: повинна бути поруч із Назаром», – говорить Оксана.

Дорогою дівчина багато плакала. Та перед входом до палати взяла себе у руки.

«Лікар попередив: якщо не заспокоюся, мене не впустять. Я йшла коридором і дивилася лише під ноги, щоб не втратити сили від побаченого. Навколо були поранені хлопці — без рук, без ніг, з тяжкими опіками та травмами. Це було страшно».

А потім вона побачила коханого. До того моменту вона ще не знала, яких саме поранень зазнав Назарій. У голові залишалася лише одна думка — аби він був живий.

«Коли я зайшла до палати, привіталася з Назаром. Він у відповідь підняв праву руку… Точніше, те, що від неї залишилося після поранення. У той момент мене ніби обпекло зсередини. Хотілося плакати, але я стримувалася. У нього була зламана щелепа, тому говорити він не міг. Через поранення очей він також нічого не бачив. А коли мама обійняла його, він ледве прошептав: «Оксанка є?».

Поруч із пораненим коханим – і вдень, і вночі

Потім Назарія перевели до іншої лікарні, де йому провели складну операцію на щелепі. Почався довгий період лікування та реабілітації.

Ночі були найважчими — рани нагадували про себе нестерпним болем. У цей непростий період поруч із ним були дві найрідніші жінки — мама Марія та кохана Оксана.

Для Оксани цей період став справжнім випробуванням на зрілість і силу духу. 7 лютого Назарія перевезли до центру воєнної травми Superhumans у Львові. Саме того дня Оксана святкувала свій двадцятий день народження. Вона мріяла про велике свято, будувала плани, але доля розпорядилася інакше — свій ювілей дівчина зустріла в кареті швидкої допомоги поруч із пораненим коханим.

«Швидка мчала з увімкненими сиренами, і від того звуку мені темніло в очах. Друзі писали мені привітання, казали, що все буде добре. Назар теж знав, що в мене день народження, але не поспішав вітати. Уже під вечір я жартома запитала: «А ти не хочеш мене привітати?». Він відповів: «Ні, бо я не маю для тебе подарунка». Та все ж привітав. А згодом я отримала й подарунок, який він замовив ще до поранення», — розповідає Оксана.

Попри всі труднощі, дівчина жодного разу не пошкодувала про свій вибір. Найважливішим для неї було залишатися поруч із Назарієм у найважчі хвилини його життя.

У Superhumans стан Назарія поступово почав поліпшуватися. Лікарі очистили рани від пилу та уламків, підібрали ефективне знеболення, розпочали лікування та реабілітацію. Відтоді почалася інша боротьба — вже не за життя, а за повернення до нього.

«Мені нічого не було важко. Я сиділа біля Назарія і вдень, і вночі», — зізнається Оксана.

Назарій переніс кілька складних операцій. Однією з найважчих стала пересадка пальця з ноги на ліву руку. Операція тривала понад 18 годин. Після неї Назарій поступово почав відновлювати функцію руки — тепер може тримати й переносити речі та виконувати прості дії самостійно.

Для Оксани ті години очікування були особливо тривожними.

«Раніше я чекала його після кожної операції у палаті, цього разу лікарі сказали, щоб я не сиділа у лікарні, бо це буде довго. Я взяла його документи, телефон і поїхала на орендовану квартиру. Це була нестерпна доба. Я не могла знайти собі місця, писала лікарям. А вони відповідали: «Операція ще триває». Перша година ночі — операція ще триває. Ми всі дуже переживали. Молились. Дякувати Богу, все пройшло добре», — пригадує вона.

Наступного ранку Оксана повернулася до лікарні. Відтоді практично весь час була поруч із Назарієм — підтримувала його під час лікування, ходила разом із ним на заняття та допомагала долати труднощі відновлення.

Освідчення після всього пережитого

28 листопада 2025 року Назарій запросив Оксану до ресторану в Будинку вчених у Львові — нібито на свято до друзів. Це було після чергової операції, саме тоді його вже мали виписувати з лікарні.

«Сказав, щоб я вдягнулася святково і не спізнювалася. Я підозрювала, що це може бути освідчення. Ще до поранення він казав, що під час першої відпустки прийде свататися. Але тоді я не сприймала його слова всерйоз, адже ми ще дуже мало знали один одного», — усміхається Оксана.

Дівчині зав’язали очі й обережно провели до зали. Коли пов’язку зняли, перед нею відкрилася неймовірна картина: святково прикрашена зала, квіти, свічки — і Назарій із каблучкою.

На мить усе довкола ніби завмерло.

«Я настільки була зворушена, що майже нічого не пам’ятаю, що він тоді казав», — зізнається Оксана.

Її відповідь була короткою і впевненою — «так».

Весілля, у якому ожили гуцульські традиції

Після освідчення Оксана й Назарій одразу взялися планувати весілля. Від самого початку обоє знали: воно має бути особливим — із гуцульськими традиціями, звичаями та атмосферою рідного краю.

За гуцульським звичаєм весілля Медведчуків відбувалося у два етапи: спочатку — у молодої, 30 серпня, а 5–6 вересня — у молодого.

Назарій хотів, аби його частина свята проходила просто неба, у наметі біля хати. Серед гір для гостей облаштували справжній весільний «палац». Його прикрасили живими квітами, вишитими рушниками, килимами та гілками смереки.

На святкування до молодої завітало 190 гостей, до молодого — 230.

Розділити радість із молодятами приїхали й побратими Назарія з передової. Вони не лише стали частиною цього особливого дня, а й привезли молодятам цінні подарунки — два квадроцикли.

Але головною особливістю весілля стали не декорації чи гостина, а звичаї, які молодята свідомо вирішили зберегти.

Упродовж весільних днів вони відтворили чимало давніх гуцульських обрядів: напередодні сплели вінки з барвінку та прикрасили весільне деревце. Перед вінчанням у церкві отримали батьківське благословення. Далі були традиційні зустріч молодих, «надобридень» для гостей, латкання молодиць, обряд зняття фати та «завивання» молодої, танець із незаміжніми дівчатами, ділення короваю тощо.

Із підборів – у постоли 

Особливу увагу молодята приділили своїм образам.

Перший день весілля у молодої наречені відзначали у традиційних гуцульських строях. Оксана одягнула вишиту сукню та пишний український вінок зі стрічками. Назарій був у вишиванці, гуцульському кептарі, широкому шкіряному чересі та з тобівкою – традиційною шкіряною сумкою, яка доповнює образ гуцульського молодого.

Усі образи молодята придумували самостійно, а вбрання індивідуально замовляли у місцевих майстрів.

Другий день весілля у молодого поєднав традицію із сучасністю. На вінчання Оксана одягнула білу сукню та фату, Назарій — класичний костюм. А після традиційного «завивання» Оксана знову перевтілилася у гуцульську молодицю: одягнула вишиванку, запаски та постоли.

«Це були найпрекрасніші у нашому житті дні, наповнені позитивними емоціями. Коли я виклала відео у соцмережах, воно потрапило в рекомендації, всім було дуже цікаво, люди писали гарні побажання та приємні слова. Хто не знає гуцульських обрядів – щиро захоплювались», — ділиться Оксана.

Пообіцяв побратимам повернутися

Ще на етапі реабілітації «Медвідь» запевнив побратимів: він обов’язково повернеться. Так і сталося. Після відновлення, протезування та реабілітації влітку цього року Назарій Медведчук повернувся на службу.

Хоча рідні та кохана не схвалювали такого рішення і мріяли, щоб він залишився вдома, їм довелося прийняти його вибір.

«Я на це вчився, у мене є бойовий досвід. З дитинства мріяв стати військовим. Найперше хочу, щоб війна вже закінчилася, але зараз вдома мій досвід не допоможе, а тут я можу ділитися ним, можу бути корисним. Не можу почуватися спокійно, коли мої побратими на передовій», — каже майор.

Маючи власний бойовий досвід, Назарій на службі прагне змінити ставлення до військових, щоб командири по-людяному ставилися до особового складу, а виконання бойових завдань було легшим.

Не чекати кращих часів

Парам, які закохуються і створюють сім’ю під час повномасштабної війни, Оксана й Назарій Медведчуки бажають найперше берегти одне одного — підтримувати, довіряти й залишатися поруч навіть тоді, коли життя випробовує на міцність. Любити не лише у щасливі моменти, а й тоді, коли важко, страшно і здається, що попереду немає певності.

Оксана зізнається: за час лікування Назарія вона побачила багато різних людських історій. Поруч були жінки, які самовіддано підтримували своїх чоловіків, але траплялися й зовсім інші випадки.

«Коли я була в лікарні біля Назара, багато хто думав, що я його сестра, а не дівчина. Поранені військові щиро дивувалися, як я його підтримую і допомагаю. На жаль, я бачила випадки, коли дружини залишали своїх чоловіків, не дозволяли дітям бачитися з пораненими батьками. Мені було дуже боляче за цих людей. На мою думку, якщо справді кохаєш людину, так зробити неможливо», — говорить Оксана.

Війна тяжко понівечила тіло захисника України, але не забрала головного – незламності духу і любові, яка попри всі випробування стала лише сильнішою. Назарій та Оксана пережили те, що багатьом здається непосильним, але навіть у найтемніші моменти не перестали будувати спільне майбутнє. І радять іншим не відкладати життя на потім: жити, любити, одружуватися, будувати сім’ю, не чекаючи кращих часів. Бо життя не починається після війни. Воно триває тут і зараз.

Мар’яна СЕРЕДЮК